Дурниця

- Отут тобі буде безпечніше, - додав, розправляючись. - Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, - повернувся він до мене.

- Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель - становий? Осе вигадали! - відказую я йому.

Тут у сінешні двері хтось як застука, - аж одвірки затряслися!

- Відчиняй! - гука з-за дверей хтось щосили.

Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.

- Хто там такий? - питаю.

- Відчиняй, тоді побачиш! - чую голос наче мого приятеля.

- Се ви, - питаю, - пане становий?

- Та я ж, я. Відчиняйте! - спокійніше відказує мені. - Діло до вас маю.

Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се - так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один - з одного боку, другий - з другого. За ними і сам пан становий суне.

- Здрастуйте! - вітаюсь я до його. - То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.

- На сей раз і без вашого прохання обійдемося, - понуро одказує становий, роздягаючись. - Діло до вас... получив наказ - вас обиськати, - ще понуріше доводить мені.

- Що ж, - кажу йому, - як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, - додаю йому образливим голосом.

- Там, - одказує він, - побачимо. Само діло покаже. - Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.

- Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! - наказав пан становий жандареві.

- Слухаюсь! - одказав той і вмить вискочив надвір.

Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.

- Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви - робіть те, що вам буде наказано, - суворо звернувся до мене становий.

Дивлюся я на його і - не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, - суровий та гордий.

- Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, - наказує він мені, вступаючи у світлицю.

Я - за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.

- О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, - каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.

- Я, пане становий, за понятого не можу бути, - одказує Пищимуха своїм гучним голосом.

- Цікаво знати, чому? - пита його, усміхаючись, становий.

- Мені треба додому їхати, - доводить той.

- Пустяковина! - одказує байдуже становий.

- Пустяковина, як свиня не кована! - забубонів Пищимуха. - Мене дома ждуть.

- Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, - якось глузуючи, мовить становий. - Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.

Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! - аж склянки дзеленчать на столі.

- Я нікому ніяких позовів не складав, - ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.

- Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, - усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.

- Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.

Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар - за ним, я - за жандарем, оглянувся - коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.

- Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, - язик у роті кілком став! - бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.

Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.

- І навіщо ви отаку силу книжок набгали? - звернувся до мене пан становий. - Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати - що воно та до чого, - дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...

- Список, - одказую йому, - є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.

- А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? - спитав мене становий. - Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! - похвалявся далі. - Ось ке ваш список.

Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.

- Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського - «Історія Малоросії»? - беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. - От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.

- У мене, - одказую, - Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.

- Кого? - здивовано спитався становий.

- Костомарова, - кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: «Богдан Хмельницький»... «Виговщина»... «Руїна».

- Читав, - перебив мене становий. - Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?

- Нема, - одказую.

- Ну, то що ж! - радісно промовив становий. - Та чого ви стоїте передо мною? - повернувся він до нас. - Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.

Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха - на канапі.

- А є у вас така рідкісна книжка, як «Звичаї і обичаї малоросів»? - спитав, повертаючись до мене, становий.

- Ні, - одказую, - і такої нема.

- Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, - додав далі.

- То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? - спитав його жартівливо Пищимуха.

- А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? - одповів йому згорда становий. - Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... «вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки - пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... «Звичаї і обичаї малоросів»... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так - через рік, чи що, - приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу «Кухня малоросів»... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, - усе дочиста напечатано... Он воно що! - додав становий. - Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.

І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.

- Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... - прочитав він уголос. - А ке сю книжку! - повернувся до мене.

Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.

- Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, - сказав він мені, віддаючи книжку.

Я мовчки поставив.

- Дре-дре-дре... Дрепер! - аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. - Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?