Фараон

— Мабуть, це маєток якогось жерця, що не платить податків, — гірко відповів царевич.

Біля їхніх ніг, углибині, лежала родюча долина, формою схожа на вила, роги яких ховалися серед скель. В одному кутку її була невеличка садиба — кілька мазанок для челяді й гарний будинок землевласника чи управителя. Тут росли пальми, виноград, маслини, смоковниці з покрученим надземним корінням, кипариси й навіть молоді баобаби. Посеред долини плинув невеличкий потік, а на схилах гір, на відстані кількох сотень кроків одна від одної виблискували неглибокі копанки.

Зійшовши до виноградника, повного стиглих грон, юнаки почули жіночий голос, який кликав когось, а певніше, тужливо співав:

— Де ти, моя курочко? Озовися! Де ти, моя люба! Втекла ти від мене, а я ж сама напуваю тебе й годую добірним зерном — навіть раби тобі заздрять. Де ж ти? Озовися! Гляди, бо настане ніч і ти не потрапиш додому, де всі коло тебе упадають, або прилетить з пустелі рудий яструб і вирве тобі серце. Тоді марно кликатимеш свою хазяйку, як я зараз кличу тебе. Озовися, бо розгніваюсь і піду, а тобі доведеться повертатись додому самій…

Спів усе наближався. Вже співачка була за кілька кроків від них, коли Тутмос, визирнувши з-за кущів, вигукнув:

— Глянь, Рамзесе, яка красуня!..

Царевич, замість того щоб глянути, вибіг на стежку й заступив дорогу співачці. Це й справді була вродлива дівчина з грецькими рисами обличчя й шкірою кольору слонової кістки. З-під серпанку на голові виглядали розкішні чорні коси, закручені у вузол. На ній було довге біле вбрання, яке вона з одного боку підхопила рукою; крізь прозору тканину видно було дівочі перса, схожі на яблука.

— Хто ти, дівчино? — спитав Рамзес. Суворі зморшки на його чолі розгладились, очі заблищали…

— О Єгово!.. Батьку!.. — скрикнула перелякана дівчина і спинилась мов укопана на стежці. Та незабаром вона заспокоїлась, і оксамитні очі її набрали лагідного, сумовитого виразу.

— Звідки ти взявся? — спитала вона Рамзеса трохи тремтячим голосом — Я бачу — ти воїн, а воїнам тут ходити не можна.

— Чому не можна?

— Бо це земля великого пана, Сезофріса.

— Ого! — усміхнувся Рамзес.

— Не смійся, бо зараз ти збліднеш. Адже пан Сезофріс — писар пана Хаїреса, який носить опахало над найдостойнішим номархом Мемфіса. Мій батько бачив його і падав перед ним ниць.

— Ого-го! — повторив, і далі сміючись, Рамзес.

— Ти надто зухвалий, — мовила, спохмурнівши, дівчина. — Якби не твоє добре обличчя, я б подумала, що ти грецький найманець або розбійник.

— Він ще не розбійник, але колись, може, стане найбільшим розбійником, якого носила земля, — втрутився в розмову чепурун Тутмос, поправляючи перуку.

— А ти, мабуть, танцівник, — відповіла, осмілівши, дівчина. — O!.. Я навіть згадала, що бачила тебе на ярмарку в ПіБаїлосі, коли ти заклинав змій.

Обидва юнаки геть розвеселились.

— А ти хто така? — спитав Рамзес, беручи дівчину за руку. Але та вирвала її.

— Як ти смієш! Я — Сара, донька Гедеона, управителя цього маєтку.

— Єврейка… — шепнув Рамзес, і тінь пробігла по його обличчю.

— Ну то й що!.. Ну то й що!.. — вигукнув Тутмос. — Думаєш, єврейки гірші від єгиптянок? Вони тільки скромніші й недоступніші, що надає їхній любові особливої чарівності.

— То ви невірні! — сказала Сара з гідністю. — Відпочиньте, якщо ви стомились, нарвіть винограду і йдіть собі з богом. Наші слуги не дуже раді таким гостям.

Вона хотіла була піти, але Рамзес її затримав:

— Стривай… Ти сподобалась мені, і я не хочу, щоб ти йшла від нас.

