Коханка

Він дивився тепер на боцмана, який нерухомо сидів на швартовому стовпчику, ніби витесаний з каменю, і намагався вгадати, чи боцмана також пригнала сюди думка про якусь жінку. Якщо добре подумати, то у цій в’язниці на плаву, мешканці якої підписали трудові угоди і тепер мають право на страйк та мінімум чотири години сну на добу, а до своїх послуг кока, стюардів, телебачення та електрика з його відеомагнітофоном і касетами, найбільше емоцій і смутку викликають саме жінки. Жінки, яких тут немає. Наскільки він пригадує, найбільшої прикрості рибалки завжди зазнавали саме від жінок. Тих, неприсутніх.

Уперше він відчув це, коли був ще у технікумі. Це було дуже давно, коли у рибальстві зароблялося не так продажем тріски чи хека, як спекуляцією. Боягузливіші продавали автоматичні парасольки в Польщі, а сміливіші кокаїн у Роттердамі. Це сталося на Різдво. Йому було сімнадцять. Він ще навіть не був практикантом. Вони пливли до плавбази в Баренцовому морі, щоб вивантажити свої трюми. Він стояв на містку за штурвалом. Протягом восьми годин Різдва, від першої зорі до ранкової служби Божої він вдивлявся у гірокомпас, щоб не збитися з курсу більше ніж на чотири градуси в той чи інший бік. Відтоді, як він заступив на вахту, на капітанський місток раз по раз виходили рибалки. Вони замовляли офіцеру-радисту розмови з Польщею на Різдво ще у вересні, відразу після того, як корабель виходив у море з Ґдині. Кожен мав можливість поговорити не більше трьох хвилин. Без жодних гарантій, що вони зможуть додзвонитися, бо «залежить, де буде корабель на Різдво», їм пощастило, бо на Різдво вони опинилися у місці, де був зв’язок.

Радіорубка біля самого радара, майже посередині капітанського містка. На містку в цей момент Сам — капітан, бо це ж Різдво, офіцер-радист і «той шмаркач за штурвалом». Зв’язок настільки поганий, що нагадує сигнал радіо «Свобода» у часи, коли Європа ще не була вільною.

На місток приходить рибалка. Він хвилюється. У нього три хвилини, на які він чекав ще від листопада, і тепер він у присутності капітана, офіцера-радиста і «того шмаркача за штурвалом», перекрикуючи тріскотіння радіохвиль, має сказати, що тужить, що йому погано, що це останнє Різдво без них або без неї, що йому все набридло, і він хотів би притулити її до себе і дуже хвилюється, бо вона давно не писала. Але найбільше він хоче сказати їй або їм, що для нього у світі не існує нікого важливішого. І почути, що він для них також найважливіший. Узагалі, це єдине, що він насправді хотів би почути. І це не мусить прозвучати так прямо. А тим часом за свої три хвилини він довідується, що «мама вже не хоче тої комбінації, яку просила», що «кремів купувати не потрібно, бо вона дістала їх у Польщі» і що «якби він зміг передати апельсини, то хлопці би зраділи». І рибалка виходить після своїх трьох хвилин у Святвечір на вітер, і його душа така побита, що йому не допомагає ні етанол, ні сон. І він про всяк випадок не виходить більше з каюти на вітер, щоб знову не лізли в голову якісь дурні думки. Бо насправді після того, як він зійшов з капітанського містка, йому хотілося піти на самий кінець корми траулера. Або й ще далі.

Це було дуже давно. Зараз, на щастя, вже не потрібно розмовляти зі своїми коханими про помаранчі та креми у присутності «шмаркачів» біля гірокомпаса. Зараз уже дбають про особистий комфорт і стосунки між людьми. Уже існують профспілки рибалок. А крім того, світ змінився на краще. Нещодавно він навіть бачив, як перший офіцер придбав собі у Бремергафені мобільний телефон із сателітарним GPS і тепер може розмовляти з ким захоче і скільки захоче з палуби на носі корабля. Тільки перший офіцер не має з ким розмовляти.

Якщо він не помиляється, то останньою жінкою, з якою розмовляв боцман, була суддя районного суду в Ельблонгу. Та розмова не тривала довго. Вона запитала його в повному залі суду, чи відчуває він свою провину. Він відповів тихим голосом: «Звичайно», — і тоді вона засудила його на п’ять років ув’язнення за «завдання важких тілесних ушкоджень, які призвели до втрати працездатності».

