Дурниця

- Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? - запитав, регочучись, Пищимуха.

- А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько «бонба»! та й пустив мене. Я тоді - дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче - за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. «Ні, тут уже, - думаю, - не покуриш!» Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!

- Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, - зупинив її пан становий.

- Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, - поздоров, боже! - не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, - як от ви самі бачите, - за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він - учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! - невгавала баба Горпиниха.

- Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, - знову перепинив її становий. - Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.

- Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, - повернулася баба Горпиниха до мене.

- Яких же вам капельок треба? - питаю її.

- Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, - доводила мені баба.

- Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, - кажу я їй.

- Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. - Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце - то все ж воно вкупі... Одному допомогло - і другому допоможе!

- Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, - повернувся до мене пан становий... - Се самі і є капельки жіночі! - додав він.

- Се отих біленьких... кріпких? - спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. - І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, - повернулася вона знову до мене.

Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, - то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, - бо був певний, що вже не порає чого лихого - та й віддав бабі, додавши: «Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель».

Баба аж у ноги поклонилася та дякує:

- Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!

- Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! - каже їй становий.

- Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. - І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.

- Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш - скрикнув на неї пан становий.

- Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! - затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.

- Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, - мовив до нас становий. - Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! - похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.

- А ви і Стороженка читали? - спитався його той.

- О-го! У мене ціла книжка його писань є, - почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.

- Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, - при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, - страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.

- Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, - і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику - отаку болячку на саму пику! - показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.

- От загаяла, бісова баба! - мовив становий. - А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і - й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? - сказав він і очі зажмурив.

- Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? - обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.

- Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? - повернувся до нього пан становий.

- Я? - злякано спитався Пищимуха... - То в мене звичка така, - поправився він далі: - і усом моргаю, і бровами поводю...

- Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, - усміхнувшись, каже становий.

- Аж нічогісінько. - одмовив Пищимуха, похнюпившись. - І чого б їм у ті печінки лізти?

- А от, бачте, і полізли, - граючи очима, мовив становий. - Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, - додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.

* * *

Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.

Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.

- Спати хочеться? - питав його становий.

- Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? - спитався Пищимуха.

І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.

- Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, - мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: - Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? - повернувся він до мене.

- Ваша воля - ваша й сила! - одказав покірно я.

- Та воля - то моя... А я вас питаю, чи згодні?

- Якщо не довго будете держати у себе - то згодний, - одказав я.

- Держатиму, скілько буде треба, - неласково мовив становий. - Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може - десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!

Дивлюся - Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, - згоджуйся, мов.

- Згоден, - відказав я.

- Ну, добре! Ми так і зробимо, - каже становий. - Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.

- А як мені якої книжки буде треба? - угинаючись, замовив я.

- Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? - спитав становий.

- Іноді справитись треба, - кажу я.

- Пусте! - рішуче одказав становий. - Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! - рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.

- А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! - додав мені.

Я одімкнув одну, висунув.

- Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.

- Не треба! - мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.

- Звісно, - одказую. - Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.