Золота медаль

Ніна заплескала в долоні:

— Правильно, Юрію Юрійовичу! Як у Франка чудесно: «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою...»

— Згодна, згодна,— гукнула Юля.— І як мені... як мені хочеться стати справжньою революціонеркою!

Останні слова було сказано з такою дитячою щирістю, що всі засміялись.

— У мого батька хороша професія,— похвалився Віктор.— Сталевар! Двадцять років працює біля електричної печі. Я часто буваю на заводі. Люблю дивитись, як варять сталь. Дуже цікаво! Досвідчений сталевар на око визначить температуру печі, за кольором розплавленої маси! А найцікавіше — коли ллється сліпучий метал. Ніколи не бачили? Вагранка нахиляється все нижче, а сталь ллється, ллється, і навколо дощ золотих леліток! Чудесно! Все-таки наш вік — вік сталі!

— Бачу, що у вас багаті враження,— сказав Юрій Юрійович.— Може, вони і визначать вашу майбутню професію? Що ж, ідіть у металургійний нститут. Куди вас кличуть «души прекрасные порывы»?

Віктор збоку глянув на Юлю, немов шукаючи її підтримки.

— Ви кажете — в інститут? Хіба це — обов’язково?

— От і маєте собі! — розвів Юрій Юрійович руками.— Твердо переконаний, що обов’язково.

У Віктора майнув на обличчі дивний вираз. Він хотів щось сказати, але стримався. Потім подумав і, знову поглядаючи на Юлю, промовив:

— А знаєте, Юрію Юрійовичу, я ще остаточно не вирішив. У мене є з цього приводу свої думки...

Він почервонів і замовк, зніяковівши.

— Треба самому себе перевірити,— сказала Юля.— Відразу не вирішиш. Серйозно треба, а не по-дитячому.

Тихенько вона додала — так, щоб почув тільки Віктор:

— Хоча ти й є моя велика дитина...

Вона прикусила язика, та було вже пізно — і як воно вискочило це слівце: «моя»? Хотіла ж просто сказати — ти велика дитина...

— Юлю, дорога, повтори,— прошепотів Віктор.— Чи я правильно почув?

— Правильно, крім слова «моя».

Віктор нишком знайшов під столом Юлину руку і вдячно потиснув.

Юлі було хороше, затишно, і водночас м’який ніжний смуток огорнув душу. Чи було це тихе очарування першої любові — чистої і запашної, як цвіт яблуні, чи неясне передчуття прийдешньої розлуки? Так знеможено і млосно розкриваються на молодій яблуні біло-рожеві пелюстки назустріч ранкові, а на дні квітки тремтить сльозою кришталева краплина роси...

— Ясна річ,— сказав Юрій Юрійович,— що професію треба обирати з гарячим почуттям і світлим розумом. Гай-гай, дорогі друзі, у вас є всі можливості обирати. А от коли я вчився... І все ж таки обрав собі улюблений шлях. Немає в нас поганої професії, всяка робота — прекрасна, якщо вона зігріта любов’ю.

Юрій Юрійович розказав цікаві випадки з свого учительського життя, згадав, що першим його учителем був піп — отець Богдан. На уроки він приводив з повними кишенями гречки, на яку становив навколішки «нерадивих» школярів.

— А ви стояли, Юрію Юрійовичу? — спитала Марійка.

— Довелося. Я спитав в отця Богдана, якою мовою розмовляли в раю Адам і Єва. Як виявилось, батюшка в цьому питанні був досконально обізнаний. «Розмовляли вони церковнослов’янською мовою,— сказав він,— і щоб ти краще запам’ятав, ставай навколішки!» І власноручно насипав на підлогу гречки. До чого ж вона впивається в тіло! І досі не можу забути!

У Ніни почалася жвава розмова з Вовою Морозом. Ніна доводила, що хорошу картину має доповнювати влучна назва і що тут художникові не обійтись без допомоги поета або письменника. Вова ж обстоював думку, ніяких назв картинам давати не треба, хай назви дає сам глядач, хай впливає сама картина своїм змістом.

— А то що в нас виходить? — говорив Вова.— Ми запобігливо пишемо: «Це не корова, а захід сонця». Наче глядачі самі не розуміють, що перед ними справді захід сонця.

— Почекай,— гарячилась Ніна,— а що ти скажеш з приводу такої назва картини, як, скажімо, «Над вічним супокоєм»? Не церківка, а таки «Над вічним супокоєм!» Назва доповнює картину! І треба вміти знайти таку Назву! Не «Граки в’ють гнізда», не «Весна», а «Граки прилетіли»! Не «Старики», а «Все в минулому», не «Повідь», а «Велика вода»!

Вові було приємно, що Ніна згадала ці картини. Він довірливо розповів їй про свої творчі плани.

