Золота медаль

— Ніночко, у тебе ж глибокий потяг до літератури! Це ж — справа твого серця, як ти сама колись говорила!

Подруги вмостилися з ногами на широкій тахті.

— Бачиш, Мавко,— сказала Ніна,— письменник не відразу стає письменником. Ось Чехов був лікарем, Горький усю Росію обійшов, перш ніж почав писати. Треба мати ще якусь професію, доки станеш справжнім письменником. Я піду в університет, буду педагогом. І якщо... якщо в мене немає письменницького хисту, назавжди залишусь тільки педагогом.

— Ти наче з сумом говориш про це, Ніно,— зауважила Марійка.— Бути педагогом — це ж так прекрасно!

Ніна замислилась.

— А от я...— мовила тихо,— відчуваю, що головне для мене — писати. А бути вчителькою... Розумієш, Марієчко, це мене не захоплює до кінця, до глибини серця. І я таки буду письменницею! Ні, ти послухай, як це звучить: письменниця Ніна Коробейник!

— Треба, щоб твори звучали,— зауважила Марійка.

— Звучатимуть,— уже з певністю сказала Ніна.— Зрозумій, що я просто не можу не писати.

Враз вона скрикнула:

— Ой, тато!

Роман Гарасимович стояв на порозі і беззвучно сміявся. Ніна зірвалася з місця й підскочила до батька:

— Тату, підслухувати? Це так роблять порядні люди? Га?

— Не підслухував, а просто слухав, чесно відчинивши двері. Хто ж тобі винен, що ти не помітила мене! Ач, як затишно влаштувались! Ану, пустіть і мене. Пустіть, пустіть. Може й я трохи вам стану в пригоді. То як же? Є в тебе хист чи нема?

— Ну, кажу ж, підслухував!

— А хіба у вас якісь секрети? Чую — розмова про вибір професії, про письменницький талант. Мовби ніяких секретів. Інакше б я скромно зачинив двері.

Роман Гарасимович, великий і трохи незграбний, сів між дочкою й Марійкою.

— Ну, Марійко, чи вийде з моєї дочки письменниця? Загадка, правда? А ти, Ніно, спробуй сама себе розгадати. Як у тебе, любов до слова — глибока? Знаєш, така, щоб усю душу в полон узяла! Ну, ну, зазирни в себе. Формула тут проста: любов і двожильна праця. Ось скажу про себе: я — досвідчений конструктор, але довелося вісімнадцять разів переробляти одну деталь для літака. З кожним разом деталь поліпшувалась, та все ж таки не задовольняла мене. І ось тільки сьогодні я, здається, знайшов те, чого не вистачало.

Роман Гарасимович міцно погладив долонею поголену голову і встав з тахти. Він був веселий, схвильований.

— До біса гарна річ праця! Чи ви розумієте, любі мої, яка це насолода? Ах, яка це насолода, милі мої дівчатка!

— А як же у вас було, Романе Гарасимовичу? — спитала Марійка.— Як ви стали конструктором?

— У мене з першого разу. Глянув — і полюбив. Навіки! Мені було п'ятнадцять років. Ще був живий мій батько. Між іншим — бухгалтер одного видавництва, і не ремісник, а талановитий бухгалтер, цифри в нього жили й промовляли. Так от, під Києвом мені випадково довелося побачити, як юні авіамоделісти запускали свої моделі. І захопився навіки. Організував у школі гурток авіамоделістів, і пішло, і пішло... Звісно, не тільки — троянди. Були тяжкі переживання, колючки, і просто — в серце, в серце! Хоч уже стукнуло, пам'ятаю, тридцять років, а плакав. Та що говорити! Це тоді, як на випробуванні нового зразка літака загинув пілот. Літак той був моєї конструкції. Працював над ним дні і ночі, з пристрастю, з ентузіазмом. А пройшла повз увагу якась дрібниця, і от — смерть льотчика! Виходить, що творчість — це не тільки серце, а й мозок, залізний, несхибний мозок!

З видимою радістю він поглядав на двері, за якими лежав на столі рисунок деталі.

Нарешті не витримав і пішов до кабінету. Але на порозі обернувся.

— У мене про це своя думка. Я кажу, що немає людей без хисту! У кожної людини обов'язково є якийсь хист, талант! І часто, дуже часто сама людина не знає, до чого в неї хист! І я не бачу, між іншим, великої різниці між хистом і творчою працею. У всіх професіях! Є швець і швець. Перший — творець, другий — ремісник. Чому? Тому, що йому треба було стати столяром, червонодеревником! Він такі б меблі робив, що їх на виставку, а він узяв шило в руки і дратву! Сікти треба за такі помилки!

