Твердиня

І коли Левко зібрався підвестися й викинути пакету контейнер, до [нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хло¬пець висунув макітру далі і... скам’янів. Лише за кілька кроків від ньо- Го|встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на Йогу водій « Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивляв¬ся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його Недобачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були ннжкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє по¬криття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали ^Страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Че¬рез мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко ки- Иуи пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirstroms Irish Pub».

ХVІІ

7 квітня 2012 ронц. 19:39 [UTC +1] Вілла Бенгта

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

—Здоров, Яне! —- приклав трубку до вуха.

Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче» щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо. ,

— Що саме?

—Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.

—Хм... — здивувався Левко. — Не уточнював?

—Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліо¬теки підчас обідньої перерви.

—О дванадцятій?

—Так. Передай Сьомі.

—Обов’язково,

—Це все. Бувай!

—Добраніч.

XVII

8 квітня 2012 рокц. 12:17 [UTC +1] Бібліотека Королівського технологічного інституті! Стокгольм

«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Гремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

—Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущаль¬ною посмішкою.

—Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з на-плічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

—Я в чудовій формі і ходила в походи, Не.лякай мене, Лео, А ще в мене модний фотоапарат!

—На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Грема.

Мулат знизав плечима:

—Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею по¬їхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив та¬ким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

—Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Ва¬женні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетри¬ща, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких га¬дів і павуків... павуки! -— повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє,слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, воло¬хаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахли¬во залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі

з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо зму¬шені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розуміє¬те, ми не зможемо.

—Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Грем.

—Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійде¬мо до Паїтіті.

—Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприй¬мати всерйоз Левкові аргументи.

—Та що з вами, народ... — Українець безсило сплеснув долонями.

—Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.

; — Я — проти, — різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

—За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

—І я — за! — приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

—Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно са¬могубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використо¬вуючи їх замість бубнів.

—Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльме-ни, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на по¬ловину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

—От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

—Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви заду-мали?

—Це помилка... — опустивши підборіддя, проказав українець.

—То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.

—Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближ-чим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скину¬тись на туристичний СРБ-навігатор і хавку (але то вже перед доро¬гою) ... Спальник у нас для тебе є.

—Ура-а-а! -— застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного

зхлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ганок бібліоте¬ки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

—Що думаєш? — буркнув Левко.

—Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росія-нин. — Нормально так зекономили...

Без дурні: Лео думав так само.

ХІХ 8 квітня 2012 ронц, 20:20 [UTC+1]

Hisfa Galleria», район Шиста. Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі тор¬говельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьо¬ма. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані ви¬світилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

—Дивно... — сам до себе прошепотів українець, позираючи на го¬динник.

—Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких

апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

—Що у них із Ґремом?

—Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

—Що між Ґремом і Сатомі?

—Ну-у, не знаю. — Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на за¬двірки свідомості.

« Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка

—Сьома, — голос українця набув вимогливої хрипоти, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити. — Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то... — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже прогавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Грем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів

поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки,