Золота медаль

— Поетично!

— Зажди, поезія тут ні до чого. Думки розбігаються, і ти не можеш їх мобілізувати. А вони мусять працювати на тебе, це твої вірні слуги.

— Мозок?

— Еге ж, його треба примусити виконати твою волю, в даному разі оволодіти змістом книжки.

— О Марійко, я його теж примушую,— засміялась Ніна.— Він у мене, бідолаха, часто працює до сьомого поту!

— Особливо, коли ти сидиш над власним оповіданням?

— Мавко, я ж про це й хочу сказати. Я примушую його створювати образи людей, які насправді не існують. Тобто існують тільки їхні прообрази. І він підказує мені їхні думки, їхні мрії і навіть мову. Все-таки, Маріє, чудесна річ мозок!

Ніна зітхнула, їй тепер не давало спокою, що Марійчині п’ятірки «особливі», а в неї, в Ніни, звичайні.

«Що ж це таке? — питала вона себе. — Я нишком заздрю Марійці? Мене мучить, що вона почала випереджати мене?»

В класі Марійку Поліщук завжди любили. Останнім часом, коли вона, за виразом Мечика, «нахапала» повний щоденник п’ятірок, причому «особливих», з яких кожна варта була двох, Марійка помітила щось нове в ставленні до себе однокласників.

Власне кажучи, зовні наче нічого й не змінилось. Ті ж товариські розмови, жарти й дотепи, але щось майже невловиме іноді майне в зіницях співрозмовника, в його рухах і навіть у словах, наче він їх вимовляє з особливим добором, щоб кожне слово було змістовніше. І, здавалось, навіть її ім’я багато учнів вимовляли тепер якось по-особливому.

Марійка зрозуміла, що в її однокласників з’явилось до неї почуття поваги, ніби вона стала на голову вище від них.

Не можна сказати, що раніше не поважали її. Та зараз до цього почуття приєднались і гордість за подругу, однокласницю, і радість за її успіхи, і бажання й собі не відстати, не втратити в її очах своєї власної гідності.

А Марійка, як і раніше, була до всіх привітна, любила допомогти подрузі, охоче пояснювала однокласникам складні задачі. Комсомольський комітет дав їй важливе доручення: працювати агітатором на виборчій дільниці, і вона готувалась до цієї роботи з усім завзяттям і трепетом юного серця.

17

Марійку хвилювало це нове ставлення до неї товаришів. Їй хотілося вчитися ще краще, і вона до пізньої ночі просиджувала над підручниками. Бувало, що, виконавши домашню письмову роботу, Марійка відчувала невдоволення нею і тоді переписувала її вдруге, втрете, доповнювала, поглиблювала.

У неї вже встиг виробитися смак до такої наполегливої праці, і готування уроків давно вже стало для неї не обов’язком, а потребою.

Тільки одна Ніна Коробейник не раділа, здається, успіхам своєї подруги. Ні, так не можна сказати: не раділа. Навпаки, Ніна часто говорила Марійці, що вона захоплюється її відповідями, що дивується з її обізнаності, розпитувала, як Марійка працює над уроками.

Але якась незрозуміла стриманість, байдужість відчувалися в цих розмовах, у тому, як ставилась тепер до своєї подруги Ніна. Марійка з подивом помітила, що Ніна вже не чекала її, щоб після уроків разом іти додому, перестала запрошувати до себе. А коли Марійка приходила без запрошення, Ніна була неуважна і явно не раділа їй.

Зовсім збентежила Марійку одна розмова з Ніною. Якось після уроків Марійка затрималась — глянула, а її чекає на порозі Ніна. В класі вже не було нікого.

— Ти скоро? — спитала Коробейник.

— Іду, йду,— зраділа Марійка.

Вдвох вони вийшли з школи. І раптом Ніна зупинилась,

— А знаєш,— промовила вона,— тобі не пощастило «угробити» мій сюжет! Оповідання я напишу!

Марійку де просто приголомшило.

— Ніно, — скрикнула вона,— що ти кажеш? Хіба ж я хотіла «угробити»? Я могла помилитись, але говорила тобі щиро, від усього серця.

— Ха-ха,— засміялась Коробейник,— від усього серця могла вбити в мені бажання працювати далі...

Згодом, коли Ніна згадувала цю розмову, їй ставало боляче, важко на серці. Знала, що даремно образила подругу. Першою думкою було вибачитись. Але щось заважало, якесь інше почуття не дозволило цього зробити.

