Страница 8 из 61
Треба позамикати всі двері, подумав я.
Та коли спробував причинити надвірні двері, вони не подалися.
І я почув шепіт холодного вітру, що залітав до будинку.
Я мчав до поліційного відділка, але на півдорозі сповільнив біг і зупинився. Тому що позаду, біля самих моїх вух, зашурхотіли сухими крильцями мертві канарки.
Вони просилися на волю. Тільки я міг визволити їх.
А ще тому, що я відчув, як тихі води Нілу здіймаються над намулом, загрожуючи захлюпнути й змити стародавню Нікотріс, двотисячорічну фараонову дочку.
Тільки я міг зупинити каламутний Ніл, не дати йому підхопити царівну й понести її геть, до мулистого гирла.
І я подався до свого «Ундервуда».
Я описав і визволив птахів. Я описав і визволив висхлу стару мумію.
Почуваючи себе винним, але щасливим, щасливим, але винним, я виймав з машинки аркуші й один по одному складав до своєї схожої на пташину клітку й на мулисте річкове дно романної скриньки, де вони співали, тільки коли прочитаєш надруковані на них слова, і шепотіли, коли їх перегортаєш.
І тоді, сповнений спасенної радості, я вийшов з дому.
Я рушив до поліційного відділка, аж роздимаючись від грандіозних фантазій, маячних ідей, неймовірних доказів, можливих припущень і очевидних розв'язань.
Діставшись туди, я почував себе неперевершеним акробатом, що виконує свій номер на найвищій трапеції, спущеній з найбільшої повітряної кулі.
Я й гадки не мав, що детектив-лейтенант Елмо Крамлі озброєний довгими шпильками й пневматичною рушницею.
Коли я з'явився біля поліційного відділка, він саме виходив з надвірних дверей. Мабуть, щось у моєму обличчі підказало йому, що я ось-ось вибухну й геть завалю його своїми припущеннями, здогадами, умовиводами й доказами. Отож він квапливо провів рукою по обличчю, рвучко відступив був до дверей, а потім обережно рушив уперед, так наче наближався до міни.
— А ви що тут робите?
— Хіба не належить громадянинові з'явитися до поліції, якщо він може розкрити вбивство?
— Де ви бачите ті вбивства? — Крамлі роззирнувся навколо й, певне ж, не побачив жодного. — Що ще?
— Ви не хочете вислухати, що я маю сказати?
— Я вже чув усе те сто разів. — Крамлі пройшов повз мене, простуючи до своєї машини, що стояла біля тротуару. — Щоразу, як хтось у Венеції помирає від серцевого нападу чи вбивається, наступивши на розв'язаний шнурок власного черевика, другого ж дня до відділка з'являється якийсь розумник і починає доводити мені, що ховається за тим інфарктом чи розв'язаним шнурком. От і у вас на обличчі такий самий інфарктно-шнурковий вираз, а я цілу ніч не спав.
Він попростував далі, і я бігцем пустився за ним, бо Крамлі явно наслідував Гаррі Трумена й робив сто двадцять кроків на хвилину.
Він почув, що я його наздоганяю, і кинув через плече:
— Ось що я вам скажу, недорослий Хемінгуею…
— То ви знаєте, з чого я живу?
— Кожен у Венеції про це знає. Щоразу, як у вас з'являється оповіданнячко в «Десятицентовому детективі» чи «Детективі Флінна», ціле місто чує, як ви горлаєте біля газетної полиці у винній крамничці, показуючи на ті журнали.
— О-о… — мовив я, тимчасом як із моєї повітряної кулі виходили останні рештки гарячого повітря. Опинившись на землі, я став з другого боку машини Крамлі, кусаючи нижню губу.
Крамлі побачив це і пройнявся батьківським жалем.
— Господи боже мій, — зітхнув він.
— Що?
— Ви знаєте, чого я найдужче не можу терпіти в детективах-аматорах? — запитав Крамлі.
— Я не детектив-аматор, а письменник-професіонал, що має особливий орган чуття, як ото вусики в польового коника.
