Золота медаль

Підійшла збуджена і метушлива Ніна, схопила Марійку за руку:

— Я така рада, така рада! Вчора я розмовляла дома про тебе!

— Що ж саме? З ким?

— З папою, з мамою. Марійко, після випускного вечора ми їдемо на дачу! Власне — я і мама. Батько приїде пізніше. І от я запрошую тебе... Просто буду гніватись на тебе, якщо не поїдеш з нами на літо. Звісно, запрошую вас обох — тебе й Варю. Марійко, Мавко, ти не знаєш, яка там краса! Дача стоїть над обривом, у саду. Внизу — ріка. Будемо втрьох купатись, загоряти, потім — човен... Одним словом, треба ж набратися сил перед вступом до інституту. Нас, як медалісток, приймуть без іспитів. Ти теж так думаєш?

Марійка розсміялась:

— Мені страшенно подобається твоя впевненість, Ніно. Так і треба! А що ж — сумніватись? Руку? — гукнула вона жартома.— Будемо медалістками! Вирішено?

— І підписано!

— Дозволь, Ніночко, тільки не все підписано. Я не можу поїхати на дачу.

— Мавко! Ну як це так? Чому?

Ніна була щиро засмучена.

— Ти знаєш, Маріє, що це для мене удар! Я вже такі плани побудувала, так розмріялась... Не хочу й слухати!

— У мене серйозна причина. Ні, зараз не можу говорити — яка. Але не поїду.

— Яка ж? Лишишся на все літо в задушливому місті?

— Що ж, так треба. Люди живуть у місті і влітку. У нас є парки, сади... Ну, а Варя без мене теж, певно, не поїде. Хай це тебе не вражає так прикро, я сердечно тобі вдячна, Ніночко, але — не можу!

Хоч як заспокоювала Марійка Варю Лукашевич, але потай тривожилась за неї більше, ніж за себе.

Їхні парти стояли поряд.

— Мені буде веселіше,— сказала Варя,— хоч і знаю, що ти не напишеш за мене твір.

...І знову ці напружені хвилини чекання, ця глибока тиша, коли входять члени екзаменаційної комісії і весь клас встає й застигає.

Кожен учень сидить за окремою партою, перед кожним уже лежить зошит, а на першій сторінці у верхньому кутку синіє штамп школи. Так, ця письмова робота — важливий документ, вона ввійде складовою частиною в атестат зрілості.

Олег Денисович оголосив теми екзаменаційної роботи і записав їх на дошці.

Перша тема... Друга...

Серце Марійчине швидко застукало від радості за Варю. Другою темою було: «Образи комуністів і комсомольців у романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь».

Якраз учора вона допомагала Варі характеризувати Павла Корчагіна і Федора Жухрая. Недавно Варя вдруге перечитала роман, це була її улюблена книга.

Вона глянула на подругу, їхні погляди зустрілись. Марійка непомітно показала Варі два пальці й запитливо підняла брови.

«Так, так,— кивком голови відповіла Варя, — беру другу тему».

— Третя тема вільна,— оголосив Олег Денисович. Він прочитав, а потім написав на дошці:

Настала хвилина першого роздуму. В зошиті вже виведено чіткими літерами:

Екзаменаційна робота з російської літератури на атестат зрілості учениці 10-го класу Поліщук Марії Климентівни.

А теми ще не обрано. Хочеться написати про Павку Корчагіна, такого знайомого, близького... Про хворого письменника, прикутого до ліжка... Вже складається план твору і мимохіть виникає речення: «Бувають у житті подвиги, а буває життя, як подвиг...» Марійка й сама не знає, звідки це. Чи, може, вичитала колись, чи придумала зараз.

Але інша тема вабить ще більше. «Правдиво і чесно народу служить».

І враз хвилюючим потоком нахлинули дорогі, рідні образи. Постає перед очима горда, світла Зоя. Капітан Гастелло скеровує палаючий літак на ворогів. Виникає в уяві пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні, і на чорному граніті сяють золотом прекрасні слова:

Марійка відчуває, як гаряча хвиля підносить її, і так згори бачить вона від краю до краю неосяжні простори рідної країни. І вже рядок за рядком складає вона план твору в полоні образів, уявлюваних картин, сповнена то гнівними, то зворушливими почуттями.

