Смерть — діло самотнє

Вода із сичанням вирувала навколо старих лев'ячих кліток.

Я наддав ходи. Тоді вхопився рукою за поруччя містка і став.

В одній з кліток, просто піді мною, за гратами невиразно відсвічувало щось біле.

З клітки махала чиясь рука.

Мабуть, якийсь старий приборкувач левів колись заснув і, оце щойно прокинувшись, не міг збагнути, де він.

Ось уже рука його в клітці мляво випросталась. Приборкувач остаточно прочнувся від сну.

Вода в каналі впала, тоді знов піднялася.

І примару притисло до грат.

Перехилившись через поруччя, я дививсь і не міг повірити своїм очам.

Але тепер та невиразна світла пляма прибрала обрисів. Уже не тільки долоня, рука, а й усе тіло ворушилось і незграбно жестикулювало, мов величезна лялька-маріонетка, що попалася в залізну пастку.

Бліде обличчя з невидющими очима, в яких відбивалося тільки місячне світло й більш нічого, лисніло у воді, наче срібна маска.

Раптом припливна хвиля гойднулась і впала. Тіло зникло з очей.

Десь у мене в голові величезний трамвай виписав коло по іржавих рейках, завищав гальмом, сипонув іскрами й зі скреготом зупинився; і за кожним ривком, за кожним поштовхом, за кожним посмиком якийсь невидимий чоловік випалював оті слова: «Смерть!.. діло!.. самотнє!..»

Ні, не може бути!

Приплив знов шугнув угору, мов на спіритичному сеансі, що запам'ятався з якоїсь іншої ночі.

І та примара знову зринула до грат клітки.

То був мертвий чоловік, і він хотів вибратись назовні.

Хтось страхітливо закричав.

Аж коли засвітилося з десяток вікон у будиночках над темним каналом, я збагнув, що то кричав я сам.

— Ану, відступіть, відступіть!

Над'їжджали інші машини, інші полісмени, спалахувало світло у вікнах інших осель, і з дверей виходили в халатах інші люди, ще не отямившись від сну, й приставали до мене, а я не міг прийти до тями від чогось куди гіршого, ніж сон. Ми розгублено товпилися на містку, наче гурт жалюгідних клоунів, і дивилися вниз, на наш потоплений цирк.

Я стояв, тремтів, дивився на жаску клітку й думав: ну чому я не озирнувся тоді в трамваї? Чому не подививсь на того чоловіка, що напевне знав уже про оцього мерця в цирковому фургоні?

О боже, промайнуло в мене, а що, як той чоловік сам і запхав цього бідолаху в клітку?

Докази? Їх немає. Все, що я знаю, — це оті троє слів, почутих в останньому нічному трамваї. Все, що я знаю, — це лопотіння дощових крапель по високих дротах, яке немовби повторювало ті слова. Все, що я знаю, — це навальна й холодна припливна хвиля, яка, наче смерть, прокотилася каналом, залила клітки й відлинула ще холодніша, ніж була перед тим.

Із старих будиночків вийшло ще кілька химерних клоунів.

— Ну ж бо, люди, вже третя година ночі. Розходьтеся!

Знову дощило, і полісмени, ще тільки приїхавши до каналу, поглянули на мене так, ніби хотіли сказати: «І чого б ото лізти не в своє діло? Або вже почекав би до ранку, а тоді подзвонив, не називаючи себе».

Один із полісменів уже стояв на краю каналу в чорних плавках, з відразою дивлячись на воду. Тіло його давно не бачило сонячного світла й було дуже біле. Він стояв і чекав, поки припливна хвиля знов сколихне мерця й підніме в клітці. І ось за гратами показалося примарне обличчя. Воно було таке далеке й відчужене, що аж туга брала. У грудях мені болісно стислося. Я мимоволі відступив назад, бо відчув, як до горла підковується тугий тремтливий клубок.

Нарешті біле полісменове тіло розітнуло воду. Він пірнув.

Я вже був подумав, що він теж потонув. Дощ поливав масну поверхню каналу.

Потім полісмен виринув, уже в клітці, і, наблизивши обличчя до грат, хапнув ротом повітря.

Я вжахнувся, бо мені здалось, ніби то виплив мрець, востаннє намагаючись удихнути в себе ковток життя.

Та за хвилю я побачив, як живий плавець вибирається з дальшого кінця клітки, тягнучи за собою довгу примарну річ, схожу на жалобну гірлянду із збляклих водоростей.

Хтось голосив за померлим. Милий боже, майнула в мене думка, та невже це я?!

Тим часом тіло вже витягли на берег каналу, і полісмен-плавець витирався рушником. На патрульних машинах зблискували мигавки. Три полісмени, нахилившись над тілом, присвічували на нього ліхтариками й стиха перемовлялися.

— Я б сказав, усього кілька годин тому…

— Де слідчий?

— Він вимкнув удома телефон. Том поїхав по нього.

— Чи є гаманець… якесь посвідчення?

— Анічогісінько. Мабуть, приїжджий.

— Ні, не приїжджий, — озвався я і замовк.

— Ви його знаєте?

— Ні.

— То чого ж…

— Чого я так побиваюся? Та того… Він же мертвий, навіки. О боже! І це я його знайшов…

У моїй пам'яті нараз зринув спогад.

Кілька років тому, йдучи ясного літнього дня вулицею, я повернув за ріг і раптом побачив чоловіка, на якого щойно наїхала машина. Водій саме вискочив з кабіни й нахилився над тілом. Я ступив був уперед, тоді зупинився.

На тротуарі біля мого черевика лежало щось рожеве.

Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники із шкільної лабораторії, і я збагнув, що воно таке. То був шматочок людського мозку.

Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім лагідно доторкнулася до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: «Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…»

— Його… вбили? — почув я власний голос.

Полісмен обернувся до мене.

— Чому ви так подумали?

— А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?

Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.

— Це ви подзвонили до поліції?

— Ні. — По тілу мені перебіг дрож. — Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.

— Гей, — пошепки мовив хтось.

Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. З них випадала збита в жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап'є-маше.

— Що воно в біса таке? — спитав хтось.

«Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав.

Руки мені тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А Детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І в цю мить детектив звів на мене очі.

— Ви ж геть змокли, — сказав він. — Дайте своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.

Знов дощило, і мене тіпав дрож. Я повернувся, назвав полісменові своє ім'я та адресу й швидко подався до своєї оселі.

Та не пройшов я і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися. Невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене.

— О боже, ну й вигляд у вас! — мовив він.

— Мені вже про це казали, з півгодини тому.

— Сідайте в машину.

— Та мені ще тільки квартал…

— Сідайте!

Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило.

— Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Подзвоніть мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.

Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.

— Неодмінно.

— І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — І вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.

— А мені чогось здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю хто, я вам подзвоню.