Золота медаль

«Рідна, дорога Зінаїдо Федорівно!

Пише вам колишній ваш учень Антон Ковганюк. Я часто згадую, як ви розбудили в мені бажання вчитись на відмінно, як допомагали мені оволодіти знаннями, зацікавили книжками, немов відчинили переді мною двері в нове життя. Спасибі вам за це, дорога моя вчителько!

Я пишу вам у невеликому будинку метеорологічної станції на острові серед холодного Північного моря. Надворі вже третю добу реве пурга, замітає наш будинок; увесь острів наче здригається від громових ударів розлючених хвиль. Але серце гріє думка, що праця наших радянських метеорологів потрібна Батьківщині, і ніщо в світі не примусить нас покинути свій пост...»

Ніна дочитала листа до кінця. Діти сиділи притихлі, як пташенята. Відсвіт од костра падав на червоні галстуки, відбивався в широко відкритих очах дітей. Не було зараз ні цього залу, ні костра, був тільки будиночок на скелястому острові, де за вікнами ревла пурга і гриміло море.

Ніна непомітно глянула на Сухопару. Він сидів так само нерухомо, як і його товариші, сидів немов приголомшений і так, як і вони, широко відкритими очима дивився перед собою кудись у далечінь, за тисячі кілометрів.

І тоді Ніна сказала те, що добре обміркувала заздалегідь і навіть записала собі на папірці:

— А чому б нам не послати відповідь сміливому метеорологу Антонові Ковганюку? Я думаю, що йому дуже приємно буде одержати лист від школярів-піонерів, яких тепер учить Зінаїда Федорівна.

Ці слова були зустрінуті вигуками захоплення.

— Що ж ми напишемо? — говорила далі Ніна.— Про свій п’ятий клас, про свої успіхи в навчанні, про класні події. Напишемо, звісно, чесно й правдиво про все. Доведеться, мабуть, написати і... про стрілу, про Сухопару...

Ніна не дивилась у той бік, де сидів Сухопара, але відчула, як він шарпнувся.

Всі мовчали.

— Отже, вирішили? Обов’язково завтра ж і напишемо. Так?

З цими словами Ніна немов випадково глянула на Сухопару. Жалість уколола їй серце. Хлопчик сидів блідий, схиливши голову.

«Чи не занадто я? — майнула думка.— Все обміркувала... так добре виходило... А тут — живий хлопчина, школяр...»

— А може й не треба писати про Сухопару? — знову спитала Ніна.— Ви подумайте, як боляче буде читати Ковганюку про школяра, який насмілився так скривдити вчительку!

Всі полегшено зітхнули, бо хотілося похвалитись хорошим, своїми успіхами, радощами, щоб і читати було радісно цього листа зимівникам на далекій півночі.

— Правильно,— почувся голос Кочеткова.— От тільки... чи простить Сухопару Зінаїда Федорівна?

Щойно закінчився збір, а Сухопари вже не було: він зникнув тихо й непомітно.

— А що в нас буде на наступному зборі? — спитав Лукаш Коровайний.

Лукаша Ніна не любила. Він так само, як і Сухопара, був одним з найнеспокійніших школярів у п’ятому класі, до того ж погано вчився. Ніна в думках уже вирішила, що він неодмінно залишиться на другий рік, і навіть не робила ніяких спроб вплинути на нього. Не подобались їй ні його олов’яні очі, ні вицвіле попелястого кольору волосся, ні поривчасті рухи, немов хлопчик кожної хвилини намагався стрибнути.

— Наступний збір у нас про дружбу,— сухо відповіла Ніна.

— Знову будемо сидіти та слухати? — невдоволено промимрив школяр.— Набридло!

— А ти чого захотів? — підскочив до нього Кочетков.— У тебе ж двійки, тобі й уроки вчити набридло! Що ж, танцювати перед тобою будемо?

Щось немов укололо Ніну: «А може й справді треба якось інакше?» Але вона відігнала од себе цю думку. «Ледар, бешкетник! Йому все набридло, все нудно».

Ніна поверталась додому сама. Вечір був тихий, дерева стояли в білому інеї, в сквері навколо каштанів спокійно дрімали снігові замети, але щось невидиме віщувало вже недалеку весну. Її дихання було в похмурому небі, в м’яких сутінках, у рожевому відсвіті заходу за парком. Іній осипався іскорками, які гасли на льоту. Звуки голосу, поклики сирени так само немов гасли, танули.

