Твердиня

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової час¬тини А2363 3, котрій належав полігон, а також полковники з військо¬вої кафедри Водного університету4.

—Ну що там? — не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

1 Coordinated Universal Time (UTC) — синхронізований світовий час. Загальноприй¬нята точка відліку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято місце¬вий час на довготі Гринвіча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означає, що поясний час на 2 години випереджає поясний час у Британії. 11е так давно син¬хронізований час називався Greenwich Mean Time (середній час за Гринвічем) і по¬значався GMT.

2 АК-74 — автомат Калапіникова калібру 5,45 мм, розроблений у 1970 році М.Т.Калаїнниковим і прийнятий на озброєння армією СРСРу 1974 році. Є моди¬фікацією автомата АКМ.

3 Дубенська військова частина А2363 дислокується у м. Дубію на вул. Космонавтів. 2.

4 Національний університет водного господарства і природокористування (в народі — Водник або Водний) — найбільший (11 тисяч студентів) технічний університет у м. Рівне. Заснований у 1915 році в Києві і лише у 1959-му перенесений до Рівного.

—Лягають, — сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали ле¬жачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене ряд¬но і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь не¬зграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулив¬ся і покірно направив автомат у поле.

—Як з цепу зірвався, — прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

—А ти б не зірвався? — став на захист лейтенанта Джонік. — Ці¬лий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити вусе, що рухаєть¬ся. — Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. — Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»1 не заздрю...

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жи¬ла у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ні¬як не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному — Геннадій (звісно, якщо той дикий про¬нонс «Джіннаді-І» можна вважати нормальним). У 2003-му в Гени¬ного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (ди¬витися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підса¬див на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й на-рекли Джон і ком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військо¬вії! кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’як-

1. Напівзневажливе прізвисько молодих лейтенантів у армії. — Прим. ред.

шував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала уДжоніка з легким американ¬ським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» — кричав Гена. І весь його відда¬ний 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівиявся», тлум¬лячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з та¬ким акцептом, що не сміялися хіба що собаки.

—Скільки вони мають завалити? — поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джон і ка у 521 -му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі.

1 Іайзапекліше мірялися силами механіки (521 -й взвод зі студентів ме-ханічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету еконо¬міки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, во¬ни «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

—Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, — повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали до¬звіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттє¬во. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт ви¬чах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

—Скільки там, Лео?

—Три.

—Ну... — Джонік ривком сів. — Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їх¬ня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змаган¬ня 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому сто¬яв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковникЖебрицький, куратор 521 -го взводу, ди¬виться 15 їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською тер¬мінологією, 521 -й щойно капітально обісрався.

З вогневого руоежу одна за одною долинали доповіді про завершен¬ня стрільби.

—Каліки, — презирливо просичав Джонік. — Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборо¬нялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джо¬нік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і... поповзла вниз.

—Фу-у-у... — всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Кур¬сант Гера стрільбу завершив».

—Герич! Маладєц! — ляснув по коліну Макаренко.

—Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, — вда¬вано безпристрасно прокоментував Левко.

—Ага, — кивнув Джонік і додав: — Пора, чуваки. Встаємо, ши¬куємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

—Перші три — чергою по своїй цілі, — на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шістьпатронів). — Решта три — одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

—Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, — надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про го-товність групи. їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм). прогорлали стандартні ін¬струкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Америка¬нець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Ме¬ханізм заклинило.

—Товаришу лейтенант... — Гена поклав автомат біля себе й обер¬нувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.