Твердиня

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти май¬стерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвер¬нувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

—Ти?.— Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йо¬му визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в ру¬ках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спор-тивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілес¬ні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плаваль¬ну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогне¬нно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий виря-дився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової май¬стерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи кра- илини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресле¬ним шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вими-кача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас туту березні. — Рудий крутив між пальцями ге- Ж’ву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чити передсмер- ііо захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чо¬ловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин. й — Можна я... — почав був художник, але затнувся. Хотів вибла- інги хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв і Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — нони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За /іиа останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її на¬ши. не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього... за хвилину до смерті... просто щоб попрощатись... виглядатиме щонайменше дивно. 1 однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору саіі-центру ТеІе2»1 чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Най¬більше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина по¬лягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить. |і — Ти комусь розповів? —- спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

-Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порож-ньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки шаленої фотографії. —Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити ін¬формацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лиша¬лись останнє запитання.

1.ТеІе2» — шведська телекомунікаційна компанія, то надає послуги дротового та мобільного (зв’язку, кабельного телебачення, Інтернету тощо по всій Європі. Заснована наприкінці 1970-х років.

—Вчора у тебе були студенти... — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Гуннар без поспіху звів голову.

—Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, по

рухаючись.

—Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щосі, відомо.

—Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався гово-рити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Гун- нар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість го-строго пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

—Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чо¬ловік.

Щось сухо клацнуло, і Гуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталь¬на голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на роз¬праву більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, двана¬дцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самі¬сінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Гуннар жив на околиці.

—Що... — Гуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла їм всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

—Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботроп- са1, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Гранде, що в Ат¬лантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, ост¬рівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає ско¬ріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійиа отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути...

Так і було. Занімівши, Гуннар Іверс повалився ницьма на підлогу, Через десять секунду старого зупинилося серце.

1. Bothrops insularis

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

: Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко пере- иорнув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукави¬цю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. Потомудіс- ган з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт І уннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутро¬щі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров шливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши ішіімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії Не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку іиіалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі ! иидряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милував¬ші роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифровано- ю послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцей- « І.КІ. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необ¬хідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в пе¬реддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно спо- ДІїиївся, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґун- нира Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би н окязав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік

отримував задоволення від того, що робив.

Передтим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко пере- иіуінпи дорогу, він сів у припарковане неподалік «Уоіуо» і поїхав геть...

І ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Нони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кри¬мінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новиннї сайти, ІІ’ІІ наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остер- мнлі.мі, ніяк не пов’язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув відЛевка й Семена; Четверо друзів продовжували готува-j ти подорож, не підозрюючи, ідо людину, яка дала їм карту, відправили j на той світ.