Фараон

— Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній, щоб зважати на п’яні вигуки воїнів або на перешіптування селян. Він розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, і ти — перший.

— Правду кажеш!.. — відповів засмучений царевич. — Але в усьому цьому я бачу нову підступність і підлоту жерців, — додав він жвавіше. — Виходить, я затьмарюю велич фараона, коли звільняю невинних з в’язниці або не дозволяю орендареві стягати з моїх селян несправедливі податки? А коли достойний Гергор керує військом, призначає полководців, провадить переговори з чужоземними князями, а моєму батькові полишає тільки молитися…

Тутмос затулив вуха і аж затупотів ногами:

— Замовкни! Замовкни!.. Кожне твоє слово — блюзнірство. Державою править тільки його святість, і все, що діється на землі, робиться з його волі. Гергор — слуга фараона і чинить те, що йому наказує володар… Колись ти сам переконаєшся в цьому… Нехай слова мої не будуть хибно витлумачені!..

Царевич так спохмурнів, що Тутмос урвав мову й чимшвидше попрощався з приятелем. Сівши в свій човен з балдахіном та завісами, він зітхнув з полегкістю і, випивши чималий келих вина, поринув у роздуми:

«Ох! Дякую богам, що вони не дали мені такої вдачі, яку має Рамзес. Це найнещасніша людина в найщасливіших обставинах. Він міг би мати найвродливіших жінок у Мемфісі, а тримається одної, щоб дошкулити матері!.. А тим часом він дошкуляє не матері, а всім тим цнотливим дівчатам і вірним дружинам, які сохнуть з туги, що наступник трону, і до того ж такий гарний хлопець, не відбирає у них цноти або не змушує зраджувати чоловіків. Він міг би не тільки пити, але й купатися в найкращому вині, а тим часом воліє пити кисле солдатське пиво та їсти сухий корж, натертий часником. Звідки ці мужицькі смаки? Не розумію. Може, цариця Нікотріс в найнебезпечніший час задивилася на робітників, що споживали свій харч?

Він міг би від світанку до ночі нічого не робити. Якби схотів, — його навіть годували б найвельможніші пани, їхні дружини, сестри й доньки. Але він не тільки сам простягає руку, щоб узяти собі страву, а ще й — що прикро вражає вельможних юнаків — сам одягається і вмивається, а його перукар цілими днями ловить птахів у сильця і марнує свої здібності.

О Рамзесе, Рамзесе! — зітхнув чепурун. — Хіба ж мода може розвиватися при такому царевичеві? Ми вже цілий рік носимо ті ж самі фартушки, а перуки затримуються тільки завдяки двірським сановникам, бо Рамзес зовсім не хоче їх носити, і це дуже принижує всіх вельмож.

А все це… брр!.. робить клята політика… О, який я щасливий, що не повинен вгадувати, що там думають у Тірі чи в Ніневії, дбати про утримання війська, підраховувати, наскільки збільшилось чи зменшилось населення Єгипту та які податки можна з нього стягти. Найстрашніше бачити, що твій селянин платить тобі не стільки, скільки ти потребуєш на видатки, а скільки йому дозволяє розлив Нілу. Адже Ніл-батечко не питає твоїх кредиторів, скільки ти їм винен?..»

Так міркував чепурун Тутмос і заливав свою турботу золотистим вином. Поки човен доплив до Мемфіса, його зморив такий міцний сон, що раби мусили на руках перенести його в ноші.

Коли пішов, чи, певніше, втік Тутмос, наступник трону глибоко замислився, охоплений несподіваною тривогою.

Як вихованець найвищої школи жерців і як виходець з найвищої аристократії, царевич був скептиком. Він знав, що тоді, як деякі жерці по кілька місяців постують і моляться, готуючись викликати духів, інші називають це оманою й ошуканством. Бачив також не раз, як священного бика Апіса, перед яким падав ниць весь Єгипет, частували киями жерці найнижчого стану, що давали йому пашу та приганяли до нього корів.

Нарешті, царевич розумів, що його батько, Рамзес XII, якого народ, вважав вічно живим богом та можновладним володарем світу, насправді така сама людина, як і всі, тільки трохи більше хвороблива, ніж інші старі люди, і геть обплутана жерцями.

