Дурниця

- А що? Ні, не чув, - відказую.

- Та що ви - з неба скотились, чи що? - сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: - Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! - з докором додав він.

- За віщо Василенка заарештували? - здивовано спитався я.

- А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, - схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.

Я похнюпився. - То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! - якось незумисне зірвалось у мене з язика.

- А ви вже бачилися з ним? - знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.

- Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?

- Ну? - гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.

- Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...

- Злякалися? - докірливо попитався Пищимуха.

Досада мене за серце вщипнула.

- Слухайте, - кажу, - добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! - образливо кажу йому.

- То ви осе й розсердилися на мене? - ласкавим голосом пита Пищимуха. - Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, - засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

- Треба ж обережніше поводитися з словом, - кажу йому. - Воно, оте слово, що птиця: випусти - полетить, а спіймати - не так-то легко.

- Язик мій - ворог мені, - махнувши рукою, мовив Пищимуха. - Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

- Та й дратуєш же ти мене осією стравою! - повернувся він до Параски. - Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

- Хіба я її пекла? Огонь пік! - граючи очима, відказує Параска.

- Огонь та огонь, а й сама рук докладала! - каже Пищимуха.

- Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, - шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

- Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! - жартує Пищимуха.

- Так ви і так - нівроку собі! - відказує, усміхаючись, Параска.

- То я зроду такий удався, - каже Пищимуха. - А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

- То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! - повернувся я до його.

- Милуюся! - відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. - Ач, яке стегно: прямо - очима їж, - промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

- Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, - знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

- Чого ще принесеш? - кинув їй навздогінці Пищимуха.

- Вареників! - зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

- Бодай тобі язик у роті руба став! - скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

- Смійтеся, смійтеся! - каже Пищимуха. - Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть - і качки б не брав.

- А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? - питаю,

- Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм - вареникам ніде буде міститись, - скаржиться Пищимуха. - А вареники - се ж найкраща їда! - додав він.

- Не журіться, - кажу йому. - Качка - борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

- Хіба? - лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

- А самі вареники з борщем не помиряться, - доводжу йому.

- Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? - пита Пищимуха.

- А що ж, на неї дивитись?

- Хай буде по-вашому! - відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

- І за віщо його арештували? - вголос вимовив я. - Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

- Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, - доводить Пищимуха. - Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... - земський довів - та до справника, а справник - становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то - по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ - звісно, як народ: темний - раз, заляканий - два... Хай йому, - каже, - отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, - пучкою взяти, а їх - і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, - повідав Пищимуха.

- З лівих ніхто не вскочив? - спитався я.

- Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є - чисте чоло, одвіювати не треба, - хвалиться Пищимуха.

- Се погано, - шкодую я.

- Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

- Хіба ви не читали? - кажу. - Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

- Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? - злюче увернув Пищимуха.

- Як вони її набували, то, - кажу, - інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі - кріпакам наділені.

- Так то ж які землі? - перебив мене Пищимуха. - Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

- Може, воно й так, - відказую. - А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

- Сенат! Сенат! - хитаючи головою, замовив Пищимуха. - Що таке Сенат? Як ви думаєте: він старший над Думою?

Тут саме нашу цікаву розмову перепинила Параска, що вскочила до нас у хату, несучи в одній руці миску гречаних вареників, а в другій - чималий горщик сметани.

У Пищимухи аж очі заграли, як він побачив оте добро і, не питаючись дозволу, він мерщій наклав собі повну тарілку вареників, прилив зверху маслом, та ще й сметаною добре їх примастив, а потім, на увесь рот чавкаючи, почав їх уминати. Поки Параска прибирала печене та непотрібний посуд, Пищимуха встиг цілу тарілку вареників укутати.

- Немає на світі кращого наїдку, як вареники! - каже він, набираючи вдруге. - Та ще як їх гарна чепуруха зготує! - додав, скоса поглядаючи на Параску.

Та вся так і зашарілася на виду, наче на неї полум'ям війнуло.

- А ти не дослухайся, що ми з паном-хазяїном гомонимо. Не про тебе, галочко, річ! - повернувся він до неї.

- Чого мені дослухатися? - з посміхом відказала Параска. - Хіба то я вареники тулила?

- А хто ж? - попитався Пищимуха.

- То наш кучер - Омелько! - випалила вона і, вхопивши непотрібний посуд та похитуючись з реготу, майнула з хати.

Пищимуху так прямцем і поставило, наче його хто шпигонув гострим ножем у серце.

- Отуди к бісу! А я їх повнісіньку тарілку укутав! - нешвидко промовив він. - Чи він же, отой Омелько, хоч руки помив, як тулить вареники брався? - попитався далі в мене.