— Мені хотілося б зробити таке полотно,— мрійно говорив Вова.— Уяви собі, Ніно: осінь, дорога в полі, невеличкий гайок, місточок через струмок. Мила серцю наша рідна природа. Край дороги, на узліссі, стоїть дівчина з букетом жовтого кленового листя. В небі летить у вирій журавлиний ключ і дівчина білою хустиною махає йому услід... Я так яскраво бачу все це і обов’язково напишу таку картину, як тільки виросту великий.

Але Ніна не осміхнулась на останні слова.

— Я теж бачу, Вово,— чомусь тихо промовила вона.— Бачу твою майбутню прекрасну картину... Хочеш знати, яку б я дала їй назву? Хорошу назву з пісні «У вирій птахи відлітають». Кожний згадав би слова цієї пісні, і це тільки підкреслило б патріотичний зміст картини.

Ніна подумала й додала:

— У мене є ще хороший сюжет для тебе. Ось послухай. По-перше — назва картини «Приїхала!» Одне слово. І все. Приїзд знатної людини у колгосп на запрошення. Хто вона? Напевне — відома письменниця. Щойно поїхала машина. Людей — юрма, школярі з букетами квітів, жінку урочисто зустрічають. А вона йде — горда, з свідомістю, що її знають і люблять сотні тисяч читачів, що це ради неї зібрався такий натовп, для неї ці квіти, для неї грає оркестр...

— Приїзд знатної людини в колгосп — це добре,— задумливо промовив Вова.— А от тільки мені не зовсім подобається оця гордість, свідомість, що все — заради неї.

— Чому? Природне почуття. Талант нагороджено, талант вітають...

— Воно так, тільки все-таки без гордої свідомості краще. Це ж наша, радянська письменниця. Скромність... Я б зробив трохи інакше.

Вова схаменувся, що говорив досі лише про свою власну особу, йому було цікаво довідатись, що ж робить Ніна. Хлопець знав про її літературні спроби, він обережно й делікатно розпитував, що нового написала, що думає писати Ніна, і вона відчула до нього цілковиту довіру й щиро розповіла про свої успіхи та невдачі. Вова уважно слухав, а потім сказав:

— Я думаю, що оповідання в тебе вийде. Ти вже зовсім чітко бачиш героїв. От у нас, художників («у нас» само зірвалося з Вовиного язика), буває так: малюєш що-небудь і сам бачиш — не грає воно, не горить. Подумаєш — і даси ще один мазок, ще якусь рисочку,— і враз уся картина так і оживе, наче сонце на неї бризне. Це коли знайдеш якусь живу деталь, тільки щоб неодмінно була вона правдивою... Мабуть, і в літературному творі так. Так я кажу, Ніно?

Вова скуйовдив п’ятірнею волосся — він, мабуть, перейняв цей жест від когось художника.

Ніна дивилась на хлопця й думала, що з ним дуже цікаво розмовляти. Йому, напевне, можна буде прочитати й оповідання, він зуміє дати цінні поради.

Після вечері Євгенія Григорівна зіграла на піаніно свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена. Грала вона схвильовано, з почуттям, відкинувши назад голову, наче бачила цієї хвилини, як місяць плив над садами, над приморським містом, як місячна дорога розтопленим золотом струменіла в морі до обрію...

По черзі грали Марійка і Ніна. Юля сиділа в куточку, слухала. До неї підійшов Віктор.

— Так люблю музику,— сказала вона,— а сама не вмію грати. Я повинна навчитись, Вітю.

— Навіщо? У тебе ж є стенографія!

— Не дуже дотепний жарт.

— Я певен,— промовив Віктор,— що стенографію взагалі скоро здадуть в архів, ліквідують, як фах. Адже в нас є чудові магнітофони.

— Уяви собі, вона мені аж ніяк не заважає!

Юлі стало прикро, що Віктор нічого не сказав про музику і так недоречно перевів розмову на стенографію. А їй хотілось поговорити з ним про твори своїх улюблених композиторів, посперечатись. Юля ще була під враженням «Місячної сонати», яка чомусь викликала в неї завжди один і той же спогад з раннього дитинства.

Мабуть, було їй тоді не більше п’яти років. Вона прокинулася серед ночі і побачила чиєсь бліде обличчя, яке зазирало у вікно. Їй стало страшно, вона міцно заплющила оченята, але й крізь повіки відчувала тихе світіння, немов дотик легеньких пальців. Страх минув, і дівчатко знову побачило місячне обличчя і золоту стежку на підлозі. Як стукотіло дитяче серце, коли дівчинка встала з ліжка її тією променистою стежкою підійшла до вікна й злізла на підвіконня. Бліде, сумовите сяйво вабило всю її маленьку істоту, вона простягла вперед рученята і тут почула зляканий крик матері...