Смерть — діло самотнє

Звісно, дехто з людей і досі жив на узбережжі, сховавшись у своїх хатинах або ж замкнувшись у поодиноких середземноморських віллах, розкиданих то там, то там з якоїсь архітектурної іронії.

Отак я біг, біг — і нараз став як укопаний. І вже ладен був повернути назад, додому, взяти жмуток розкислих папірців, а тоді податися на пошуки слідів та імені їх загиблого власника.

Та, як на те, край піщаного пляжу переді мною стояв один з отих середземноморських палаццо, осяйно-білий, наче місяць уповні.

— Констанс Реттіген… — прошепотів я. — Може, вийдеш до мене й зіграєш?

Власне, то було щось на зразок арабсько-маврітанської фортеці, яка стояла лицем до моря й ніби спокушала припливи сягнути її і змити з берега. Вгорі споруду прикрашали вежі та мінарети, а внизу, понад самим піском, вона була укріплена обличкованими синьо-білою плиткою укосами досить сумнівної надійності, бо всього за три десятки кроків звідти шанобливо вклонялися й відкочувались назад невгамовні хвилі, над ними, визираючи випадкову здобич, кружляли галасливі чайки, і там-таки стояв тепер і я.

— Констанс Реттіген!

Ніхто не з'являвся.

Самотній і неповторний на цьому довгому, наче ящірка, гримкому березі, палац вірно охороняв неповторну королеву кіно.

У віконці однієї з веж і вночі, і вдень світилося. Я ніколи не бачив, щоб там не було світла. Чи вона й тепер там?

Так!

У віконці швидко майнула легка тінь, так ніби хтось підійшов, позирнув униз на мене й одразу пурхнув геть, мов нічний метелик.

Я стояв і пригадував.

У двадцяті роки вона стрімко злетіла вгору, але досить скоро так само стрімко канула в глибочінь фільмосховищ. Її режисер, як писали тоді в газетах, застукав Констанс у ліжку із студійним перукарем і полоснув ножем по сухожилках на її ногах, так що вона втратила ту граційну ходу, якою він так захоплювався. А сам кинувся в море й поплив куди очі світять. Відтоді Констанс Реттіген більш ніхто не бачив. Ніхто не знав навіть, чи може вона взагалі ходити.

— О боже! — почув я власний шепіт.

Я здогадувався, що пізніми вечорами вона таки зважується з'являтись у моєму світі й водить знайомство з людьми, з якими знайомий і я. І напевне були випадки, коли ми мало не зустрічались особисто.

Ну йди, під'юджував я себе подумки, йди і постукай отим бронзовим молотком у вигляді лева в її чільні двері, що виходять до моря.

Ні. Я похитав головою. Боявся, що відповіддю мені буде тільки примарне чорно-біле зображення на кіноплівці.

Та, по суті, й не хочеш ти зустрітися зі своєю неповторною любов'ю — тобі досить мріяти, що колись уночі вона вийде із свого палацу й рушить берегом, не залишаючи на піску слідів, які замітав би за нею вітер, рушить просто до твоєї оселі, а тоді тихенько постукає в шибку, ввійде і розгорне на білій стіні кімнати довгі кінострічки, що зберегли її примарне сяйво.

«Люба Констанс Реттіген, — подумки благав я, — ну вийди до мене! Скоч у свій великий білий „дьюзенберг“, що сяє і виблискує на піску, запусти мотор, помахай рукою і відвези мене далеко на південь, до затоки Коронадо, на залитий сонцем берег!..»

Та ніхто не запускав мотора, ніхто не махав рукою, ніхто не віз мене на південь, до сонця, геть від тієї туманної сирени, що поховала себе десь у морі.

Отож я позадкував і з подивом відчув, що мої тенісні туфлі захлюпнуло морською водою; а тоді рушив туди, звідки прийшов: до залитих дощем кліток у каналі, — і то я, найвидатніший у світі письменник, хоч цього ніхто, крім мене, не знав.

Коли я ввійшов у єдине місце, куди, як сам напевне знав, неодмінно мав прийти, в кишені моєї куртки була ота мокра паперова січка, схожа на злипле конфетті.

У цьому місці збиралися місцеві діди.

То був маленький тьмяний павільйон на кінцевій трамвайній станції, де продавалися цукерки, сигарети, журнали та квитки на великі червоні трамваї, що ганяли між Лос-Анджелесом і морем.