— Дозвольте, Романе Гарасимовичу,— сказала Марійка.— А якщо в людини були такі обставини, що вона мусила піти проти свого покликання?

Роман Гарасимович скипів:

— Які обставини? Ніяких обставин! Ви знаєте, що таке піти проти свого покликання? Талант за-гу-би-ти! Власний талант закопати в яму і придавити могильною плитою! А це вже злочин! Злочин і проти себе, і проти держави! Державі потрібні таланти! І вони повинні насамперед народжуватись на нашій землі, у нашій країні, а не за океаном, де над кожною талановитою людиною висить петля. Ну, от... Та ще ось що. Глядіть — за суперечками про вибір професії нахапаєте трійок. А то ще й двійка підкотиться! Десятикласниці!

Коли Роман Гарасимович пішов, Ніна нахилилась до подруги і тихо, як про таємницю, звірилась:

— Мавко, я пишу оповідання. Нічого, нічого не скажу зараз — ні про сюжет, ні про тему... Закінчу — прочитаю. А завтра ж у мене, знаєш, піонерський збір. Правду сказати — боюся. Що коли я їм не сподобаюсь? Досвіду ж у мене ніякого. Ой, ти не уявляєш, який це клас! Учителі не знають, що з ним робити.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо, але так кажуть. Там я вже познайомилась з одним бешкетником. Мені і цікаво, хочу випробувати свої здібності виховувати, і боязко провалитись, не виправдати довір'я комсомольського комітету. Ці школярі можуть мені таку обструкцію влаштувати! Ну, просто не сподобаюсь їм, не зацікавлю, не зумію підійти. Почне якийсь верховода, за ним — другий, третій. Якби в мене хоч зріст був пристойний. А то я й на десятикласницю не схожа.

— Зріст — дурниця. Не гренадером же готуєшся стати? Ти, Ніночко, на колектив спирайся. Це ж — піонери.

— Добра порада, дякую. Тільки як я її зумію застосувати? У них була вожата, вони з неї просто знущалися.

— Гляди, щоб ти не розгубилась, не зніяковіла. А то авторитет втратиш.

Ніна засміялась.

— Спочатку авторитет треба здобути, а я, хоч убий, не знаю, як це робиться.

— Ні, комітет зробив правильно, що послав тебе в піонерський загін п'ятого класу. Я сама була за це.

— Ой, я й забула що ти — член комітету.

— Ти будь справедливою, Ніно: туди треба дівчину серйозну, розумну.

— Дякую за комплімент, тільки я таки по-справжньому боюся провалитись. Яка ж з мене тоді комсомолка? Перед собою соромно.

Якось несміливо вона поклала обидві долоні на плечі Марійці й знову тихо, майже пошепки, запитала:

— А ти хочеш, щоб я розповіла зараз сюжет мого оповідання?

— Ніночко, що за питання? Звісно, хочу, мені дуже цікаво. Але чому тільки сюжет? Ти прочитай оповідання.

— Його ще немає. Я хочу спочатку побачити всі події в своїй уяві, а тоді вже й писатиму. Герої мої — учениці десятого класу. Ну, слухай.

Ніна зручно вмостилася на тахті. Заплющивши очі, якусь мить мовчала, збираючи докупи думки.

— Я коротко. В десятому класі вчиться дівчина. Мати її викладає в цьому класі тригонометрію. Звати вчительку, скажімо, Ольга Семенівна. Вона дуже вимоглива, четвірку й то важко в неї заробити. Трійками й двійками так і сипле. А як тільки викличе свою дочку, так і ставить їй п'ятірку. Дочка кожного разу чудово розв'язує задачі. З інших предметів і трійки в неї, а може, навіть і двійки є... Лише з тригонометрії — завжди п'ятірка. 

Тут і почалося. Ученицю зневажають, бо вирішили, що мати заздалегідь попереджає її, яку задачу спитає. Тобі не подобається?

— Ні, я слухаю.

— Ну, от. Учениця відчуває неприязне ставлення до себе однокласниць. І ось одного разу — диво! Вона нічого не знає з уроку! Жодної задачі не може розв'язати! Клас завмер. Усі чекають, що буде далі. А Ольга Семенівна, сама вкрай здивована, питає: «Що з тобою? Адже тригонометрія — твій любимий предмет. Тобі слід би поставити двійку, та я нічого не ставлю, бо тригонометрію ти знаєш і, мабуть, сьогодні ти просто нездужаєш».

Тут сталося несподіване: учениця заплакала і гнівно до матері, може й ногою тупнула: «Став двійку! Не маєш права не ставити!»