Страница 14 из 43
Воно й справді - є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…
Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, - вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс пішки у Чорнобиль продавати. Пішки - бо не було за що квитка на пароплав купити, все у товар вгатив. А по дорозі втрапив під зливу, мило й розкисло. От тобі й ґешефт.
Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую - і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках - одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК - відділ технічного контролю - і прилапав.
Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.
Доречно зауважити, що з народною творчістю на рівні пісень, звичаїв, зокрема танців, у нас в Кобиздохівці не раз виникали суцільні непорозуміння. Скажімо, є така народна пісня «Чубарики-чубчики». Це, власне, приспів. Бо сама вона називається «Ой, у лузі калина». Співають її по всій Україні. І ніде в Україні вона ніяких побічних асоціацій не викликає. А в нашій кобиздохівці ще років зо двадцять після громадянської війни сумирні дядьки, зачувши лише перші акорди цієї безневинної мелодії, рефлекторно кидалися до погребів. Справа в тому, що «Чубарики-чубчики» чомусь полюбилися бандюгам, які в громадянську у великій кількості тинялися в наших місцинах манівцями та лісовими дорогами. Ото як почуєш: «Чубарики-чубчики, калина…», так і знай - банда.
Був у нас в Кобиздохівці Петро Постригач. Ми з ним у шостому класі навкулачки побилися, бо він мені списувати заважав. А я йому за це зловив муху, одірвав крильця, вмочив у чорнило і посадив Постригачу на щоденник. Тут його наш суворий математик, незабутній Микола Федорович Богомольний до дошки викликає. Зі щоденником. А Петро отої безкрилої мандрівниці не побачив - і тягне. Микола Федорович розгорнув, подивився і каже: «Постригач, а що це ти мені за художество приніс?» І так бідному Петрові боляче стало, що він ледь дочекався дзвінка. А потім він мене… а я йому… а потім нас обох… і додому по батьків. А потім знову нас обох… тільки вдома. Дитинство моє золоте, де ти?
Ну, а коли Постригач виріс, то, природно, оженився. Розписувались у райцентрі, бо там його наречена жила, а гуляли вже у Петрових батьків, у Кобиздохівці. За всіма правилами і звичаями сільського весільного етикету гуляли. А є з-посеред цього етикету народна хореографічна кобиздохівська композиція під назвою «Чоботи», її загалом в багатьох областях України танцюють: хто як, а подекуди і з соромітницькими піснями. Але то вже суміш жанрів, себто еклектика. Бо танці - то одне, а текст: «Зять тещу взуває, під спідницю заглядає. Як побачив чорного вовка - ой, яка ж то теща ловка!» годився б до виконання на третій день - про це ми вже згадували.
У Кобиздохівці «Чоботи» танцюють так. Спочатку зять виносить у двір оберемок соломи, розтрушує його акуратно, потім під музику і загальний регіт вивозить на соломку в тачці новоспечену тещу. Далі з чобітьми в руках витанцьовує з вихилясами навколо жінчиної мами. Що характерно - сам зять при цьому босий. Ну, і на фінал під марш взуває тещу - в прямому розумінні цього слова - в нові чоботи, зятем же придбані. Суть танцю ви вже зрозуміли: зять зобов’язується тещу шанувати і ходити навколо неї з повагою, а головне - навшпиньки, як кіт по соломі.
А народ у цей час приспівує:
Щоправда, зараз часто-густо чоботи міняють на будь-яке взуття, в залежності від сезону. А за часів планової економіки клятий дефіцит не одного зятя стромляв у халепу. Пригадую, знайомий молодий спеціаліст аж посеред зими зрозумів нарешті натяки коханої, що пора вже до шлюбу - і то швиденько. Кинувся в кооперацію, а там порожньо. Приїхав до Києва, оббігав усі магазини - і що ж? От прісь їй-бо, в це зараз важко повірити, але сам же з ним ходив. Навіть у фірмовому магазині на Хрещатику самі босоніжки! Куди дінешся - довелося купувати і одягати. У лютому!
Ох, на нього ж теща зиркнула - аж солома задиміла!
Вертаємося до Петра Постригача. Він, щоправда, навколо тещі без особливої охоти вистрибував, але люди наполягали, тож мусив. Назавтра його разом із тещею викликали у райком партії. Отого висуванця - Утієвського - змінив товариш Марчучок. Важко повірити, але цей був ще дурніший… Знову таки, просимо всіх в Україні сутніх Марчучків не ображатися - він вам не родич і навіть не однофамілець, бо Марчучок несправжній. Але про це - десь за хвилину. Бо забуду одну дрібну подробицю: Петро ж по наївності своїй вирішив, що «перший» його з законним шлюбом поздоровлятиме, тому йшов майже радісно. І ще - от же пам’ять - мало не забув сказати: Петро в районі комсомолом командував, а його теща в райкомі партії працювала.
А щодо Марчучка, то загалом його родове прізвище було Марченко. Ну, прізвище як прізвище, нормальне. Він і в армію пішов Марченком, а вернувся Марчучком. Може, писар переплутав, а може, йому самому здалося, що так буде «какось по-руськи». Не в прізвищі справа, а в людині. А що то за людина була - я вам уже казав.
Марчучок напередодні з Києва повернувся, де удостоївся ласки слухати виступ самого товариша Маланчука про боротьбу з націоналістичними проявами. У чому вони, ті прояви полягають, наш районний секретар не дуже допетрав. Але те, що оратор російською мовою пояснення давав, збагнув в вирішив теж виключно нею послуговуватися. Глипнув на Постригача з тещею і замість «добридень» чи «здравствуйте» одразу на них:
- Так што ж ето ви, два комуністи, отак отлічились? Як це понімать?
- Не поняв, - ляпнув Постригач, мимоволі втрапивши у новий стиль.
- Ну, што ето ви на свадьбі антісовецькі танці танцювали?
- Які? - перепитала здивована теща.
- Антісовецькі!
Молодий зять уже розкрив рота, щоб сказати, мовляв, він чув про антирадянську літературу, пропаганду, пісні і анекдоти, хоча особисто з цими мерзенними жанрами незнайомий. Але про антирадянські танці… Тут досвідчена теща нишком дала йому кулаком межи лопатки, щоб мовчав. І сама делікатно мовила:
- Ви, Оникію Химовичу, маєте на увазі,
- Да, іменно да. От еті ваші «чоботи».
Теща отетеріла, але промовчала, бо добре знала своє керівництво. А секретар Марчучок вів далі своє на отому, що вважав російською мовою, а безсмертний Федір Юрович Маківчук глузливо називав «малопорусское наречие».
- Нє, я не против танцов. Я і сам вальс люблю, польку там ілі што другоє. Но што ви взялись танцовать? Це ж позор!
- Так це ж «Чоботи», народний, так би мовити, звичай, - прорвався нарешті Постригач.
- От з етих ваших наче народних звичаєв і начинається націоналізм, - процитував Марчучок почуте у столиці, - спочатку танци, потім вишивки, а там церква з хрестами. Вот так і до обрєзов одін шаг. І до етого, як єго там - голубого флага.
- Жовто-блакитного, - виправив Постригач. - Голубий - то в ООН.
- Много знаєте! А ішо больше говорітє. На бюро говоріть будєтє. Вместе з тьощой.
Постригач замовк уже до кінця розмови, вражений перспективою прочуханки на бюро. А Марчучок, вичерпавши всі свої запаси руськоподібної лексики, перейшов на класичний суржик: