Фараон

— Ручуся тобі, що ні з ким не станеться нічого лихого, бо я нічого не чув і нічого не знаю. Але царевича треба розлучити з цією дівчиною…

— Тільки делікатно, правда, наміснику? — питала мати.

— Якнайделікатніше, якнайлагідніше, але треба… Мені здавалось, — мовив верховний жрець ніби сам до себе, — що я все передбачив… Усе, крім суду за блюзнірство, який загрожує царевичу через цю жінку… — Гергор замислився й додав: — Так, найясніша царице, можна не зважати на багато наших звичаїв, але один має бути незаперечним: син фараона не може єднатися з єврейкою.

Розділ сімнадцятий

Від того вечора, коли Сара співала в човні, царський човен уже не з’являвся на Нілі, а царевич Рамзес тяжко занудьгував.

Надходив місяць мехір, грудень. Води все спадали, оголюючи чимраз ширші простори землі, трава ставала з кожним днем вища й густіша, а в ній, мов барвисті іскри, пломеніли квіти різних кольорів і з незвичайним запахом. Ніби острови в зеленому морі, з’являлися за. один день барвисті килими — білі, блакитні, жовті, рожеві чи різнокольорові, — від яких розпливалися чудові пахощі.

Але царевич нудьгував і навіть чогось боявся. Відколи виїхав батько, він не був у палаці і ніхто звідти не навідувався до нього, навіть Тутмос, який після останньої розмови зник, наче вуж у траві. Чи то шанували його самотність, чи хотіли йому дошкулити, чи просто боялися відвідувати наступника трону, що попав у неласку… Рамзес не знав.

«А може, батько й мене усуне від трону, як старших братів?» — думав інколи царевич, і піт виступав йому на чолі, а ноги хололи.

Що він тоді робитиме?

До того ж і Сара нездужала: худла, блідла, великі очі її запали, а вранці вона скаржилась на нудоту.

— Певно, хтось зурочив мою голубоньку! — стогнала хитра Тафет, якої царевич терпіти не міг за її балакучість та підлі вчинки.

Кілька разів царевич бачив, наприклад, що Тафет вечорами відсилала в Мемфіс величезні коші з харчами, білизною, навіть з посудом. А на другий день вона вголос нарікала, що в домі немає борошна, вина або горщиків. Відтоді як царевич став жити в маєтку, ішло вдесятеро більше різних продуктів, ніж раніше.

«Я певен, — думав Рамзес, — що ця балакуча відьма обкрадає мене для своїх родичів, які вдень зникають з Мемфіса, а вночі шастають по брудних закутках, мов пацюки!..»

Тепер єдиною розвагою царевича було дивитися, як збирають фініки.

Голий селянин ставав під високою стрункою пальмою, обвивав стовбур і себе мотузком, наче широким обручем, і ліз угору, впираючись у дерево п’ятами і всім тілом відкинувшись назад; мотузок підтримував його, притискаючи до дерева. Потім він пересував мотузок по стовбуру на кілька дюймів вище, знову ліз і знову пересував і так, щохвилини рискуючи скрутити собі в’язи, здирався дедалі вище, часом на висоту кількох поверхів, аж до самого вершечка, де ріс пучок великих листків і висіли плоди.

Свідком цих гімнастичних вправ був не тільки царевич, а й єврейські діти. Спочатку вони ховалися. Потім з-за кущів та з-за муру почали виглядати кучеряві голівки з чорними блискучими очима. Побачивши, що царевич не жене їх, діти вийшли із своїх схованок і дуже повільно наблизилися до дерева. Найсміливіша дівчинка підняла з землі гарний фінік і подала його Рамзесові. Один з хлопців з’їв найменший фінік, а потім уже всі заходилися їсти самі та частувати Рамзеса. Спочатку вони приносили йому найкращі фініки, потім гірші і, нарешті, зовсім гнилі.

Майбутній володар світу замислився і подумав: «Вони скрізь пролізуть і завжди так частуватимуть мене: добрим для принади, гнилим на подяку!..»

Він устав і відійшов, похмурий, а дітвора Ізраїлю, як зграйка птахів, накинулась на працю єгипетського селянина, який високо над їхніми головами мугикав пісеньку, не думаючи ні про свої кості, ні про те, що збирає не для себе.

