Страница 2 из 73
29 листопада 1830 р. почалося польське національно-визвольне повстання. У Вільно жило чимало поляків, там діяли таємні революційні гуртки. У зв’язку з повстанням Енгельгардт спішно виїхав до Петербурга, а Шевченко з панською челяддю затримався у Вільно й міг спостерігати революційні події, читати прокламації повстанців, розклеєні в місті. До Петербурга він прибув десь на початку 1831 р.
2
У Петербурзі якийсь час Шевченко й далі виконував обов’язки козачка, а в першій половині 1832 p., коли Тарасові сповнилось 18 років, Енгельгардт законтрактував його цеховому майстру-живописцеві В. Ширяеву.
Інколи й тепер про Ширяева пишуть тільки в негативному плані. Тим часом це не зовсім справедливо. Цей недипломований художник був людиною, безперечно, дуже суворою, але все-таки митцем, у якого Шевченко багато чого навчився. Про це свідчать твори молодого художника — портрети П Енгельгардта, невідомої жінки, низка малюнків на історичні теми.
Десь 1835 або 1836 р. сталася знаменна подія — зустріч Тараса в Літньому саду з художником-краянином Іваном Сошенком, який увів його в коло митців, у коло петербурзької української громади. Уже в жовтні 1835 р. комітет Товариства заохочення художників (громадська організація при Академії мистецтв) розглядає малюнки Шевченка, схвалює їх. Неофіційно Тарас відвідує класи Академії, виконує малюнки на академічні теми. І. Сошенко знайомить його з українським письменником Є. Гребінкою, конференц-секретарем Академії мистецтв українцем Григоровичем, відомим художником О. Венеціановим, поетом В Жуковським, а згодом з «великим Карлом Брюлловим», як називав його Шевченко. У цьому колі гуманних людей визріває план викупу молодого художника з кріпацтва. К. Брюллов маюе портрет В. Жуковського. Портрет розігрується в лотереї, і 22 квітня 1838 р. за 2500 крб. талановитого юнака було викуплено.
Знайомство Шевченка з Є. Гребінкою прискорило процес його національного самоусвідомлення. Тарас бував у нього вдома, брав читати книжки. Нема сумніву в тому, що саме в бібліотеці Гребінки він ознайомився з творами І. Котляревського, П. Гулака-Артемовсь-кого, Г. Квітки-Основ’яненка, самого Гребінки та ін. Там він прочитав збірники українського фольклору, праці з історії України. Із спогадів І. Зайцева відомо, що у Ширяева Шевченко слухав читання і декламацію творів Пушкіна й Жуковського. Безперечно, Гребінка ще ширше ознайомив свого юного друга з новинами російської літератури, адже саме у той час він переклав і видав «Полтаву» Пушкіна.
Відіграли свою роль також зустрічі Шевченка з В. Жуковським.
У цій літературній атмосфері прокидається й надзвичайно швидко визріває геній Шевченка як поета, а захоплення живописом поступово починає відходити на другий план. Навіть вступивши до Академії мистецтв і успішно навчаючись там, одержуючи щороку срібні медалі, він усе більше віддається літературі, поезії.
Іван Сошенко вважав, що поезія заважає мистецькому самовдосконаленню Шевченка. Коли поет читав йому «Катерину», Сошенко на нього гримав: «Та одчепись ти, кажу, з своїми віршами! Чом ти діла не робиш?»1 Із своєї точки зору художника, який повинен був закінчити Академію мистецтв, щоб мати змогу заробляти собі на хліб, він мав рацію. Більше того, коли б Шевченко повністю зосередив свою увагу на мистецькій діяльності, він одержував би за свої малюнки не срібні, а золоті медалі, поїхав би до Італії, але... він не був би Шевченком 3 нього вийшов би визначний художник, але ми не мали б геніального поета.
Тому в даному випадку доля розсудила правильно. Сам поет згодом, на засланні, писав про це так: «Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучать ее глубокие таинства и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил, и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю».
