Страница 7 из 17
З
«Вертайсь росою» … Завжденний сум оселився в Чорному Воронові після того, як зустрів її — ту, що колись присоромила його, бравого офіцера з трьома Георгіївськими хрестами на грудях, устидала тяжко й негадано, розбудивши в ньому приспаний гонор.
У Ворона (тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова — зробили в армії з Чорновуса) за плечима вже була Омська школа прапорщиків, була війна «за царя і отечество», потім за «душку Керенського», де він сам напросився до ударного батальйону смерті і не раз ходив попідручки з кістлявою свашкою. Першого «георгія» отримав за те, що під обстрілом німців зняв із колючого дроту вже мертвих трьох юнкерів. І ось нагорода самої долі — перед Лютневою революцією він дістав призначення до Другої дивізії, яка дислокувалася тоді в Умані, за п'ятдесят верст од його батьківської домівки.
Прибувши до штабу дивізії, зайшов до канцелярії, де черговий офіцер оформляв документи, і тут Черноусова піджидав отой випадок, що перевернув його сонну, прибиту війною душу. У кімнаті сиділо ще дві молоденькі панянки, які, пирскаючи смішком, перешіптувалися між собою, й одна з них так подивилася на незнайомого штабс-капітана, що той почав затинатися.
Сірі насмішкуваті очі, коротка русява стрижка, а далі — не питай. Туальденорова блузка з чорною краваткою, легенька ситцева спідниця, а нижче — тримайтеся, панове офіцери! — рожеві фільдеперсові панчохи щільно облягали ноженята в черевичках на високому підборі. Московським модницям — стулити варги[*] й не дихати.
Штабс-капітан Черноусов, відповідаючи на запитання поручника, затинався, немов контужений:
— В Мос-сквє я п-поначалу бил пріпісан к восьмому грєнадьорскому полку, а п-п-потом…
— Хвилинку! — раптом озвалося це диво в рожевих фільдеперсах. — А чому ви розмовляєте по-московському? Хіба ви не українець?
Тут георгіївському кавалеру зовсім заціпило. Вона що — знущається? Чи це в них такі жарти? Він розгублено повів бровою у бік штабіста, на обличчі якого заграла змовницька усмішка.
— А й справді, — відклавши ручку, поручник теж заговорив українською. — Настає наше время. Армія українізується. Треба ловить момент. Ви де хочте служить — в Умані чи, може, в Черкасах?
— У Черкасах, — не довго думаючи, відповів він: звідти ще ближче було додому.
— Ну от і добре. Там якраз у двісті дев'яностому полку є місце ротного.
— Дякую. З такої оказії дозвольте запросити вас, пане поручнику, і вас, милі панни, на келих шампанського.
Він обернувся до панночок, але бачив тільки одну — в її сірих очах тепер було більше цікавості, аніж насмішки. Може, тому, що він зопалу попросився на службу в Черкаси, погордувавши таким славним містом, як Умань, де навіть у військовому штабі водилися он які шляхетні красуні.
— Давайте знайомитись, — сказав він, хвилюючись і радіючи, що з якоїсь бентежної далини до нього повертаються рідні слова.
— Афанасій Карпович Калюжний! — поручник майже вискочив із-за канцелярського столу, виструнчився і, подаючи руку, пристукнув підборами. — А я з самого ранку думаю, чого це ніс свербить? Да, дозвольте представить! Це наші… е-е-е… штабні співробітниці…
— Манюня, — панночка з яскраво напомадженими карміновими губами та штучною «мушкою» на щоці, зробивши граційний кніксен, піднесла йому майже до губ гладеньке зап'ястя.
Він узяв її руку, але, перш ніж поцілувати, перепитав:
— Манюня — тобто Марія?
— Ні, — засміялась вона. — Просто Манюня.
О, це була ще та пересмішниця, іншим разом він би з нею пожартував не так, але зараз… поруч стояла панна з такими вельможними очима, що Манюня біля неї враз розчинилася в повітрі разом зі своєю «мушкою».
— Тіна, — вона подала йому тонку прохолодну руку, він затримав її у своїй, і знов, цього разу вже геть по-дурному, спитав:
— А Тіна — це… Валентина?
— Тіна — це я, — сказала вона.
