Страница 12 из 12
Якогось дня Ананьєв з головою поринув у нову розвагу. За його наказом із камер виводили по парі арештантів і розсаджували кого в гараж, де цементна підлога була волога й липка від крові, а кого в менше приміщення котроїсь майстерні. Принаймні так називали це місце між собою чекісти. Тут зводили віч — на — віч затриманих із різних камер, ставлячи їх лицем до лиця й вимагаючи, щоб ті впізнали один одного. Якщо ніхто нікого не впізнавав, а найчастіше так і було, то обох брали на звичні вже тортури.
Потрапивши в так звану майстерню, Шеремет попрощався з життям.
Власне, він давно вже поставив на собі хрест. До останнього вірив: незабаром чекістам набридне, його перестануть мучити й нарешті застрелять. Не мав навіть часу оплакувати Лідину смерть: коли був при тямі, то відчував лише власний біль — гострий чи тупий.
Одного разу його заштовхнули в напівтемну кімнату. Коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів на дерев'яному верстаку кліщі, довгі гострі цвяхи, пощерблені пилки й молотки. У кутку стояла залізна діжка, накрита бляхою. Усередині її жеврів вогонь, і будь — хто з чекістів міг розпекти знаряддя або на гарячому залізі, або на вогні. Шеремет бачив, як звідти брали кліщами вуглину, підносили до лиця чи оголеного паху котрогось бідолахи і найчастіше не просто застрашували, а й припікали шкіру, випікали око. Якось один із безіменних чекістів примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потім пристрелив сердегу — як сам сказав, із гуманних міркувань.
Артем думав: далі його черга. Приготувався. Хоч і відчував невтишний біль, проте дивувався власному спокою. Нарешті остання мука, потім — звільнення, тиша, спокій, блаженство.
Опинившись у знайомій камері, здивовано відчув — живий. Щиро чудувався, як це він витримав того дня аж п'ять зводин. Один із тих, із ким його ставили віч — на — віч, — дуже побитий і вже напівбожевільний чоловік, — заявив, що знає його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не міг назвати ні його імені, ні прізвища. І хоч закон та порядок для чекістів нічогісінько не важили, однак це несподівано вийшло на користь Шереметові. Божевільному не повірили, заявивши, що той бреше не вперше й упізнає абикого. Ще один такий вибрик — і амба.
Дивно, але після того дня, наповненого тортурами й болісними криками, від яких закладало вуха, Шереметові чомусь дали спокій. Саме того дня з їхньої камери забрали чергову партію смертників. Прізвищ не називали, чекіст просто заходив і тицяв пальцем навмання. Після чого бійці кого виводили, кого виносили попідруч, якщо приречений не міг іти сам чи опирався щосили.
— По нас теж прийдуть, — промовив Куприк, щойно зачинилися двері.
— Ви б заткнулися, пане приват — доценте, — простогнав зі свого кутка Мирон.
— А ви помітили, товариство, що ми досі не зійшли на худобу? — пожвавився раптом той. — Ми не стали бидлом, хоч як цього хотілося нашим катам.
— Справедливо, — озвався з темряви Роман Свириденко. Інженера — залізничника тут уважали за старожила. Принаймні коли Шеремета, а потім і Романовського кинули до цієї камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, він повідав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залізниці не лише за часів Скоропадського[15] та Директорії[16], а й за царського режиму. Отож, радянській владі сорокарічний інженер Свириденко завинив тільки тим, що досі не перейшов на її бік і не засудив попередніх злочинних, буржуазних та антинародних, режимів. Дискусії та звичайні виправдання були марні, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Після цього йому, на диво, дали спокій. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знає, який сьогодні день. На що почув відповідь: «Від таких знань не легше, шановні добродії».
— Де ви бачите справедливість, Романе Івановичу? — запитав Мирон.
— Ви ж самі ось її підтвердили, Мироне Станіславовичу.
— Я?
— Атож. Вам розтрощили коліно, ви ніколи не зможете ходити і ніхто взагалі не знає, кому й скільки тут лишилося жити. Але все одно просите нашого побратима, шановного приват — доцента, стулити рота, звертаючись до нього на «ви». А до мене ви звернулися на ім'я й по батькові. Хоч літами ми не такі й різні. Я годжуся вам у старші брати.
— А — а, — протяг Мирон. — Хіба що… Куприку, вас справді це тішить?
— Мене тішить, що ми лишилися людьми. Навіть там, де з людей вичавлюють усе людське.
— Вам захотілося патетики, Куприку? — байдуже запитав Артем. — Чи ви вже готуєте останнє слово, передсмертну промову? Думаєте, вам хтось дасть на це час?
— Панове, ви б пошукали іншої теми, ніж обговорювати власну смерть, — зауважив Свириденко. — Повірте, такі розмови ні на що не надихають.
— А на що ви хочете надихнутися, Романе Івановичу? — Мирон трохи подався вперед. — Ви ще маєте ілюзії?
— Я не маю ніяких ілюзій, юначе, — повчально промовив інженер. — Ви їх теж не маєте. Будете сперечатися?
— Не хочу я з вами сперечатися!
— Проте ви пожвавішали. Ожили. А це дає певну надію.
— Надію? На що?
— Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.
— Хворі? — здивувався Мирон.
— Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.
— Усміхався?
— Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам'ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з'являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина — у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.
Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:
— Мені шкода, Романе Івановичу.
— Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.
— Усміхатися перед смертю?
— Чекати на неї спокійно.
— Ви фаталіст?
— Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів — от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?
— Демагогія, — відмахнувся Мирон.
— А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?
— Пусті балачки. Утомився я.
— То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу. Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.
— По нас теж прийдуть, — завів своєї Куприк. — Хоч що кажіть — прийдуть.
— Сумніву нема, — відповів Свириденко.
— Пане Куприку, вас оце все тішить? — визвірився Мирон.
15
Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) — український політичний і державний діяч. Очолював Українську Державу (Гетьманат), утворену замість Української Народної Республіки. Держава існувала від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.
16
Директорія — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Змінила Гетьманат і проіснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Від 13 лютого 1919 року голова Директорії — Петлюра Симон Васильович (1879–1926).
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.