Незрозуміла хвороба Сари, часті її сльози, змарніле обличчя і найбільше євреї, які, вже не криючись, дедалі сміливіше хазяйнували в маєтку, остаточно отруїли царевичу життя в цьому чудовому куточку. Він уже не плавав човном, не полював, не спостерігав, як збирають фініки, а похмурий блукав по саду або з тераси дивився на царський палац.

Непроханий, він ніколи б не повернувся туди, але вже почав думати про переїзд до свого маєтку в Нижньому Єгипті, недалеко від моря.

В такому настрої застав його Тутмос, який одного погожого ранку парадним двірським човном приплив до наступника трону з листом від фараона.

Його святість повертався з Фів і забажав, щоб наступник трону виїхав зустрічати його.

Царевич тремтів, бліднув і червонів, читаючи ласкавий лист свого батька й володаря. Він так розхвилювався, що навіть не помітив нової величезної перуки Тутмоса, від якої віяло аж, п’ятнадцятьма різними пахощами, не звернув уваги на його туніку й плащ, прозоріший за серпанок туману, та сандалі, оздоблені золотом і бісером.

Нарешті царевич заспокоївся і, не дивлячись на Тутмоса, спитав:

— Чому ж ти так довго не приїздив до мене? Тебе злякало те, що я попав у неласку?..

— О боги! — заволав чепурун. — Коли ж це ти був у неласці і в кого? Кожен гонець його святості запитував про тебе, а найясніша цариця Нікотріс і його достойність Гергор кілька разів підпливали до твого маєтку, сподіваючись, що ти зробиш їм назустріч хоч сто кроків, коли вони зробили кілька тисяч… Про військо я вже й не кажу. Воїни твоїх полків мовчать під час муштри, як пальми, і не виходять з казарм, а хоробрий Патрокл з горя цілими днями п’є й лається…

Отже, царевич не був у неласці, а як і був, то тепер усе минуло!.. Ця думка вплинула на Рамзеса, мов келих доброго вина. Він миттю викупався й намастив себе пахощами, одягнув нову білизну, новий плащ, шолом з перами й пішов до Сари, що лежала, бліда, під доглядом Тафет.

Сара аж скрикнула, побачивши царевича в цьому вбранні. Вона сіла на ложі і, обхопивши його за шию, прошепотіла:

— Ти від’їжджаєш, пане мій?.. І вже не повернешся!

— Чому? — здивувався царевич. — Адже я не раз від’їздив і повертався.

— Я пам’ятаю, ти був так само вбраний там… у нашій долині… — мовила Сара. — О, де ті дні?.. Вони так швидко спливли й так давно минули.

— Але ж я повернуся й привезу тобі найкращого лікаря.

— Нащо? — перебила Тафет. — Вона зовсім здорова, моя пава… їй тільки треба відпочити. А ці єгипетські лікарі доведуть її до справжньої хвороби!

Царевич навіть не глянув на балакучу жінку.

— Це був мій найщасливіший місяць з тобою, — мовила Сара, пригортаючись до Рамзеса, — але він не приніс мені щастя.

На царському човні озвалася сурма, повторюючи сигнал, поданий вище на річці. Сара здригнулася.

— Ти чуєш, пане мій, ці страшні звуки?.. О, ти чуєш їх, і посміхаєшся, і — горе мені!.. — вириваєшся з моїх обіймів!.. Коли кличуть сурми, ніщо тебе не затримає, а твоя невільниця й поготів.

— А ти хотіла б, щоб я завжди слухав кудкудакання курей у твоєму маєтку? — роздратовано перебив царевич. — Будь здорова і весело чекай на мене…

Сара випустила його з обіймів і глянула так жалісно, що царевич злагіднів і погладив її.

— Заспокойся… — сказав він. — Ти боїшся звуку наших сурем… А хіба вони тобі лихе віщували?..

— Пане мій, — озвалася Сара. — Я знаю, вони тебе там затримають… Зроби ж мені останню ласку. Я дам тобі… — мовила вона ридаючи, — дам тобі клітку з голубами… Вони тут народилися й виросли… І от… як згадаєш колись свою служницю, відчини клітку й випусти одного голуба… Він принесе мені звістку від тебе, а я… поцілую його, пригорну до себе, як… як… Ну, іди вже!

Царевич обняв її і попрямував до човна, доручивши своєму негрові, щоб той узяв Сариних голубів і наздогнав його легким човном.

Коли Рамзес з’явився на березі, заторохтіли барабани, запищали дудки, а веслярі зустріли його голосними вигуками.

Опинившись між воїнами, царевич глибоко зітхнув і простяг руки, мов звільняючись від пут.