Багато років тому боцман побив чоловіка кухарки їдальні Будинку рибалки в дільниці Вжещ у Ґданську, де мешкав протягом дев’яти місяців, коли лікар цієї установи не підписав йому лікарняного після діагностування у нього аритмії серця.

Цю хворобу знайшли у боцмана ще у дитбудинку під час першого ж загального лікарського обстеження, але тоді напади траплялися доволі рідко.

Останнім часом вони вже почастішали, але миналися через кілька годин, якщо боцман припиняв пити. Йому не пощастило, і тривалий напад стався із ним саме під час обов’язкового медичного обстеження. А оскільки рибалка має бути здоровим і сильним, то його тимчасово перевели на сушу. Він мав би працювати «на конвеєрі» рибзаводу і лікувати серце. І тоді боцман по-справжньому захворів на серце.

Навіть «на конвеєрі» і в Будинку рибалки всі називали його «Босом». І вона теж. Вона стояла за віконечком у їдальні та видавала обіди. У неї завжди був бездоганно чистий білий фартух і нафарбовані яскраво-червоною помадою губи, а волосся перев’язане шовковою хустинкою. Її звали Ірена. Як його матір. Вона завжди давала йому подвійні порції та завжди усміхалася, а її щоки вкривалися рум’янцем, якщо він задивлявся їй в очі надто довго. Інколи вона зникала на кілька днів, і тоді він виглядав її та сумував. Потім поверталася за віконечко і часто у неї на обличчі або руках бували синці. Одного вечора він перестрів її біля службового виходу з їдальні, де стояли смітники. Провів до автобуса. Вони пішли довкола парку, щоб було далі. Потім він чекав на неї біля смітника вже щовечора. Через кілька тижнів вона взагалі перестала їздити автобусом. Усю дорогу до її дому вони йшли пішки і розмовляли. Він повертався сам тою ж дорогою до Будинку рибалки і пригадував собі кожне її слово.

Незабаром він зауважив, що тепер для нього має сенс тільки чекання спершу на обід, а потім на вечерю. Через кілька тижнів Ірена зникла. Без попередження. Він відчув себе тоді так само, як інколи почувався у дитбудинку, коли залишався сам-один на лавці у коридорі, і директорка забирала його до кабінету, давала олівці й папір, щоб він зайнявся чимось і не сумував. А йому хотілося малювати самі цвинтарі.

Коли через тиждень вона повернулася з перев’язаною рукою і спухлою губою, він наважився запитати. І вона розповіла йому про свого чоловіка. Він слухав її розповідь і пригадував собі, що найгіршими у дитбудинку були моменти, коли якийсь підліток-придурок із татуюванням бив малюка, котрий ледь сягав його плеча, цього боцман ніколи не міг стерпіти. Вони саме йшли через парк. Він обійняв її. Вона тремтіла. Була така маленька і така беззахисна.

Він тренувався, як говоритиме їй це. Цілий тиждень тренувався. Повертався від конвеєра, змивав із себе рибний сморід, замикав кімнату на ключ, щоб ніхто йому не заважав, голився, вбирався у костюм, який замовив у кравця, бо костюмів його розміру не було у жодному магазині, зав’язував краватку, ставав перед дзеркалом і уявляв, як скаже їй, що він дуже просить її, що ніхто ніколи її більше не вдарить і щоб вона… ну, щоб вона його… ну, щоб хотіла…

То не був якийсь особливий день. Він просто не пішов на роботу. Одягнув костюм, зав’язав краватку. Чекав на неї з квітами, як завжди, біля смітника. Він не встиг їй нічого сказати. Вони підходили до парку, коли під’їхало таксі й зупинилося з виском гальм. Із таксі вискочив чоловік, підбіг і вдарив її кулаком в обличчя. Вона мовчки впала на траву. Чоловік замахнувся копнути її. Боцман кинув квіти і зловив чоловіка так, як брався за велику тріску перед тим, як розпанахати їй черево. Потім вдарив обличчям об своє коліно. Тоді ще раз. І ще. Подивився на її закривавлене обличчя і кинув чоловіка на траву. Підбіг до неї і взяв на руки. Вона навіть не плакала. У цю мить під’їхала поліцейська машина, викликана таксистом.

У її чоловіка були зламана щелепа й ключиця, перебитий ніс, струс мозку, травми черепа і зламане ребро, яке пробило праву легеню.