В «Автобіографії» Шевченко зазначає, що з усіх своїх ранніх поетичних .;Спроб він надрукував лише баладу «Причинна». Кілька років тому нам став відомий ще один твір того часу — поезія «Нудно мені, тяжко — що маю робити?». Збереглась вона в-рукописному «Кобзарі» І. П. Левченка (1861). Хто такий Левченко, ми не знаємо. Відомо тільки, що це людина з петербурзької української громади, близь-ка до Шевченка. Досить сказати, що «Кобзар» 1840 р. подавав до цензури Є. Гребінка, а забирав І. Левченко. Про авторитетність його рукописного «Кобзаря» свідчить те, що в ньому є рядки, які Шевченко наприкінці життя вписав у примірник «Кобзаря» М. Лазаревського — Ю. Цвєтковського. Крім того, в ньому є сімдесят рядків раннього варіанта поеми «Катерина», що не ввійшли до остаточної редакції.
Знайдений вірш має багато спільних рис з ранньою лірикою: туга за батьківщиною, почуття соціальної відчуженості:
Я в сірій свитині, ви пани багаті,
Не смійтеся ж з мене, що я сирота!
Він сильніший, ніж деякі вірші сучасних Шевченкові романтиків. Але вимогливість поета до слова, яке має йти в народ, була така велика, що він не включив його ні в число віршів, переданих Гребінці у «Ластівку», ні до першого «Кобзаря».
У першому періоді творчості автор «Кобзаря» писав переважно в романтичних жанрах (балада, думка, ліро-епічна поема). В його поезії того часу є чимало спільних рис з творами усіх романтиків: невдоволення тогочасною дійсністю, поривання в інший, ідеальний світ тощо.
Але, відзначаючи спільність, треба підкреслити й відмінність. Кріпосництво Шевченко заперечує не в ім’я минулого, а в ім я майбутнього, в яке твердо вірить. Українські романтики, відтворюючи минуле, не раз висловлювали песимістичні думки щодо майбутнього. У Шевченка, навпаки, віра в те, що
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.
Спільне з усіма романтиками у Шевченка — змалювання незвичайних, виняткових героїв у незвичайних обставинах. Разом із тим ми бачимо й відмінність. Герої і героїні Шевченкових балад — прості люди, конфлікт між ними набуває інколи соціального характеру (наприклад, у «Тополі»). Молодому поетові, як і всім романтикам, притаманна також народність, фольклорність. Але у Шевченка це не звичайне використання народнопісенних мотивів, фольклорної образності, ритміки. Він органічно виріс на народнопоетичному грунті. Разом із тим, починаючи з перших поезій, Шевченко — поет цілком оригінальний, поет-новатор. Він не переспівує, не стилізує народну лірику, а її художніми засобами й образами розкриває все багатство людських почуттів. Ось поезія «Перебендя», в якій подається образ старого, сліпого кобзаря. Це не тільки фольклорний образ. І. Франко вважав, що ідея, втілена в цьому вірші (протиставлення поета оточенню, суспільству),— чужа народній поезії, і вказував на її літературне походження.
Так само ритміка, звукова організація Шевченкового вірша хоч і пов’язані з фольклором, але це знову ж таки не стилізація певного народнопісенного розміру. Для прикладу візьмемо баладу «Причинна». Починається вона вступом — романтичним пейзажем «Реве та стогне Дніпр широкий...», написаним чотиристопним, гіушкінським (хоч у ньому є багато Шевченкової своєрідності!) ямбом, ритмом літературного походження. Далі — перехід до іншого, народнопісенного ритму, який умовно (але не точно!) зветься коломийковим і якому властива певна хореїчна тенденція. Відтак іде ліричний відступ («Така її доля...»), що ритмічно відрізняється від двох попередніх частин. Це силабічний вірш, пов’язаний з українською літературною традицією, з певною амфібрахічною тенденцією. А далі знову ямб, коломийковий вірш.
Зближує молодого Шевченка з романтиками й оспівування далекого минулого. Однак і в трактуванні патріотично-історичної теми («Тарасова ніч», «Іван Підкова») він цілком своєрідний і оригінальний. Його цікавить і хвилює насамперед боротьба народу за волю.