Страница 16 из 116
— Так, сер, я радо, — Генрі взяв пускову корбу і пішов до передка «Максвелла».
— Бережи зап’ясток! — гукнув Джоне. — Вона буцається незгірше за бугая!
Після цього він обернувся до мене. Детективний блиск пропав з його очей. І зеленавість теж. Вони стали тьмяно-сірими і непривітними, як поверхня озера в хмарний день. Це було обличчя людини, котра може ледь не до смерті побити залізничного волоцюгу, не втративши після цього й хвилини з власного спокійного сну.
— Містере Джеймс, хочу дещо у вас спитати. Як чоловік у чоловіка.
— Гаразд, — кивнув я, намагаючись укріпитися перед тим, що, як я був певен, за цим слідуватиме: «У тому колодязі є ще одна корова? На ім’я Арлетт?» Але я помилявся.
— Я можу розіслати телеграми з її ім’ям і описом, якщо ви забажаєте. Вона не могла заїхати нікуди далі Омахи, авжеж? Усього з сотнею й вісімдесятьма жмаканими, ні. Та й така жінка, котра більшу частину свого життя пробула домогосподаркою, не має поняття, як ховатися. Скоріш за все і не інакше, що вона в якомусь із пансіонів у східному передмісті, де дешевше. Я можу влаштувати, щоб її привезли назад. Притягли назад за волосся, якщо хочете.
б
— Щедра пропозиція, проте...
Тьмяно-сірі очі вивчали мене.
— Добре подумайте, перш ніж скажете «так» або «ні». Іноді мадам потребує ручного напоумлення, якщо ви розумієте, про що я, і після того стає шовкова. Добряча прочуханка має здатність робити ніжними деяких дівчат. Подумайте гарненько.
— Я подумаю.
Двигун «Максвелла» з вибухом прокинувся до життя. Я простягнув руку — ту, якою перерізав їй горло, — але Шериф Джоне її не помітив. Був заклопотаний ручним регулюванням моменту впорскування, одночасно підгазовуючи педаллю.
За дві хвилини він уже перетворився на клубочок куряви, що меншав у далині польового путівця.
— А він так і не схотів подивитися, — здивовано промовив Генрі.
— Так.
Як виявилося, на щастя.
а,
Розміром він майже дорівнював великому коту. У вусах в нього застряг закаляний кров’ю шматочок коричневої мішковини.
— Ах ти жуйобок! — вискнув Генрі.
Щось свиснуло за дюйм від мого вуха і в той самий момент, як засліплений сонячним сяйвом пацюк дивився вгору, жало лопати Генрі розрубало йому навпіл голову.
— Це вона його послала, — мовив Генрі, шкірячись. — Пацюки тепер коряться їй.
— Нічого подібного. У тебе просто шок.
Він пожбурив лопату і побрів до купи каміння, яким ми збиралися завершити нашу роботу, коли майже повністю засиплемо колодязь землею. Сівши там, він затято втупився в мене.
— Ти певен? Ти цілком певний, що її привиддя не переслідує нас? Люди кажуть, що вбиті повертаються, щоб являтися тим...
— Люди багато всякого кажуть. Блискавка ніколи не б’є двічі в те саме місце, розбите дзеркало спричиняє сім років невдач, якщо пугач кричить на будинку вночі, це значить хтось в родині помре.
Говорив я переконливо, проте сам продовжував дивитися на мертвого пацюка. І той уривок скривавленої мішковини. З її чепчика. Він все ще залишався в неї на голові там, у темряві, тільки тепер у ньому була діра, з якої стирчав кучерик її волосся. «Це шалено модний стиль серед мертвих жінок цього літа», — майнула мені думка.
— Коли я був малим, я серйозно вірив, що, «як на тріщинки наступати — мамі спину зламати», — промовив Генрі задумливо.
— Ну от... а тепер же ти розумієш?
Він обтрусив камінну пилюку собі ззаду на штанях і став поряд зі мною.
— А я його таки дістав, дістав цього уйобка, хіба ні?
