Страница 14 из 116
— Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку, і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання. Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім, ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не знаєте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, його роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеться лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях, мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.
Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на людину, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.
Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цього разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на мене серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.
— Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і його дружиною, то 'їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік — голова жінки, і якщо жінка потребує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послання коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би провадив справи по-біблійному і життя було б простішим.
— Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, — сказав я.
— О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздивитися, або ні, — знизав він плечима. Обличчя при цім мав безтурботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.
Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати такими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ризикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притримаю язика за зубами».
Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помітивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим пальцем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.
— Що він собі гадає, той Лестер? — спитав Генрі обуреним іоном. — Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? — руки в нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.
Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилиталося його велике черево.
— Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи — це блохи на шкурі людських вад. Я можу так говорити, бо працюю на них — і проти них, це теж — усе моє доросле життя. Проте... — він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. — Я був би не проти й роздивитися, просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.
Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши великим пальцем.
— Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, — пояснив я. — Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурився б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди теліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.
а
На ці мої слова Шериф Джоне зареготав ще дужче: «Га-га- га!» Але очі його не сміялися.
Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.
— Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.
— Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хіба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків- правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зарадити.
Ми зайшли в будинок — я попереду, а Генрі замикав процесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кухні, ми пішли коридором. Шериф Джоне суто формально зазирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним відчуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підлога, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джоне зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від револьвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Ар- летт Джеймс, чи не так?»
Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.
— Прегарна кімната, — зауважив Шериф Джоне. — Вранішнє сонце сюди світить, чи не так?
— Так, — підтвердив я. — А після полудня вона залишається прохолодною навіть улітку, бо сонце на той час уже по інший бік. — Я пішов до шафи і відчинив її. До мене повернулося відчуття непевності, ще гостріше, ніж до того. «А де покривало? —
б
іараз запитає він, — те, що мусить лежати посередині, на верх- нііі полиці?»
Звісно, він цього не спитав, але підступив жваво, щойно я йому запропонував подивитися. Його чіпкі очі — яскраво-зелені, ледь не котячі — нишпорили і там, і сям, і повсюди.
— Чима’енько ганчір’я, — зауважив він.
— Так, — погодився я. — Арлетт любила одяг і любила поні тові каталоги. Проте, оскільки вона взяла лише одну валізку — у нас їх дві, і друга залишилася на місці, он, бачите, стоїть и кутку? — мушу визнати, вона забрала тільки ті речі, які любила найбільше. І найпрактичНіші, як мені здається. У неї було дні пари слаксів і сині джинси, от їх і нема, хоча носити штани нона не вельми полюбляла.
— Утім, в штанах добре подорожувати, хіба ні? І чоловікові, її жінці, подорожувати добре в штанах. Отож-бо жінка й могла їх вибрати. Якщо вона дуже поспішала, тобто.
— Либонь, що так.
— Вона взяла найкращі зі своїх ювелірних прикрас і фотокарточку своїх татуся й мамуні, — промовив позаду нас Генрі.
Я аж трохи здригнувся; майже забув, що він теж тут.
— Справді, невже? Ну, мабуть, цінує.
Він ще раз окинув очима одяг і зачинив дверцята шафи.
— Гарна кімната, — промовив він, посунувши назад у на- 11 рямку коридору зі своїм стетсоном у руках. — Гарний дім. Жінка мусила б здуріти, щоби покинути таку гарну кімнату, такий гарний дім.
— Мама повсякчас говорила про місто, — сказав Генрі й зітхнув. — Носилася з ідеєю відкрити якусь крамницю.
— Справді? — Шериф Джонс уважно подивився на нього своїми зеленими котячими очима. — Атож! Але, гадаю, такі речі потребують грошенят, хіба ні?
— Вона отримала ті сто акрів від свого батька, — сказав я.
— Так, так, — з сором’язливою усмішкою, ніби він зовсім про ту землю забув. — А може, воно й на краще. «Краще жити серед
а
пустища, аніж зі злоязикою, сердитою жінкою». Книга Припо- вісток. Ти радий, що вона втекла, синку?
— Ні, — відповів Генрі, і з його очей покотилися сльози. Я благословляв кожну з тих слізок.