В Карпатах

Переїздили через Щавницю партії венгрів-мандрівців у Карпати. Одного вечора, коли в 10 годині в нашому готелі гості вже лягали спати, серед глибокої тиші почувся страшний галас та клекіт. Чути було, що хтось бігає по коридорах, скрізь стукали дверима, гуркотіли, тупотіли. Мені здалось, що в готелі пожежа... Я вискочив у коридор. Всі гості, навіть дами, повискакували з нумерів напівроздягнені. Коли це в коридор вбігли венгри, мужчини й дами, за ними діти. Вони розмовляли голосно, що було сили в горлі, кричали, махали руками, дами реготалися, бігали по коридорах, заглядали в порожні нумери... Клекіт стояв, як на ярмарку... То веселі венгри заїхали на ніч і вибирали собі нумери на ночівку. Сполохані гості знов поховалися в нумери. Рухливі, жваві венгри ледви через годину затихли. Ще довго було чути через тонкі стіни їх регіт та міцну дзвінку венгерську мову... Другого дня в ресторації знов з’явилася весела компанія і засіла за довгим столом. Знов піднявся в тихій ресторації трохи не гвалт. Венгерки ще гірше сміялися та галасували, ніж венгри. Їх білі зуби блищали через тонкі розкриті губи, ще ясніше блищали темні, аж чорні, очі на матових, оливо-жовтуватих, але гарних фізіономіях. У мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче казанських нервозних, жвавих та веселих татар. Навіть їх смуглявий тип має в собі примішку чогось татарського. Накричали вони, нареготали всім вуха, знялися з місця, як зграя веселих птиць, та й полетіли десь у гори...

III Картина Карпат з гори Бріярки. Верхи Татр

11 липня по обіді я помаленьку видрався на доволі високу гору Бріярку. Ця пірамідальна гора панує над усією Щавницею. На самому вершечку цієї гори, над кручею, поляки поставили превисокий дерев’яний хрест на пам’ять про повстання 1863 року.

Яка дивна широка картина стала перед моїми очима. Внизу, під самою Бріяркою, в’ється шосе. По обидва боки шосе чорніє покрівля двох рядків єврейських домків. В однім місці зеленів парк, неначе зелена хустка, заткана букетами кучерявих ялин та смерек. Внизу за шосе шумить гірська річечка Руський Потік, що плине долиною до Дунайця і розділяє двоє пасом Карпатських гір.

Глянув я наліво від себе. Од Руського Потока на північ гори підіймаються помаленьку, та все вище йдуть на північ. Ці похилі гори, скільки захопить око, засіяні хлібом: житом, ячменем, вівсом, засаджені бобом та картоплею. Од частих дощів, од вогкого повітря поля на горах аж блищать зеленим ясним кольором, неначе трава на луках, на мокрій низині. Косогор виступає за косогором, один зелений, другий ще зеленіший, а поверх їх на синьому небі повився неначе високий вал, вкритий лісами та подекуди хатками, і заслонив далекий обрій.

За Руським Потоком на південь піднімається висока грива гір, неначе довгий величезний вал. От саме проти мене виступає з того валу крута гора Паляниця, вкрита двома чорними смугами лісу, а там серед валу ще виразніше виступає зовсім кругла гора Ярмута, неначе велетенський казан, перекинутий догори дном. На самому вершечку гори недавно поставили на піраміді статую Богородиці, ледви примітну знизу і не дуже ефектну.

Ще далі за Ярмутою, в долині, видно сельце Шляхтову над самою течією. Це вже останнє в Карпатах село, заселене русинами, чи “руснаками”, як вони самі себе звуть. Це вже кінчається Русь-Україна, це є найдальші села на заході. За Шляхтовою знов піднімається ефектна гора, цілий пейзаж гірський. Внизу під нею стирчать гранітні скелі цілим лабіринтом, а там вище над ними висунулися збоку гори, білі кручі та скелі. Кругом них густо заріс чорний ялиновий ліс. Здається здалека, неначе там серед густого лісу на половині гори стоїть якийсь здоровий монастир з п’ятьма високими білими церквами, з рядами білих домів... А на самому вершечку гори знов стримлять білі скелі, неначе білі стіни якоїсь величної руїни, зарослі з боків і зверху ялинами. Проти сонця білі скелі незвичайно ясно виступають на фоні чорно-сизого ялинового та смерекового густого лісу. Все це пасмо високих гір за течією вирізується на синьому небі дуже м’якими пружками, найбільше закругленими. Ці пружки проти неба то вгинаються, то вигинаються, то закручуються на всі боки. По хребтах зверху скрізь розкидані горби, неначе круглі й здорові могили, гостроверхі купи каміння; подекуди виганяються зверху білі скелі, неначе високі доми серед лісу... І все те зеленіє, аж лиснить, аж очі бере в себе. А за тими горами знов виступають верхи, вже темні, а там далі сизі, вкриті туманом, неначе ретушовані олівцем в далекій перспективі:

За горами гори,

Хмарами повиті…

Та сиза далеч вже за венгерською границею. За нею розстеляється полотнищем велика “пушка” (степ) до тихого Дунаю. Ті сизі далекі гори, та синя далеч, чогось тягне до себе душу, як щось невідоме, невидане, як фантазія, як мрія. Незвичайна людська цікавість тягне в ті невідомі краї думку, якимись чарами приманює очі. Здається, полетів би в ті нові краї, в далеку сторону, де все інше, все нове, невидане. Та поетична сиза далеч пориває душу, приманює до себе, як тиха луна дивної музики, як відгомін чудової пісні...

Руський Потік вливається в Дунаєць нижче Щавниці на заході. Мені видно бистрий Дунаєць, зовсім зелений, неначе зеленувата стрічка в’ється в узькій долині. За Дунайцем ік заходу стоять ще вищі, ще кращі гори: це П’єніни. За зеленою смугою Дунайця піднімається перший гребінь, високий, та вузький, та зубчастий, зовсім неначе гребінь півня. За цим гребенем пишно та сміливо виганяється вище од усіх гір Соколиця. Вона вузька, висока, неначе покрівля величезного готицького собору. На самісінькому вершечку з одного боку гора неначе одколупалась, обвалилась. Вона кінчається білою стіною. За Соколицею знов тісно-тісно докупи туляться рядами гір довгасті хребти з вузькими гострими верхами, неначе висока та вузька покрівля готицьких домів та церков у старих німецьких городах. Одна довга гора виступає з-за другої, друга ховається за третю. І вся ця група гір знизу до самісінького верху заросла густим ялиновим лісом. Яка надзвичайно оригінальна картина цієї групи, коли дивишся на неї з високости! Довгі та гострі верхи гір вирізуються на небі незвичайно виразно чорними смугами. Лінії сміливо та граціозно гнуться то вгору, то вниз, то сміливо вибігають високо-високо в синє небо, то знов ідуть двома, трьома чорними смужками, одна вище другої. Скрізь стирчать зверху могили, зубці, ніби густо засіяні навмисне чорним лісом. Ліси на горах не здаються якимсь бур’яном, як на дуже високих Альпах. Тут на вершечках бачиш виразно кожну ялину до самого низу, цілі рядки ялин. Здається, ніби всі верхи гір обшиті чорним зубчастим кружевом. То кружево м’яке, наче оксамитове, прикрите сизою млою, мов срібною тканкою. Здається, ніби якась сила розвішала високо-високо в небі довгі величезні ряди пишного м’якого кружева, розкидала його граціозними жмутами та рядами.

Я вийшов на найвищий пункт Бріярки, де стоїть превисокий хрест з цілої товстої ялини. Пірамідальний вершок гори такий крутий, що як глянув я вниз, у мене заморочилася голова. Я ледви оговтався, сів на камені і глянув поверх П’єнін, поверх стрімкої Соколиці. За П’єнінами гори знижуються та знижуються в далечі і зливаються ніби докупи, а там далі на горизонті несподівано виступають Татри, найвищі гори в Карпатах. Татри з цього боку незвичайно ефектні. Не дуже довгий гребінь неначе вигнався з-під землі і сміливо та гордо піднісся під самі хмари серед невисоких гір. Гори круті, як стіни. На гребені видно чотири гори, що піднімаються рядами високо, одділяючись одна од другої долинами. На крайній найвищій горі, неначе на п’єдесталі, стирчить ще одна тераса, немов величезний престіл піднімається під самісінькі хмари. На боках цієї тераси видно ніби блискучі хмари, що причепились збоку на темному фоні. То не хмари, то сніги. Проти літнього сонця замети снігу блищать здалека, як срібло. Над заметами снігу вирізуються на фоні неба чорні зубці. По всьому хребту блищать срібні снігові полоси, неначе хто розкидав білити по горах довгі шматки полотна... От із-за Татр викочуються білі хмари, та все густіше та густіше. Сині зубчасті зграї гір плутаються в хмарах...