— Атож, дістав! — і оскільки мені зовсім не подобалася така його балачка, абсолютно не подобалася, я поплескав його по спині.
Генрі все ще шкірився.
б
— Якби Шериф підійшов сюди подивитися, коли ти його та просив, і побачив, як цей пацюк проривається нагору, у нього б могло з’явитися ще кілька запитань, як ти вважаєш?
Щось у цій думці спонукало Генрі до істеричного реготу. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб відсміятися, змусивши іграю ворон перелякано знятися з устерігаючої кукурудзу від корів огорожі, але врешті-решт він себе опанував. Закінчили ми нашу роботу вже після того, як сіло сонце, коли вже вилетіли з горища корівника на полювання перед сходом місяця сови і, перегукуючись, почали змагатися між собою. Камені поверх зниклого колодязя уґрунтували щільно, один до одного, і я не вірив, щоб якимсь пацюкам вдалося знову проритися звідти на поверхню. Ми не переймалися тим, щоб покласти зверху розвалену ляду; в тім не було потреби. Схоже було, що Генрі знову повернувся майже до свого нормального стану, і я сподівався, що ми обидва міцно спатимемо вночі.
— Як ти щодо ковбаси з бобами й кукурудзяним хлібом? — запитав я в нього.
— А можна я заведу генератор і послухаю «Катання на сінному возі»1 по радіо?
— Йо, сер, звісно, що можна.
Він відповів мені тією своєю колишньою, доброю усмішкою.
— Дякую, татуню.
Я наготував стільки, що вистачило б наїстися чотирьом наймитам, і ми ум’яли все.
За дві години після вечері, коли я, глибоко вгрузнувши в крісло, сидів у вітальні й куняв над романом «Сілас Марнер»2, зі своєї
«Hayride Party» — музично-розважальна радіопередача; 1922 року Небраска вже була одним з найкраще радіофікованих штатів, де в прямому ефірі транслювалися також лекції з Оклахомського університету.
«Сілас Марнер, ткач з Равелоу» — третій роман (1861) англійської письменниці Джордж Еліот (справжнє ім’я Мері-Енн Івенс, 1819—1880), одної з найвизначніших авторок Вікторіанської епохи.
а
кімнати, одягнений тільки у літні кальсони, з’явився Генрі. Він подивився на мене серйозно і сором’язливо повідомив:
— Мама завжди наполягала, щоб я промовляв молитву, ти про це знав?
— Справді? Досі? Ні, я не знав.
— Так. Навіть після того, як вона вже не дивилася на мене, перш ніж я одягну штани, бо казала, що я вже доволі дорослий і це було б неправильно. Але я не можу молитися зараз, та й коли-небудь знову не зможу. Гадаю, якщо я стану навколішки, Бог уразить мене на смерть.
— Якщо Він десь існує, — сказав я.
— Я сподіваюся, що ні. Без Нього самотньо, але я сподіваюся, що Його нема. Мабуть, усі вбивці сподіваються, що Його не існує. Бо якщо нема Раю, тоді й Пекла нема.
— Синку, це я її вбив.
— Ні... ми зробили це разом.
Неправда — він був усього лише дитиною, а я його підбурив, до цього втягнув, — але це було правдою для нього і, я гадав, так воно і залишиться назавжди.
— Однак ти не мусиш непокоїтися про мене, татуню. Я знаю, ти гадаєш, що я можу проговоритися, скажімо, Шеннон. Або почуття вини змусить мене піти просто у Гемінгфорд і все розповісти Шерифу.
Певна річ, такі думки зринали мені в голові.
Генрі похитав головою, повільно, категорично.
— Цей Шериф, ти помітив, як він тут до всього придивлявся? Ти бачив його очі7.
— Так.
— Він постарався б усадовити нас обох на ’лектричний стілець, ось що я думаю, і наплювати йому, що п’ятнадцять мені виповниться тільки у серпні. Він і сам був би присутній, аби тільки бачити отими своїми доскіпливими очима, як нас там прив’язуватимуть і...