Досі Ніна Коробейник була першою в класі. Вона не мала інших оцінок, як п’ятірки. Та ось Марійка Поліщук теж стала відмінницею. І Коробейник зрозуміла, що п’ятірки бувають різні. У Марійки вони були «особливі» (як уперше про це висловилась Надія Пилипівна). Все частіше вчителі називали Марійку як приклад для всього класу, захоплювались її глибокими відповідями, її бездоганними контрольними роботами.

Ніна відчула, що вона несподівано опинилася на другому плані. Дівчина спробувала й собі засісти за книги, частіше заходила в бібліотеку, писала конспекти. Але більше як на тиждень не вистачало сили волі наполегливо працювати. До того ж часто серед напруженої роботи над уроками майне якийсь новий образ з оповідання, яке Ніна писала, і підручник відкладався.

Тоді Коробейник вирішила, що її п’ятірки залишаться з нею, що й школу вона закінчить напевне з золотою медаллю, а от як буде з Марійкою — ще невідомо. Хтозна, чи допоможуть їй цьогорічні п’ятірки, коли в попередніх класах вона йшла здебільшого на трійках. Випускний екзамен усе покаже.

Про золоту медаль Ніна мріяла пристрасно, але нікому про це не звірялась. Була в неї таємна думка, що одержить вона медаль одна-єдина на весь клас, а це ж яка честь, який успіх, яка нагорода!

Не можна сказати, щоб Ніна не турбувалась про успіхи всього класу. І зовсім не проти була б вона, щоб кілька її подруг одержали, ну, скажімо, срібні медалі. Але золоту Коробейник залишала тільки собі. Вона яскраво уявляла, як на педагогічній нараді директор школи голосно заявить: «З усього десятого класу заслуговує на золоту медаль тільки Ніна Коробейник!»

А як недбало можна буде хвалитись у розмовах: «У такому-то році я єдина закінчила N-ську школу з золотою медаллю!..»

Та було б невірно думати, що Коробейник училася заради нагороди чи п’ятірок, як Ліда Шепель. У Ніни були на першому місці знання, вона з глибокою повагою ставилась до вчених, письменників, по-школярському вирізувала з газет їхні портрети і якийсь час думала, що найбільші вчені — автори підручників. Велике було її розчарування, коли хтось пояснив, що це не завжди так.

Була дванадцята година ночі. Ніна сиділа за уроками. Кілька разів у кабінет батька заходила мати й розмовляла з кимсь по телефону. Ніна знала, що мати дзвонить на завод — тата не було вдома другий день, він закінчував спішну роботу.

Несподівано згадалась Марійка. Як часто приходила вона сюди, в цю кімнату, які тут були суперечки, які гарячі розмови! Спало на думку, що це ж сама вона, Ніна, відштовхнула свою подругу. Марійка, напевне, відчула холодок, яким почало дихати до неї серце Ніни.

Коробейник картала себе за те, що змінила своє ставлення до подруги. Хіба Марійка в чомусь винна? Може, в тому, що виходить на перше місце серед відмінників? Як було б добре, коли б зникло це каламутне почуття, щоб ясними очима можна було дивитись подрузі в обличчя, радіти її успіхам, допомагати їй!

Нарешті приїхав батько. Він незграбно протиснувся в кімнату, взяв доччину голову в долоні, поцілував.

— Зблідла, Ніно, зблідла! Наука важко дається? Чи, може, не дають спокою лаври видатних романістів?

За пізньою вечерею Ніна спитала:

— Тату, що це за почуття — заздрість? Ти коли-небудь заздрив?

Роман Гарасимович поклав ніж і виделку.

— Ого-го, не раз! Чудесне почуття!

— Ні, ти, будь ласка, серйозно.

— Абсолютно серйозно, до сотої долі міліметра. А що, хіба я не жива людина? І зараз заздрю декому з своїх товаришів по роботі.

— Чому ж, тату, це — чудове почуття?

— Натхнення дає, запал. Чим я, мовляв, гірший від товариша Енського? Ну, і працюєш так, що за місяць-другий, глянь, уже не тільки наздогнав товариша Енського, а й перегнав! У нього — відмінна конструкція деталі, а в мене — ще досконаліша!

Ніна глянула на батька великими задумливими очима.

— А я, коли заздрю, мучусь. Хвилинами просто ненавиджу свою подругу. І свідомість того, що в мені каменем сидить це почуття, ще більше пригнічує.