Батьківщино моя! Що є могутніше від твоїх гірських хребтів, суворіше від тайги твоєї, прекрасніше від твоїх пшеничних ланів? Багатолюдні й чудові твої міста, повноводні ріки твої, сині твої моря й океани, розкішні плодородні сади. Але найцінніше в тобі, дорожче за всі скарби — твій чудовий народ-богатир!

Так почала Марійка свій твір.

І коли згодом його читали члени екзаменаційної комісії, вони запитували себе: «В чому річ? Здається, що все таке знайоме, і вже десь написано було і про повноводні ріки, і про сувору тайгу, а от прочитаєш твір цієї учениці, і хочеться ще раз його перечитати, і стиснеться серце від хорошої, радісної гордості за наше юне покоління!»

Марійка працювала напружено, вдумливо, іноді викреслювала написане і знову писала, одні слова замінювала іншими, робила численні вставки, дописувала речення над рядками і збоку, і незабаром її чернетку, крім неї самої, мабуть, не прочитав би ніхто на світі.

Вона писала про Пушкіна і Гоголя, про Шевченка і Чернишевського, про Герцена, який поклявся на Воробйових горах усе життя своє служити народові.

«Іноді дивуєшся,— писала Марійка,— як міг Гоголь, живучи в Росії городничих і собакевичів, як він міг говорити про те, що настане час, коли «Європа приїде до нас не за купівлею прядива й сала, але за купівлею мудрості». Яка ж могутня сила викликала в його серці таку палку віру в світле майбутнє Росії? Любов — назва тій силі. Любов до своєї батьківщини, до її талановитого народу. І весь свій блискучий літературний хист віддав великий письменник служінню Вітчизні».

Марійка писала, не відриваючись од роботи. Тільки час від часу вона піднімала голову і занепокоєно поглядала на Варю. Що в неї? Як її твір?

Проте Варя зосереджено писала, мабуть, усіма думками заглибившись у роботу. «Ну й гаразд, усе добре, даремно вона так хвилювалася»,— з ніжністю думала Марійка про подругу.

Клас потроху порожнів. Учні здавали роботи й виходили.

Одною з перших закінчила роботу Ніна, трохи згодом подала і Юля Жукова. Виходячи з класу, вона озирнулась і непомітно кивнула Марійці: кінчай, мовляв, швидше!

Але Марійка не поспішала. Робота була майже написана, лишилось тільки придумати закінчення.

«І сьогодні на екзамені на атестат зрілості я з хвилюванням обрала тему «Я буду старатись достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить», бо вона висловлює заповітне бажання кожної дівчини і юнака нашої країни. Спасибі тобі, мудра партіє! Спасибі тобі, народе мій! За все спасибі: за нашу сонячну юність, за любов і ласку, за відкриті перед нами світлі дороги, за те, що, тримаючи в руці «молоткастий» радянський паспорт, ми можемо з гордістю повторити слова великого поета:

Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто і, підійшовши до столу, хотіла покласти зошит, але Олег Денисович узяв його з Марійчиних рук. Він з усмішкою кивнув учениці, немов привітав із закінченням роботи, і тут же, розгорнувши зошита, почав уважно читати.

Марійка вийшла з класу. В коридорі, біля вікна, розмовляли учні, які теж уже закінчили роботу. Назустріч з жартівливими оплесками кинулись Юля і Ніна. Вони засипали Марійку запитаннями — яку обрала тему, з чого почала, як написала.

— Ти, Маріє, подала роботу останньою з нашої трійки,— сказала Ніна,— а написала, мабуть, найкраще. Я поспішила трохи, треба було ще посидіти. Тільки ж дивлюсь — година залишилась. Ну, що, думаю, як не встигну закінчити? А тут ще, мов на зло, забула використати цитату Бєлінського. Пам’ятаєш? «Завидуєм внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940-м году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке и искусству и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества...» Оце — прозорливість! Оце — віра в свій народ!