Все це царевич добре знав і багато з чого кепкував у думках, а інколи й прилюдно. Але все його вільнодумство розбивалось на скалки об одну непохитну істину: нікому не можна жартувати з титулів фараона…

Рамзес знав історію свого краю і пам’ятав, що в Єгипті вельможним людям дозволялося дуже багато. Вельможний пан міг засипати канал, нишком убити людину, насміхатися потай з богів, брати дарунки від послів чужоземних держав. Але дві провини вважалися непрощенними: розголошення таємниць жерців і зрада фараона. Людина, що вчинила такий злочин, зникала безвісти, непомітно для слуг і друзів, часом навіть через рік. Що з нею сталося, куди вона поділась — ніхто не зважувався навіть спитати.

Рамзес відчував, що й він стоїть над такою ж прірвою, відколи військо й селяни почали вимовляти його ім’я та говорити про якісь його наміри, зміни в державі й майбутні війни. Коли він думав про це, йому здавалося, що його, наступника трону, безіменний натовп злидарів і бунтівників силоміць підіймає на вершину найвищого монумента, звідки можна тільки впасти й розбитися на смерть.

Згодом, коли він після довгого царювання батька стане фараоном, він матиме право й змогу здійснити багато такого, про що ніхто, в Єгипті не може й подумати без страху. А поки що мусить стерегтися, щоб його не визнали за зрадника й бунтівника проти основ держави.

В Єгипті був єдиний всіма визнаний володар — фараон. Він правив, він виявляв свою волю, він думав за всіх, і горе тому, хто насмілився б узяти під сумнів його всемогутність або вголос заговорити про свої заміри чи про якісь зміни взагалі.

Плани укладалися тільки в одному місці — в залі, де фараон вислуховував членів найвищої ради і висловлював власну думку. Всі зміни могли походити тільки звідти. Там палав єдиний зримий світильник державної мудрості, що осявав увесь Єгипет. Але й про це безпечніше було мовчати.

Всі ці думки з швидкістю вихру кружляли в голові царевича, коли він сидів на кам’яній лаві під каштаном в саду Сари і дивився на навколишній краєвид.

Води Нілу вже трохи спали й зробились прозорі, як кришталь. Але весь край ще скидався на морську затоку, густо всіяну острівцями, на яких стояли будинки, зеленіли сади й городи, а подекуди купки високих, гарних дерев.

Навколо цих островів стриміли журавлі з цебрами, якими голі міднотілі люди в чепцях, з брудними пов’язками на стегнах черпали воду з Нілу і по черзі виливали її в колодязі, що були покопані на пагорках один над одним.

Одне таке місце особливо привернуло увагу Рамзеса. Це був стрімкий пагорок, на схилі якого працювали три журавлі. Перший набирав воду з річки й виливав у найближчий колодязь; другий черпав її з цього колодязя і підіймав на кілька ліктів вище — у середній; третій переливав воду з середнього до найвищого, що був на самій вершині пагорка. Кілька голих людей набирали з нього воду цебрами й поливали грядки, де росла городина, або кропили дерева ручними порскалками.

Рухи журавлів, що підіймались і опускались, перехиляння цебер, вибризки порскалок бути такі ритмічні, що люди, які біля них працювали, здавалися автоматами. Ніхто з них ні разу не перемовився словом із своїм сусідою, не змінив місця, не оглянувся навколо, а тільки нагинався й випростовувався одним і тим самим рухом з ранку й до вечора, місяць у місяць і, мабуть, з дитинства й до смерті.

«І ці істоти, — думав царевич, дивлячись на хліборобів, — хочуть зробити мене виконавцем своїх марень!.. Яких змін можуть вони жадати в державі? Хіба щоб той, хто виливає воду в нижній колодязь, перейшов до верхнього або, замість того щоб поливати грядки з цебра, кропив дерева з порскалки».

Гнів і болісне почуття приниження охопили царевича від думки, що через базікання цих нікчемних істот, які все життя гнуться над колодязями з каламутною водою, він, наступник трону, не став намісником.

В цю мить між деревами почувся тихий шелест, ї ніжні руки лягли йому на плечі.

— Що таке, Саро? — спитав царевич, не повертаючи голови.

— Ти смутний, пане мій?.. — мовила Сара. — Не так утішився Мойсей, побачивши землю обітовану, як я, коли ти сказав, що переїжджаєш сюди, щоб жити разом зі мною. Але ось уже цілу добу ми вкупі, а я ще не бачила твого усміху. Ти навіть не розмовляєш зі мною, ходиш похмурий, вночі не пестиш мене, а тільки зітхаєш.