— То ви польовий коник, що навчився друкувати на машинці, — зауважив Крамлі й зачекав, поки я впаду мертвий. — А якби ви поникали по Венеції, та посиділи в моєму кабінеті, та повчащали до моргу стільки років, скільки я, то знали б, що кожен зайшлий волоцюга й кожен вуличний п'яничка так напханий усякими теоріями, доказами й відкриттями, що їх вистачило б, аби скласти ще одну Біблію чи пустити на дно недільний прогулянковий пароплав із церковною паствою. Як послухати базікання першого-ліпшого мандрівного проповідника, що втрапив за грати, то половина світу має бути під підозрою, третина під арештом, а решту слід засудити й повісити. Отож чого б я мав слухати якогось молодого перодряпа, який ще навіть і не почав увіходити в історію літератури… — Він знову почекав, а я мало не впав. — …і який, тільки того й побачивши, що випадкового потопельника в лев'ячій клітці, гадає, ніби натрапив на Злочин і Кару, й уявляє себе нащадком Раскольникова. Я закінчив. Я слухаю вас.
— Ви знаєте Раскольникова? — вражено запитав я.
— Чи не до того, як ви народились. Але цим ситий не будеш. Викладайте свої докази.
— Я письменник і розуміюся на людських почуттях краще, ніж ви.
— Дурниці. А я детектив і краще, ніж ви, розуміюся на фактах. Ви не боїтеся, що реальний факт зажене вас на слизьке?
— Я…
— Скажіть мені ось що, хлопче. Ви в своєму житті що-небудь звідали?
— Що-небудь?
— Еге ж. Я маю на думці будь-що. Велике, не дуже велике, мале. Будь-що. Як от хвороба, акт насильства, смерть, війна, революція, вбивство.
— Мої батько й мати померли…
— Своєю смертю?
— Так. А ще мого дядька вбили грабіжники…
— Ви бачили, як його вбили?
— Ні, але…
— Те, чого не бачили, до уваги не береться. Я хочу знати, чи ви натрапляли досі на щось таке, як людина в лев'ячій клітці?
— Ні, — відповів я нарешті.
— Ну от, про це ж я й кажу. Ви й досі під враженням. Ви не знаєте, що таке життя. А я народився й виріс у моргу. Для вас це перший реальний дотик до мармурового, столу. То краще б вам заспокоїтись і йти собі. — Він збагнув, що й сам надто підвищив голос, отож похитав головою і сказав: — А втім, краще мені заспокоїтись і поїхати.
Що він і зробив. Відчинив дверцята машини, скочив за кермо, і, перш ніж я встиг знов наповнити свою повітряну кулю, за ним і слід прохолов.
Бурмочучи прокльони, я грюкнув за собою дверима телефонної будки, вкинув у проріз десятицентовик і подзвонив у Лос-Анджелес, до якого від Венеції п'ять миль. Коли на другому кінці дроту хтось зняв трубку, я почув, як по радіо звучить весела распа,[4] як грюкнули двері, зашуміла спущена в туалеті вода, але, чекаючи відповіді, відчував я і сонце, що було так мені потрібне.
Нарешті жінка, яка мешкала на розі Темпл і Фігероа, знервовано піднесла трубку до вуха, прокашлялась і запитала:
— Que?[5]
— Місіс Гутіерес!.. — заволав я. Тоді спинився й почав спочатку: — Місіс Гутіерес, це я, Шалапут.
— А-а! — зітхнула вона, а потім засміялася. — Si, si![6] Хочете поговорити з Фанні?
— Та ні, переказати всього кілька слів. Ви погукаєте до неї наниз, місіс Гутіерес? Зробіть ласку.
— Погукаю.
Я чув, як вона йде. Чув, як хитнувся ветхий, розшарпаний багатоквартирний будинок. Колись на його покрівлю сяде ворона, і вся та споруда завалиться. Чув, як дріботить за хазяйкою по лінолеуму куций, схожий на великого джмеля й гавкітливий чіхуахуа.[7]
Потім почув, як відчинилися двері, як місіс Гутіерес вийшла на балкон третього поверху і, перехилившись через балюстраду, загукала в сонячний простір на другий поверх:
— Гей, Фанні! Гей! Шалапут дзвонить!
Я закричав у трубку:
— Скажіть їй, що мені потрібно до неї приїхати!
Місіс Гутіерес чекала. Я почув, як зарипіли мостини балкона на другому поверсі, так ніби якийсь огрядний капітан викотився на свій місток оглянути навколишній світ.
— Гей, Фанні, він хоче приїхати!
4
Мексіканський танець.
5
Що? (ісп.)
6
Так, так! (ісп.)
7
Поширена в Мексіці порода дрібних декоративних собак.