Катерина

Не да­дуть до мо­ви ди­тині до­жить.

На ко­го со­ба­ки на улиці ла­ють?

Хто го­лий, го­лод­ний під ти­ном си­дить?

Хто ло­бу­ря во­дить?

Чорняві бай­ст­ря­та…

Одна йо­го до­ля - чорні бро­ве­ня­та,

Та й тих лю­де заздрі не да­ють но­сить.

IV

Попід го­рою, яром, до­лом,

Мов ті діди ви­со­ко­чолі,

Дуби з Гетьман­щи­ни сто­ять.

У яру греб­ля, вер­би в ряд,

Ставок під кри­гою в не­волі

І опо­лон­ка - во­ду брать…

Мов по­котьоло - чер­воніє,

Крізь хма­ру - сон­це зай­ня­лось.

Надувся вітер; як повіє -

Нема нічо­го: скрізь біліє…

Та тілько лісом за­гу­ло.

Реве, сви­ще за­ве­рю­ха.

По лісу за­ви­ло;

Як те мо­ре, біле по­ле

Снігом по­ко­ти­лось.

Вийшов з ха­ти карбівни­чий,

Щоб ліс ог­лядіти,

Та де тобі! та­ке ли­хо,

Що не вид­но й світа.

“Еге, ба­чу, яка фу­га!

Цур же йо­му я лісом!

Піти в ха­ту… Що там та­ке?

От їх дос­тобіса!

Недобра їх роз­но­си­ла,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! ди­вись ли­шень,

Які побілілі!” “Що, мос­калі?..

Де мос­калі?” “Що ти? сха­ме­ни­ся!”

“Де мос­калі, ле­бе­ди­ки?”

“Та он, по­ди­ви­ся”.

Полетіла Ка­те­ри­на

І не одяг­ла­ся.

“Мабуть, доб­ре Мос­ков­щи­на

В тям­ку їй да­ла­ся!

Бо уночі тілько й знає,

Що мос­ка­ля кли­че”.

Через пеньки, за­ме­та­ми,

Летить, лед­ве ди­ше,

Боса ста­ла се­ред шля­ху,

Втерлась ру­ка­ва­ми.

А мос­калі їй на­зустріч,

Як один, вер­ха­ми.

“Лихо моє! до­ле моя!”

До їх… ко­ли гля­не -

Попереду стар­ший їде.

“Любий мій Іва­не!

Серце моє ко­ха­неє!

Де ти так ба­рив­ся?”

Та до йо­го… за стре­ме­на…

А він по­ди­вив­ся,

Та шпо­ра­ми ко­ня в бо­ки.

“Чого ж утікаєш?

Хіба за­був Ка­те­ри­ну?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій го­лу­бе,

Подивись на ме­не:

Я Кат­ру­ся твоя лю­ба.

Нащо рвеш стре­ме­на?”

А він ко­ня по­га­няє,

Нібито й не ба­чить.

“Постривай же, мій го­лу­бе!

Дивись - я не пла­чу.

Ти не пізнав ме­не, Йва­не?

Серце, по­ди­ви­ся,

Їй же бо­гу, я Кат­ру­ся!”

“Дура, от­вя­жи­ся!

Возьмите прочь бе­зум­ную!”

“Боже мій! Іва­не!

І ти ме­не по­ки­даєш?

А ти ж при­ся­гав­ся!”

“Возьмите прочь! Что ж вы ста­ли?”

“Кого? ме­не взя­ти?

За що ж, ска­жи, мій го­лу­бе?

Кому хоч од­да­ти

Свою Кат­рю, що до те­бе

В са­до­чок хо­ди­ла,

Свою Кат­рю, що для те­бе

Сина по­ро­ди­ла?

Мій ба­теч­ку, мій бра­ти­ку!

Хоч ти не цу­рай­ся!

Наймичкою тобі ста­ну…

З дру­гою ко­хай­ся…

З цілим світом…

Я за­бу­ду,

Що ко­лись ко­ха­лась,

Що од те­бе си­на ма­ла,

Покриткою ста­ла…

Покриткою… який со­ром!

І за що я ги­ну!

Покинь ме­не, за­будь ме­не,

Та не ки­дай си­на.

Не по­ки­неш?..

Серце моє,

Не втікай од ме­не…

Я ви­не­су тобі си­на”.

Кинула стре­ме­на

Та в ха­ти­ну. Вер­тається.