Хтось несміливо торкнувся рукава. Це був Сухопара. Пальто й чорна шапка були запорошені снігом, хлопець, мабуть, стояв під деревом, чекаючи на вожату. Запам’ятались його очі — вони були в ту хвилину величезні, блискучі й сухі, немов внутрішній жар випив з них усю вологу до краплини.

Якусь мить обоє, Ніна і школяр, мовчки дивились одне на одного. Вожата бачила, як ворушилися у хлопця губи, вони, мабуть, теж були пересохлі, жодного звуку не злітало з них.

Нарешті він вимовив:

— Ніно, чи дуже... сердита на мене Зінаїда Федорівна? Чи простить вона мене?

Від цього запитання у Ніни стиснулось серце. Скільки, мабуть, передумав цей хлопець, як перемучився, збираючись попросити перед усім класом пробачення у вчительки. Він уже тричі розкаявся, на все життя запам’ятав злощасну стрілу, але знав, що тільки прилюдне пробачення знову наблизить його до товаришів. І зараз він боявся тільки одного, що вчителька його не простить.

— Ніно, а що як вона скаже... Що як Зінаїда Федорівна візьме та й той... скаже: «На ділі заслужи прощення... своєю поведінкою...»

— А ти хіба не дуже надієшся на свою поведінку?

— Чому ж? — похнюпився Сухопара.— Я тепер хай хоч що... І сам не знаю, як воно сталося. Проклята стріла!

— Себе лай, стріла сама не полетить.

— А якщо Зінаїда Федорівна скаже, щоб я, значить, заслужив прощення гарною поведінкою, то на це ж треба час. А як же я... сам отак і буду в класі? Без товаришів?

У словах Сухопари бриніла туга. Не було сумніву в тому, як він боляче переживав те, що його друзі-однокласники тепер змінили до нього своє ставлення.

— Ось що, Миколо,— сказала Ніна,— ти заплямував увесь клас, піонерський загін. Не будь же зайцем! Знайди в собі мужність хоч тепер вчинити по-піонерському! А що скаже Зінаїда Федорівна — сам почуєш.

Ніна Коробейник давно вже готувалась до «стрибка». Це мусив бути блискучий успіх, справжній стрибок уперед, через голову Марійки Поліщук. Так, саме через голову, щоб затьмарити «особливі» п’ятірки Поліщук і знову вийти на перше місце в класі. Та що в класі — ні, вона, Коробейник, була ж першою в школі... І ось зовсім несподівано дорогу перейшла Марійка...

«Стрибок» має повернути Ніні втрачену першість. І вона знову стане і в школі «чемпіоном»!..

Недарма Ніна так любить читати про видатні турніри шахістів. А чому справді не бути чемпіоном у навчанні? Юний гросмейстер Ніна Коробейник! Золота медаль!

Ніна тепер готувала уроки з особливою старанністю. Вона не покладалась лише на свої здібності, читала додаткову літературу, вишукувала щось таке, що дало б їй можливість «блиснути».

Її викликав на уроці Юрій Юрійович. Серце в Ніни посилено застукало від радості. Вчора вона, ніби передбачаючи, що її запитають, найбільше приділила уваги історії. Захопила ученицю й тема «Організація Радянської держави». Відповідала вона так, що Юрій Юрійович заслухався. Ніна вільно цитувала Леніна, відтворивши в своїй розповіді яскраву картину перших кроків молодої Радянської влади до соціалізму.

— Ну, знаєте, це була відповідь! Чудово, чудово! — говорив зворушено Юрій Юрійович, коли урок скінчився і учні оточили його з веселим гамором.— 3 насолодою слухав! Це результат серйозної праці. Так у нас відповідає тільки Поліщук!

Ніна тихо здригнулась: «Знову — Поліщук!»

До неї підійшли товариші, подруги, всі раділи її успіхові.

— Щоб так відповісти урок,— сказав Віктор Перегуда,— треба мати талант!

— Єресь! — гукнула Базилевська.— Треба вміти працювати, і все.

— Ні, мої друзі,— гукнув Вова Мороз,— що не кажіть, а Коробейник сьогодні відповідала не гірше від Марійки!

Цього вже не могла стерпіти Ніна. Кров застукала їй у скронях.

— Не розумію,— тихо, але з страшною напругою промовила вона,— при чому тут Марійка? Що це за високе мірило, яке згадується в усіх випадках? Очевидно, Марійка стала непохитним критерієм... Ха-ха!..

Сама незчулася, як вихопилося це «ха-ха», та вже не могла стриматись. Майнули перед очима обличчя Вови, Віктора, Софи Базилевської...