Спляча красуня

Авакум розплющив очі й винувато всміхнувся. Перед ним стояв полковник Манов.

— Я думав, він уже схопив убивцю за комір, а він спить! — сумно сказав полковник.

— А ви давно тут? —- спитав Авакум, підвівшись і випроставши плечі. Дивно! Про цю Райночку він не згадував досі жодного разу. У неї справді був шрам на правій нозі вище коліна, він добре пам'ятає. Двадцять п'ять років минуло з того часу. Авакум був тоді п'ятнадцятирічним хлопцем, але пам'ятає той шрам дуже добре.

Полковник не відповів. Він стояв з капелюхом у руці перед мертвим професором, мовчки розглядав його. Добрий, вірний товариш пішов у небуття. Страшенно самотня людина. Тепер уже старий не нарікатиме більше на свою небіжчицю дружину і не тужитиме за нею. Дехто з чоловіків за життя часто нарікає на своїх жінок. Учора і полковникові терпець урвався через оті квитки. Дружина так обурилась, аж відмовилась вечеряти.

Райночка була білява пустунка, майже дівчинка, а її віддали заміж за старшого сина діда Седефчо — вдівця і п'яницю. Коли на неї бризкалися там, на річці, вона дзвінко сміялась і крутила головою.

— Мушу негайно ввести тебе в курс справи,— сказав полковник Авакумові.— Все дуже серйозно.— Він почувався трохи винним у смерті професора і в тому, що потрапив під машину старший шифрувальник, якого він вирядив прогулятися на свіжому повітрі. Він стояв, пригорбившись, у важкому зимовому пальті, відчуваючи нестерпну потребу сісти.

Саме в цю хвилину зі слідчого відділу прибув лікар.

Коли труп парешті винесли з кімнати і відвезли на анатомування, в домі раптом запала мертва, гнітюча тиша. Черговий офіцер мовчки читав на кухні газету. Мовчав і міліціонер, що стояв на посту біля дверей будинку. Полковників шофер сидів за кермом машини і час від часу хукав на замерзлі пальці.

Йшов дощ упереміж з мокрим снігом.

Полковник вводив Авакума в курс справи. Він докладно розповідав йому про останні події, не шкодуючи слів навіть для опису погоди. Він добре знав ціну подробицям — інколи одна невелика деталь може сказати значно більше, ніж те, що на перший погляд здавалось найістотнішим. А ще Манову хотілося вразити свого талановитого учня тонкою і гострою спостережливістю, вмінням відрізняти головне від другорядного. Та й зрештою у глибокому шкіряному кріслі було так зручно. А вдома у нього ще не відшуміла вчорашня історія з квитками.

Та Авакум перепинив його, коли він описував місце розташування оборонної споруди «Момчил-2».

— Будь ласка! — попросив Авакум.— Назвіть у хронологічному порядку події перед тим, як наші пеленгатори перехопили шифрограму, і події — знов-таки в хронологічному порядку, після того як перехопили шифрограму і передали її за вашим наказом професорові для розшифрування.

Помовчавши, полковник розвів руками.

— Та вам уже все відомо, хай йому чорт! — вигукнув він.— Можна подумати, що ви маєте приватну розвідувальну службу, яка стежить за всім і все знає!

Йому аж стало прикро. Можливо, учневі слід було б виявити більшу тактовність? Кінець кінцем це ж він, полковник, навчав його розвідницького мистецтва! На місці Авакума він тримався б скромніше. Гіркий сум, викликаний тим, що, можливо, з його вини загинув професор і потрапив під машину шифрувальник, а також що не минула сварка через квитки, заполонив душу полковникові, як густий туман.

— Дуже прошу вас не гаяти часу,— попередив Авакум. І тільки тепер помітив, як полковник постарів за останні місяці.— Можна запропонувати вам сигарету? — Якби полковник вказав хоча б одну стежинку до того, хто досі мав змогу спокійно курити люльку і втішатися зі своєї спритності, то можна було б слухати його всю ніч і навіть наступний день.— Отже? — спитав Авакум.

Полковник затягнувся сигаретою і поволі випустив дам.

