Розколоте небо

— І про Олю не забув! Точнісінько таку і їй прикупив. Хотів роздати подарунки на Різдво, а потім подумав: навіщо чекати? Надворі холоднеча, тож грійтеся, дівчатка мої, та батька не забувайте!

— Таке скажете, тату! Як ми можемо вас забути?!

— Усяке, доню, в житті буває, — зітхнув батько. — Михайлові нові валянки купив.

— А собі? — запитала Варя.

— Чи я для себе живу? Для вас, діти, для вас.

— Тату, а можна, я свої старі чобітки Ганнусі подарую? — обережно запитала Варя.

— Які ж вони старі? Вони ще добрі, навіть не латані, — сказав батько. — Одні намокнуть, тож можна буде інші взути.

— Варю, — у розмову втрутилася мати, — я розумію, що ти у нас щедра душа. Зізнайся, коню встигла підсунути грудку цукру?

— Невеличку грудочку, — зізналася Варя й зашарілася.

— І намисто червоне встигла подружці подарувати?

— Так, — Варя опустила голову й знов почервоніла.

— Я вже змовчала про намисто, бо таке, забавка, цяцька дівоча. Але ж чоботи — то зовсім інша річ. Це дорогий дарунок. Розумієш? Не можна весь світ обігріти, ти ж не сонце. І ми не такі багаті, щоб чоботи роздаровувати наліво й направо!

— Але ж я не комусь, а Ганнусі хотіла подарувати, — тихо мовила Варя. — Ми з нею виросли разом, вона мені як сестра.

— Хай батько своє слово скаже, — сказала мати. — Я проти.

— Тату, чого ти мовчиш? — Варя з надією подивилася на батька.

— Що я маю сказати? Ти вже не дитина, повинна розуміти, що чоботи не всі мають, бо то дорога річ.

— Тату, але у неї зовсім діряві чоботи!

— То нехай батько полагодить.

— Але… Але… — Варине обличчя враз стало червоним. Набравшись сміливості, мовила: — Обіцяю, що більше нічого не буду роздавати, але я вже сказала Ганнусі, що віддам їх! І що ж мені тепер робити?!

— Погано, коли людина не є хазяїном свого слова, — відповів батько. — А ще гірше, коли надії не справджуються. Лише тому я дозволяю тобі зробити цей подарунок, але, затям собі, востаннє!

— Дякую! — аж просяяла дівчина, і в очах заблищали сльози. — А ось і Ганнуся! — скрикнула вона, кинувшись до вікна. — А я чую: хвіртка рипнула! Так і подумала, що то моя люба подружка! — весело щебетала дівчина. — Я піду?

— Лети вже, Ластівко, — усміхнувся у вуса Павло Серафимович.

А вже за мить у старій хаті Чорножукових дві подружки щебетали, сміялися та походжали у шкіряних чобітках.

Розділ 12

Надвечір завірюха трохи вщухла й пішов тихесенький та благесенький сніжок. Село одразу ніби повеселішало, ожило. Притрушені снігом хати побіліли, стали ошатнішими та гордовитими під новими капелюхами. Чорні поля та городи задрімали, зігріваючись під новенькою ковдрою. На вулицю повибігала дітвора, хто у власному взутті, а хто й у батьківському, бо гріх не обсипати одне одного першим снігом, не пройтися у валянках по незайманому, не затоптаному людьми та худобою сніговому килиму.

Павло Серафимович якраз задивився у вікно, спостерігаючи за дитячою метушнею біля невеличкої кучугури снігу, коли помітив кобзаря Данила та його поводиря. Чоловік одразу ж вийшов на вулицю, запросив їх до хати. Данило зайшов, обтрусив сніг із шапки та кожуха, чемно привітався до господарів.

— Дитинко, та ти ж зовсім змерз! — забідкалася господиня. — Роззувайся та лізь на піч відігріватися!

Доки Павло Серафимович проводив гостя до столу, жінка висипала з торбинки на піч мішечок проса, простелила кожуха.

— Залазь, Васильку, — скомандувала вона. — Та хутчіш! Лягай на кожуха, а я тобі ще й ковдру теплу принесу. Ще моя мати (царство їй небесне!) навчила мене, як відігріватися, щоб не захворіти, — говорила вона до хлопчика, який досі трусився від холоду. — А тепер попий гаряченького молочка з медом. Відігрієшся, потім я тебе, дитинко, нагодую.

— Спасибі вам, — стиха промовив хлопчина. Він випив молоко, згорнувся калачиком й одразу ж прикрив очі. Жінка обережно накрила його ковдрою, але Василько того вже не чув: він міцно заснув.