Несе йо­му си­на.

Несповита, зап­ла­ка­на

Сердешна ди­ти­на.

“Осьде во­но, по­ди­ви­ся!

Де ж ти? за­хо­вав­ся?

Утік!.. не­ма!.. Си­на, си­на

Батько од­цу­рав­ся!

Боже ти мій!.. Ди­тя моє!

Де дінусь з то­бою?

Москалики! го­луб­чи­ки!

Возьміть за со­бою;

Не цу­рай­тесь, ле­бе­ди­ки:

Воно си­ро­ти­на;

Возьміть йо­го та од­дай­те

Старшому за си­на,

Возьміть йо­го… бо по­ки­ну,

Як батько по­ки­нув,

Бодай йо­го не ки­да­ла

Лихая го­ди­на!

Гріхом те­бе на світ бо­жий

Мати по­ро­ди­ла;

Виростай же на сміх лю­дям!”

На шлях по­ло­жи­ла.

”Оставайся шу­кать батька,

А я вже шу­ка­ла”.

Та в ліс з шля­ху, як навісна!

А ди­тя ос­та­лось,

Плаче бідне… А мос­ка­лям

Байдуже; ми­ну­ли.

Воно й доб­ре; та на ли­хо

Лісничі по­чу­ли.

Біга Кат­ря бо­са лісом,

Біга та го­ло­сить;

То прок­ли­на сво­го Йва­на,

То пла­че, то про­сить.

Вибігає на возлісся;

Кругом по­ди­ви­лась

Та в яр… біжить… се­ред ста­ву

Мовчки опи­ни­лась.

“Прийми, бо­же, мою ду­шу,

А ти - моє тіло!”

Шубовсть в во­ду!.. Попід льодом

Геть за­гур­котіло.

Чорнобрива Ка­те­ри­на

Найшла, що шу­ка­ла.

Дунув вітер по­над ста­вом -

І сліду не ста­ло.

То не вітер, то не буй­ний,

Що ду­ба ла­має;

То не ли­хо, то не тяж­ке,

Що ма­ти вми­рає;

Не си­ро­ти малі діти,

Що неньку схо­ва­ли:

Їм зос­та­лась доб­ра сла­ва,

Могила зос­та­лась.

Засміються злії лю­де

Малій си­ро­тині;

Виллє сльози на мо­ги­лу -

Серденько спо­чи­не.

А то­му, то­му на світі,

Що йо­му зос­та­лось,

Кого батько і не ба­чив,

Мати од­цу­ра­лась?

Що зос­та­лось бай­ст­рю­кові?

Хто з ним за­го­во­рить?

Ні ро­ди­ни, ні ха­ти­ни;

Шляхи, піски, го­ре…

Панське лич­ко, чорні бро­ви…

Нащо? Щоб пізна­ли!

Змальовала, не схо­ва­ла…

Бодай по­ли­ня­ли!

V

Ішов коб­зар до Києва

Та сів спо­чи­ва­ти,

Торбинками обвіша­ний

Його по­во­жа­тий.

Мале ди­тя ко­ло йо­го

На сонці ку­няє,

А тим ча­сом ста­рий коб­зар

Ісуса співає.

Хто йде, їде - не ми­нає:

Хто буб­лик, хто гроші;

Хто ста­ро­му, а дівча­та

Шажок міхо­ноші.

Задивляться чор­ноб­рові -

І бо­се, і го­ле.

“Дала,- ка­жуть,- бро­ве­ня­та,

Та не да­ла долі!”

Іде шля­хом до Києва

Берлин шес­тер­нею,

А в бер­лині гос­по­ди­ня

З па­ном і сем'єю.

Опинився про­тив старців -

Курява ля­гає.

Побіг Івась, бо з вікон­ця

Рукою ма­хає.

Дає гроші Іва­севі,

Дивується пані.

А пан гля­нув… од­вер­нув­ся..

Пізнав, пре­по­га­ний,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бро­ве­ня­та…

Пізнав батько сво­го си­на,

Та не хо­че взя­ти.

Пита пані, як зо­веться?

“Івась”, - “Ка­кой ми­лый!”

Берлин ру­шив, а Іва­ся

Курява пок­ри­ла…

Полічили, що дос­та­ли,

Встали сіро­ма­хи,

Помолились на схід сон­ця,

Пішли по­над шля­хом.

[1838, С.-Пе­тер­бург]