Страница 15 из 24
- Цюррр! цюру, цюру, цюррр! ціп-ціп-ціп! мої курчаточка! - дзвенить в повітрі цей курячий пронизуватий викрик.
Порон вдарився об гатку й трошки з розгону одскочив. Дівчата, котрі стояли спереду, так і посипались на гатку, прямуючи до Антона. Антін дрібненько та швиденько все біжить п’ятами назад, піднявши жменю вгору нібито з просом і розсипаючи ніби просо перед дівчатами. І зовсім виходить картина, дуже нагадуюча іншу, як курчата з усього двору раптом збігаються до проса, що розсипає для їх хазяйчина жменя.
- Кудкудак! кудкудак! - обертається Антін здалеки до баби Марти й неначебто кидає під ноги жменю проса.
- А ти, недовірку! оглашений! чортова супостать, бісова намога! Намагається та й намагається з своїми жартами! Одже доведеться лаяться з ним і в святу неділю. Дав мені бог таку терпеливість, що я довго терплю, але вже в мене терпець увірвався. Це не людина, а якась чортяча спокуса на людей. От я тобі покажу кудкудак! - гримає баба Марта, махаючи та заміряючись на Антона своїм костуром. - Йди лиш сюди ближче! Ага! боїшся, бо втікаєш од палиці.
- Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете ходити назад п’ятами, а наперед пальцями! - гукає Антін до баби, але на далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках костур таки добре довгий.
Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи недостачу їх життя та вдачі.
Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині. Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий; великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його голові було не багацько мизку (толку) та тями.
- Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не дивляться і - часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі. Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
- Добридень, Хтодю! - каже Антін.
- Доброго здоров’я! - обзивається знехотя й понуро Хтодь.
- Чи твоя пак Секлета вдома? - питає Антін.
- А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? - обзивається понуро Хтодь.
- Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? - знову чепляється Антін.
- Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? - питає Хтодь, і його чорні маленькі очки запалюються.
- А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? - каже Антін ніби потаєнці, трохи не пошепки, ще й оглядається на всі боки. - От ти не знаєш, а я так знаю!
- А де? - питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
- Та отам в корчмі п’є з москалями, - ще тихіше шепоче Антін.
- Невже! - аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або опечений.
- І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої очі бачив.
Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.
- Ламай довшу! - шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві. - Бо добру баталію матимеш з солдатами.
- Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію, - аж шипить ревнивий Хтодь.
- Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на усю губерню! - підбиває Антін, мов той Вельзевул.
- Вб’ю, не помилую! - аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася, тільки на супротилежний бік улиці.
Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.
- Де моя Секлета? - кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице люті очі.
- А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки, - обзивається орандар.
- Куди пак вона пішла з москалями? - питає Хтодь і приступає до єврея з хворостиною.
- З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив, - каже єврей.
- А вона ж тут сьогодні пила? - допитується Хтодь в єврея якось люто, причепливо.
- Її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й п’є в шинку, тільки не в моєму, - каже єврей.
Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Орфея. Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки “поцілувати замок”, як кажуть селяни в приказці.
Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета, підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона таки зовсім твереза балакає з родиною.
- Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? - кричить Хтодь, обертаючись до жінки й піднімаючи хворостину.
- Коли? - обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані очі.
- А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?
- Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у корчму заглядала, - каже Секлета.
- Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не переходили й за ворота не виходили, - оступається мати за Секлету.
- А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та гуляєш.
- Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! - каже сердито Секлета.
Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його, доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.
- Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину оцією хворостиною, - каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну зброю для кари Антонові.
Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало, несамовитий, розлютований.
Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям, та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів. Між косарями був і Хтодь.
- Антоне, займай лишень постать попліч зо мною, то я тебе буду приганять! - гукає на Антона титар.