Павло Серафимович почекав, поки старий поїсть галушки зі смаженою цибулею, подав йому ще теплого узвару.

— Дякую тобі, добрий чоловіче! — сказав Данило, поївши. — Хай тебе Бог береже та посилає усіх благ за твоє милосердя!

— Чи пошле? — задумливо промовив Павло Серафимович. — Чекав на тебе, Данило, давно чекав.

— І що ти хотів почути?

— Турбує мене ця колективізація.

— Не тебе, чоловіче, одного, — мовив старий. — Усюди щось коїться незрозуміле та лихе.

— Розкажи мені, чи йдуть люди в колгоспи? — поцікавився чоловік.

— Йдуть ті, кому втрачати нічого. Якщо все життя прожив з голим задом, то яка йому різниця, де далі бути? Чи не однаково, де ним світити? І що такому втрачати? Якщо нема хати, то й пожежі нема чого боятися. Чи не правду я кажу?

— Так, — погодився чоловік, — ти завжди матінку-правду кажеш, тому й хочу тебе послухати.

— Якщо бідняцька родина мала невеликий наділ землі та одну корову, то що їй втрачати? У таких нема чого забирати, бо все одно невеликі наділи для власного господарства лишають. Ось такі селяни й пишуться до комуни. А найбільше потерпають ті господарі, хто надбав собі і землі, і худоби, і реманенту. Залякують їх: хто не піде до колгоспу добровільно, відберемо все силою.

— І відбирають?

— Чув, що вже є такі випадки. Був хазяїн свого наділу, став куркуль, ворог радянської влади. А який з тої людини ворог? Ось ти маєш статок, а не задрав носа так, що й кочергою не дістанеш, не відвернувся ні від церкви, ні від Бога, ні від людей. Що ти поганого зробив радянській владі? — вже тихіше мовив кобзар. — Податки сплатив? Сплатив! Щось украв? Ні! Когось зобидив, поганим словом обізвав? Теж ні. Міг би мене, старого сліпця, не пустити погрітися? Так, але ж ти завжди був до людей повернутий обличчям, а не спиною. Який з тебе ворог?

Нічого на це не відповів Павло Серафимович, лише ще більше насупив брови. Старий мандрівник мав рацію та на словах виклав усі його думки.

— Так того мало, що комуністи проголошують їх куркулями, розгортають цілу війну проти роботящих людей, так ще й середняків, які не пишуться в комуну, підкуркульниками нарекли.

— І вони теж вороги?

— І вони також! Зовсім недавно люди заздрили справжнім господарям, потайки мріючи розбагатіти, мати гарні наділи, багато худоби. А тепер що? Багаті заздрять бідним, бо тих ніхто не чіпає. Тож виходить, що працьовитість уже не в пошані? Краще бути ледачим та бідним, ніж господарем? Я ось вік прожив, усього по світу наслухався, але щоб злидні були у пошані? Ні, такого ще не було, — розмірковував старий. — А тепер усім заправляють комуністи та комсомольці. А кого туди приймають? Ні, не справжніх хазяїв, а найбідніших. Чи це правильно? Один Бог знає, а я лише його створіння.

Старий замовк. Павло Серафимович сидів проти нього за столом, поклавши на коліна великі натруджені руки.

— Тож тепер я маю стидатися свого статку? — з легкою іронією в голосі спитав він.

— Можливо, не соромитися, але й не показувати, що маєш статки, — майже пошепки сказав Данило.

— Поля в комору не сховаєш.

— Згоден, але мудрі люди вже лазівку знайшли, — шепотів кобзар, ніби хтось міг підслухати.

— Яку? — упівголоса запитав Павло Серафимович.

— Не знаю, добра людина, чи тобі це допоможе, але чув, що деякі заможні люди поля ділять, щоб не відібрали комуністи.

— Як то? — поцікавився чоловік.

— Відписують на синів, на родичів або на іншу родину на якийсь час, тобто тимчасово, за змовою. Ось дивись, у тебе великий наділ, ти домовляєшся з кимось, ділиш землю, половину комусь відписуєш, і все! Прийшли до тебе чекісти землю відбирати, а ти їм папірець, документ, значить. Дивіться, кажеш, я свою землю синові віддав, тож у мене нема чого забирати, бо залишився невеликий наділ. Повинен же ти десь городину садити? Чи не так?

— Слушна підказка! — задоволено мовив чоловік. — І справді, можна ж поділити землю. Але чи вийде у мене?