— Двадцять сьомого листопада близько шостої години вечора — провокація в двох пунктах третього району прикордонного сектора L — Z. Саме в цих пунктах ворог зосередив вогонь. Тривалість перестрілки — близько півгодини. Наслідок — підкинутий на нашу територію труп відомого диверсанта. Водночас чужий літак пролітає в повітряному просторі над оборонною спорудою «Момчил-2» і кидає дві освітлювальні ракети. Через годину — рухомий радіопередавач «Іскир», який діє в районі Смоляна, посилає позивні закордонній радіостанції «Гермес», повідомляючи, що якесь замовлення виконано, і питає, коли і кому його передати.

«Гермес», як це, напевно, ви знаєте, має звичку передавати кодовані інструкції і мало говорить або й зовсім мовчить, Однак цього разу «Гермес» передає «Іскиру», що другого дня — тобто вчорашнього — повідомить, кому й коли передати виконане «замовлення», і нагадує, що треба вжити яки-хось «відповідних запобіжних заходів». Ранком двадцять восьмого листопада, тобто вчора, офіцер контррозвідки N знаходить на території «Момчила-2» касету від фотоапарата, пристосовану для знімання вночі в інфрачервоних променях. Плівка в касеті чиста. Учора ж, близько шостої години вечора, «Гермес» посилає шифровану радіограму, яку нашим пеленгаторам пощастило перехопити. А перед тим, о четвертій годині дня, легкова машина завдає тяжкої травми нашому старшому шифрувальникові — він переходив дорогу не там, де слід, на перехресті вулиць Івана Базова та Шостого вересня. Шофер не помітив його через туман. Щоб не гаяти часу, я доручив розшифрувати радіограму професорові Найденову, хоч мав відомості, що його засікла іноземна розвідка. Для безпеки наказав спостерігати за будинком і охороняти його з вулиці. Ми знали, що ти часто відвідуєш професора і приятелюєш з його племінником та нареченою племінника, і були певні, що в домі ніхто не Заподіє вченому ніякого зла... Отак хронологічно відбувалися події.— Згадавши все те, полковник навіть забув про свої прикрощі й непомітно з офіційного службового тону перейшов на дружній, знову звертаючись до Авакума на «ти».— Запитання є?

Авакум своїм звичаєм заходив туди-сюди. Якийсь час він мовчав.

— Як себе почуває старший шифрувальник? — спитав він.

Авакум був знайомий з ним і не раз користувався його допомогою. Взагалі до таких розумних і веселих людей, як старший шифрувальник, Авакум відчував щиру симпатію.

— Сильно покалічений,— неохоче відповів полковник. І навіщо було посилати його на свіже повітря? Мабуть, уже в тисячний раз проклинав він свою фатальну пораду.

Помовчавши трохи, Авакум спитав:

— Товаришу полковник, чи є, на вашу думку, якийсь взаємозв'язок між усіма цими подіями? Пробачте, але це мене дуже цікавить.

— Певною мірою є,— відповів полковник. Взагалі, таке питати мав він Авакума. Підлеглі звичайно не ставлять таких запитань своїм начальникам. Проте Авакум, його Авакум, вартий тисячі начальників, був поза всякими умовностями.

— Зв'язок є! — повторив полковник.— Наприклад, між знайденою касетою від фотоапарата для нічного знімання та вчорашньою шифрограмою «Гермеса». Мені здається, між цими речами є якийсь зв'язок.

— Ви так гадаєте? — Авакум не сказав більше нічого, але з усього було видно, що в душі він радів.

— Мені хотілося б почути твою думку,— холодно промовив полковник. Усе-таки він начальник відділу і має право вимагати пояснень від підлеглих.

— Справа цілком ясна,— відповів Авакум.— По суті, я тільки розгорну вашу думку. Головне в цій справі, звичайно, оборонна споруда «Момчил-2», що дуже серйозно непокоїть ворога, який хоче будь-що мати докладніші й конкретніші дані про неї. Однак навіть найдосвідченішому шпигунові важко за нормальних умов пробратися до такого важливого об'єкта, чи не так? І ось ворог створює па кордоні напружену обстановку, яка дозволяє шпигунові проникнути на територію «Момчила-2». Ворог інсценує напад на третій район сектора L — Z, сильним вогнем привертає до себе увагу наших прикордонних сил. Більше того, посилає літак у повітряний простір над «Момчилом-2». Все це, разом з тим, що відбувається на кордоні, примушує охорону й обслугу споруди зосередити увагу насамперед на тому, що робиться попереду, а не за спиною.