— Злий дух тебе поплутав. Ніхто в цій долині не сміє так розмовляти зі мною… — обурилася Сара.

— Бачиш, дівчино, — озвався Тутмос, — цей юнак — офіцер жрецького полку Пта і писар у писаря того пана, який носить опахало над тим, що носить опахало над самим номархом Габу.

— Він і справді схожий на офіцера, — мовила Сара, задумливо поглядаючи на Рамзеса. — А може, навіть, і сам вельможний пан? — додала вона, приклавши палець до вуст.

— Хто б я не був — твоя краса перевищує мою вельможність, — палко вигукнув Рамзес. — Але скажи, це правда, що ви… їсте свинину?..

Сара ображено глянула на нього, а Тутмос відповів за неї:

— Одразу видно, що ти зовсім не знаєш євреїв. Та єврей ладен скоріше вмерти, аніж з’їсти шматочок свинини, хоч, на мою думку, це не така вже й погана страва.

— А котів ви вбиваєте? — допитувався Рамзес, стискаючи руку Сари й заглядаючи їй у очі.

— І це вигадка… безглузда вигадка!.. — обурився Тутмос — Ти міг би спитати мене і не плести таких дурниць… Адже в мене були три коханки єврейки.

— Досі ти казав правду, але зараз брешеш, — відповіла Сара. — Єврейка не буде нічиєю коханкою! — додала вона гордо.

— Навіть коханкою писаря того пана, який носить опахало над мемфіським номархом? — запитав глузливо Тутмос.

— Навіть.

— Навіть коханкою того пана, який носить опахало? Сара завагалась, але відповіла:

— Навіть!

— То, може, ти не стала б коханкою і самого номарха? У дівчини опустилися руки. Вона збентежено поглядала то

на одного, то на другого юнака; уста її тремтіли, на очі набігли сльози.

— Хто ви такі? — спитала вона злякано. — Ви зійшли з гір, мов звичайні подорожні, що просять хліба та води, а розмовляєте зі мною, як найвищі вельможі… Хто ж ви такі?.. Твій меч, — повернулась вона до Рамзеса, — оздоблений смарагдами, а на шиї в тебе золотий ланцюг, якого не має в своїй скарбниці навіть наш пан, милостивий Сезофріс.

— Скажи мені краще, чи я подобаюсь тобі? — вперто домагався Рамзес, стискаючи дівчині руку і ніжно заглядаючи їй в очі.

— Ти гарний, мов архангел Гавриїл, але я боюсь тебе, бо не знаю, хто ти…

Раптом з-за гір долинули звуки сурми.

— Кличуть тебе! — скрикнув Тутмос.

— А якби я був такий вельможний пан, як ваш Сезофріс? — спитав царевич.

— Ти можеш бути… — шепнула Сара.

— А якби я носив опахало над номархом Мемфіса?

— Ти можеш бути навіть і таким вельможею… Десь на узгір’ї заграла друга сурма.

— Ходімо, Рамзесе! — наполягав стривожений Тутмос.

— А якби я був… наступником трону, ти пішла б до мене, дівчино? — питав Рамзес.

— О Єгово! — скрикнула Сара, падаючи на коліна. Сурми знов тривожно озвалися зразу в кількох місцях.

— Треба бігти! — розпачливо благав Тутмос. — Невже ти не чуєш, що в таборі тривога!

Наступник трону хутко зняв із себе коштовний ланцюг і накинув його Сарі на шию.

— Віддай це батькові, — мовив він, — я купую тебе. Бувай здорова.

Він палко поцілував її в уста, а Сара обняла його за ноги.

Царевич вирвався, одбіг кілька кроків, знову повернувся і знову вкрив поцілунками її гарне обличчя й чорне волосся, ніби не чуючи нетерплячих покликів сурми.

— Іменем його святості фараона заклинаю тебе — іди за мною! — крикнув Тутмос і схопив царевича за руку.

Обидва щодуху побігли в той бік, звідки долинали звуки сурем. Рамзес часом заточувався, мов п’яний, і раз у раз оглядався. Нарешті вони почали вибиратися на протилежний пагорок.

«І цей юнак, — подумав Тутмос, — хоче боротися з жерцями!..»