Цей павільйончик, у якому завжди стояв міцний дух тютюнової сушильні, тримали два геть прокурені брати, що постійно бідкалися й бурчали один на одного, наче двійко старих дівок. Саме там, на довгій лаві під вільною стіною, день у день від ранку до ночі й стовбичили рядком, мов кури на сідалі, кілька дідів, глухих до будь-чиєї думки і сонних, як глядачі на нудному тенісному матчі, аж поки мова заходила про їхній вік: тоді вони наввипередки брехали, додаючи собі літ. Один казав, що йому вісімдесят два. Другий хвалився, ніби йому вже перейшло за дев'яносто. Третій приписував собі дев'яносто чотири. Числа були щораз інші, бо кожен забував, що казав тиждень чи місяць тому.

За дверима павільйончика час від часу гуркотіли важкі вагони, і якби добре прислухатись, то можна було б почути, як від навколишнього двигтіння із старечих кісток обсипалась іржа, як воно зрушувало кров у застиглих жилах і на мить прояснювало тьмяні очі; а потім старі знов поринали у свою передсмертну сонноту і довгими годинами не озивалися й словом, намагаючись пригадати, про що була розмова, яку вони розпочинали опівдні, а закінчити могли десь над північ, коли брати-підприємці з бурчанням зачиняли крамничку й похмуро вирушали додому, до своїх парубоцьких ліжок.

Де мешкали ті старі, ніхто не знав. Щовечора, після того, як сварливі брати зникали в темряві, діди й собі розкочувалися хто куди, неначе клубки перекотиполя, гнані солоним вітром.

Я ступив у одвічну сутінь павільйону й став, утупивши погляд у лаву, на якій від початку світу сиділи діди.

Мені одразу впало в око вільне місце між ними. Там, де звичайно сиділо четверо, тепер було тільки троє, і з виразу їхніх облич я здогадався: щось негаразд.

Я поглянув на підлогу біля їхніх ніг, усипану не лише попелом із сигар, а й легкою порошею з вибитих компостером химерних клаптиків паперу — таким собі конфетті із трамвайних квитків у формі різних літер: Р, X, М…

Я вийняв руку з кишені й порівняв свою вже майже висхлу паперову січку з порошею на підлозі. Потім нахиливсь, підняв жменьку тих папірців, подивився на них, а тоді випустив з руки, і в повітрі замигтіли всі літери алфавіту.

Я перевів погляд на порожнє місце на лаві.

— А де той літній джентль… — Та й затнувся.

Бо старі витріщились на мене так, наче я порушив їхню мовчанку пострілом з гармати. До того ж їхні погляди говорили, що я не був належно вдягнений для похорону.

Нарешті один, найстаріший, запаливши люльку й пахкаючи димом, пробурмотів:

— Ще прийде. Він завше приходить.

Та решта двоє збуджено ворухнулись, і обличчя їхні спохмурніли.

— А де він мешкає? — наважився спитати я.

Найстаріший дід перестав пахкати люлькою.

— Кому це треба?

— Мені, — відказав я. — Ви ж мене знаєте. Я вже багато років тут живу.

Старі занепокоєно перезирнулись.

— Справа дуже нагальна, — додав я.

Старі ворухнулись востаннє.

— Де канарки, — пробурмотів найстаріший.

— Де, де?

— Де жінка з канарками. — Його люлька вже згасла. Він знов запалив її і стривожено поглянув на мене. — Але не турбуйте його. З ним усе гаразд. Він не захворів. Він прийде.

Старий надто палко запевняв мене, і двоє інших нишком засовались на лаві.

— Як його звуть? — запитав я.

Це була моя помилка. Не знати, як його звуть! О боже, та це ж відомо кожному! І старі обпекли мене гнівним поглядом.

Я почервонів і позадкував до дверей.

— Жінка з канарками, — мовив я сам до себе, вискочив за двері, і мене мало не збив трамвай, що промчав за кілька кроків від павільйону.

— Придурок! — гукнув мені вагоновод, вистромившись із вікна й сварячись кулаком.

— Жінка з канарками! — безглуздо крикнув я у відповідь і теж махнув кулаком, даючи зрозуміти, що я живий.

А тоді почалапав шукати ту жінку.

Я знав, де вона мешкає, з об'явки на вікні.

Канарки на продаж.