Увечері вони вчотирьох сиділи в ресторації «Софія», неподалік знаменитого уманського парку, де колись князь Потоцький розсипав замість снігу гори цукру, щоб серед літа покатати на санях свою примхливу пасію Софію; штабс-капітан Чорновус (уже Чорновус) замовив для панн шампанське «Абрау», для панів офіцерів — карафу житнівки, попросив принести кав'яру, доброї смаженини і ще всякої всячини.
— Да-а-а, запуталі вас баришні со своімі імєнамі, — сказав поручник Калюжний, який після другої чарки почав зриватися на російську говірку. — Ну, что ж, вазьмом, к прімєру, хоть і мєня. По матрікулу я Афанасій, а мать, родниє і блізкіє всєгда називалі мєня Фанєй. Фаня, і всьо.
— А ми вас будемо звати Панасом, — суворо подивилася на нього Манюня. — Може, тоді ви пам'ятатимете про українізацію армії.
— Да, пробачте, — знітився поручник. — Називайте мене Панасом, якщо вам так більше наравиться. А тут, за столом, можна і Фаньою.
— Ні, — заперечила Манюня. — Фаня — це по-баб'ячому. А ви, Панасе, все-таки старшина. Давайте вип'ємо за ваші хрестини, за ваше нове ім'я. — Чорна «мушка» затремтіла на її щоці.
Вони випили ще і ще, поручник Калюжний так розм'як, що більше скидався на Фаню, ніж на Панаса. Відкинувшись на спинку стільця, він розчулився:
— Ах, харашо-то как, друзья моі!
Справді, було хороше, трішки меланхолійно й тривожно, як то завжди буває за першого знайомства із вродливою жінкою.
А тут ще ця мелодія! Скрипаль у чорному фраку з білим нагрудником і довгими, схожими на пташиний хвіст фалдами, скидався на печальну сороку, і ця несусвітня сорока, окільцьована пейсами, не грала, а малювала смичком якийсь позахмарний світ — з медовими ріками й цукровими снігами.
— А ви звідки родом? — Сірі очі відкрито дивилися на Чорновуса з-під русявого чубчика.
— Я народився в Лебединському лісі під волоським горіхом.
Це була правда. Його батько був лісником, жили вони в лісництві, а пологи приймала стара повитуха Перчиця — матінка сліпої Євдосі.
— Ми земляки, — сказала Тіна. — Я зі Шполи. І, мабуть, зривала горіхи з того дерева, під яким ви народилися.
— А я вот із самого Кієва, — вліз, як середа в тиждень, Фаня-Панас. — Із Шулявкі. І балакаю не по-рускі, а по-шулявскі, ви мєня понялі? І всє ми землякі, всє із Кієвской губєрнії. Так шо, земляк, давай! Вип'єм за твою службу в Черкасах.
— Фаня у нас поліглот, — похвалила його Манюня. — Він уміє розмовляти по-малоросійському, по-хохляцькому, по-шулявському і навіть українською, коли тверезий. Правда ж, Фанічка?
— Так точно, душа моя, — радо погодився поручник. — І нє токо розмовляю, но і пою. Жалко, шо нєт гітари.
— Ну, чому ж немає? Гей, музики! — Манюня пішла до оркестрового помосту, де стояла фісгармонія, трішки там пошепталася й повернулася з гітарою. — Тільки дивись мені, Панасе, бо за струни відповідаю я.
Поручник Калюжний провів пальцями по струнах, трохи їх підладнав і заспівав хрипкувато-солодким голосом:
Ах, зачєм ти мєня целовала,
Жар безумний в груді затая,
Нєнаглядним мєня називала
І клялась: я твоя, я твоя!
А тєпєр ти на сценє шантана пойош,
За брільянти, за дєньгі, наряди
Старікам ти сєбя продайош
Раді грєшной порочной услади…
— Браво! — вигукнула Манюня, і «мушка» на її щоці знов лукаво тріпнула крильцями. — А ти, Фаню, й по нотах співаєш?
— Нє, токо по жєнскіх компаніях! — відказав поручник.
Чорновус подивився в сірі очі — у них не було й іскорки сміху. Вони, ці очі, дивилися десь далеко-далеко.
— А вам не підходить наша жіноча компанія? — спитала в нього Манюня.
— Чому ж?..
— Ну, ви ж не захотіли служити в Умані.
— Я, мєжду прочім, єщьо могу всьо ізмєніть, — поручник Калюжний ревниво подивився на Машоню. — Ми можєм оставіть штабс-капітана і в Уманє.