Страница 31 из 43
- Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.
Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:
«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»
Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.
Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей - розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»
А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.
А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» - «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього - Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов - із Катеринослава.)
На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:
- У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.
Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.
А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».
Історію про те, як Голодний-Епштейн гімн Радянського Союзу написав, розповів нам Ілля Михайлович Левітас, за що йому окреме спасибі.
Від себе додамо - нікому ані до того, ані після того не відомий Ель-Регістан теж, на жаль, помер молодим. Крім уже згаданого радянського офіціозу мав у своєму доробку ще один шлягер, який виконувався свого часу частіше, ніж державний гімн. Це була дуже популярна пісенька “Конвалії”. Пригадуєте: “Ландыши, ландыши, светлого мая привет…”. Але - слава земна, вона таки проходить. І в останньому виданні БСЭ для Ель-Регістана не знайшлося навіть піврядочку. А от Сергій Володимирович Михалков добряче пожив і за себе, і за свого співавтора, і ще за багатьох-багатьох затаврованих, гнаних і голодних колег. І навіть уклав аж три варіанти тексту офіційного шлягеру.
До речі, саме на міхалковському співавторстві одного з атрибутів держави, образно кажучи, обламався славетний композитор і дуже талановитий дотепник Нікіта Богословський. Якось у теплій компанії радянських митців він голосно гукнув через стіл Михалкову:
- Сергію, а текстик у тебе щодо “союз нерушимий” - відверто кажучи, лайно!
- Так, лайно, - несподівано погодився Міхалков, - але щоразу, коли його співають, ти встаєш.
І це був чи не єдиний випадок, коли Богословський не знайшов, чим відвзаємити.
У повоєнному Києві на Печерську щодня (!) можна було зустріти невисокого сутулого чоловіка вічно середніх років, зодягнутого скромно, але з претензією на елегантність. За будь-якої погоди він виходив зі свого будинку навпроти заводу “Арсенал” і повагом прогулювався повз комендатуру, будинок офіцерів (званий серед військового люду “Дім останніх надій”), проходив через Маріїнський парк до Верховної Ради і повертав назад. Цей же маршрут він повторював увечері.
Його звали Марко Зісман. В молодості він учився в інституті червоної професури і навіть підготував дисертацію щодо традиції українського перекладу з німецької мови під керівництвом славетного українського поета і вченого Дмитра Загула. Проте - в день захисту наукового керівника заарештували і невдовзі стратили, а недійшлого аспіранта довго тягали на допити і зрештою милостиво дозволили працювати перекладачем у якомусь технічному видавництві.
У роки війни Марко Зісман несподівано для всіх і для себе втрапив перекладачем у дивізійний СМЕРШ. Наступна історія записана з його слів. Він розповів її нам незадовго до того, як полишив цей світ.
Сорок третій рік. Весна. Німців уже розбили під Сталінградом, але на решті фронтів вони чинять лютий опір. Більше того - спроба контрнаступу під Ржевом обійшлася Червоній армії в мільйон убитих.
І от якось серед ночі вістовий зі штабу дивізії будить капітана Зісмана:
- Товаришу капітан, вставайте швидше, до нас есесівець перебіг!
- Облиш свої ідіотські жарти. Есесівці не перебігають. Їх треба вислідити, дати по голові так, щоб знепритомнів, зв’язати і притягти через фронт. Тільки так.
- Слово честі! Командир дивізії вже в штабі, і всі наші там.
І справді - не встиг Марко Зісман відрапортувати про прибуття, як до кімнати ввели молодого, у невисоких чинах, але справжнього есесівця. Він мовчки оглянув присутніх, не чекаючи запрошення, сів на табуретку, розстібнув горішні ґудзики кітеля і хвацько закинув ногу на ногу.
Командир дивізії наказав:
- Капітане, запитайте у нього прізвище, ім’я, номер частини, посаду - все, як належить для початку.
Зісман усміхнувся, сказав: “Зараз…” і звернувся до німця чистісінькою російською мовою:
- Узнаю брата-хама. Откель, земеля, будешь?
Отетеріли всі, включно з перебіжчиком. Потім “есесівець” весело зареготав і сказав, не менш добірною російською:
- Мужики! Если б вы знали… мать… и в… и на… как мне вся эта немецкая дисциплина остохреное…нела! А ты, капитан, как меня вычислил?
Довелося Зісману пояснювати, що жодний не те що есесівець, а навіть звичайний офіцер вермахту не дозволив би собі навіть у полоні сісти без запрошення, та ще й розстібнути при цьому кітель, не кажучи вже про ногу за ногу, тож так розслабитися серед своїх може тільки свій же, ріднесенький розвідник, що нарешті виконав завдання і повернувся живим.
Після війни Марко Зісман все так же працював перекладачем. Але вже в художніх видавництвах. Як він сам жартував, з німецької перекладав, а з інших мов “переводив”. Себто, користувався підрядником.
І от у році десь 1949-му викликали Зісмана до парткому Спілки письменників України і урочисто повідомили:
- Є така думка довірити вам переклад віршів вождя народного Китаю товариша Мао Цзедуна. Ось підрядник. Строки притискають. Але ви впораєтеся.
Художнім керівником перекладу призначили поета Миколу Бажана, що вже тоді вважався живим офіційним класиком радянської літератури. Зісманові переклади з китайської не викликали зауважень навіть у вимогливого Миколи Платоновича.
Машинопис відіслали до Москви і стали чекати. За якийсь час із посольства щойно проголошеної Китайської Народної Республіки надійшло прохання передати їм повне досьє на перекладача.