Страница 9 из 53
Я вирішив, що варто.
— Послухайте, хлопці, — почав я. — Мені хочеться розказати вам про одного мого приятеля, якого ще в школі ми прозвали Птахом.
Брати Кошмарик швидко й ніби значливо перезирнулись. Мовчки чекали, магістр заплющив очі, сперся підборіддям на руку.
Я розповідав кілька хвилин, у загальних рисах. Потім запитав, чи вони зрозуміли смисл цієї невеселої оповіді.
Тепер усі троє дивились на мене пильно і з повагою. Ярек узяв мене за руку.
— Пане Єжи, ми цю історію знаємо й давно розуміємо її смисл.
— Звідки? — здивувався я. — Я писав про неї, але не друкував.
— Майор Птах був дядьком нашої мами, — сказав Марек.
— Зрозуміло, — шепнув я.
Запала довга мовчанка.
— Тепер я краще розумію, — повторив я, — чому ви вирішили зайнятись димами, сажею, отрутами, які, мов хижі шуліки, кружляють над містом.
— Зайнятися, — глузливо засміявся магістр Вернигора. — Це не те слово.
— Магістре! — різко сказав Ярек. — Тема розмови надто серйозна для зубоскальства.
Магістр образився й відійшов убік.
— Пане Єжи, — мовив дуже шанобливо Марек. — Ми вирішили оголосити війну цьому лихові наших часів.
— Хочу зауважити, — додав Ярек, — що, посилаючись на історичне порівняння, сучасні тумани, дими, вихлопні гази можна сміливо назвати «моровицею двадцятого століття».
— Дуже влучне визначення, — погодився я. — Але чи не забагато гучних слів уживаєте, хлопці? Війну оголосити легко, але як її вести? Існує велика різниця між ковбойським фільмом і будь-якою справжньою війною.
— Ми знаємо різницю між ковбойським фільмом і війною, — роздратовано сказав Ярек. — Тільки мені здається, що ви недооцінюєте ані братів Кошмарик, ані магістра Діонізія Гібридона Вернигори, ані, зрештою, наших спільних можливостей. Чи ви, наприклад, замислювалися, ким насправді є магістр, його дев'ятнадцять факультетів, чотири зацікавлення і двадцять сім інших умінь? У нього дуже сумирний вигляд, але я не раджу легковажно ставитись до магістра.
— Я теж, — ледь посміхнувся Марек.
— Насамперед я не раджу, — заявив магістр.
— Ви що ж, стаєте таким сильним, пане Діонізію? — приязно, але ще з більшою пошаною всміхнувся я до магістра.
— Він сильний, — буркнув Марек. — Ще й дуже.
— Скажу вам тільки, пане Єжи, — мовив магістр, — що мої механічні й динамічні можливості у багато разів більші, ніж інтелектуальні. Хоч і ці останні немалі й непересічні.
— За сприятливих обставин, — засміявся Марек, — наш любий магістр може зупинити на ходу товарний поїзд, що складається з п'ятдесятитонного електровоза й тридцяти двадцятип'ятитонних вагонів. Поїзд, який рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину.
Я подивився на Ярека, як на ідіота, — і раптом! Раптом зрозумів, що ніхто мене не обдурює. Серце втретє підкотилося мені до горла, а в голові знову залунали дзвони. Я глянув на Марека, на магістра і знову на Ярека.
— Мій брат, — докінчив посміхаючись Ярек, — дуже здібний конструктор.
Чогось схожого я сподівався вже під час своєї першої розмови з магістром. Сподівався, припускав. Слово честі! Навіть підсвідомо підготувався до цієї хвилини. Але одна річ — припускати, а зовсім інша — бути впевненим. Навпроти мене, сягаючи головою моїх колін, стояло перевдягнене гномом незвичайне й дуже симпатичне створіння. Щось на зразок Кошалика-Опалика чи Божевільного Капелюшника. Його можна було запросити на морозиво або показати в дитячому садку. Воно могло б виступити в театрі «Гротеск»[8]. А виявляється, що цей сивобородий малюк, який має знання на дев'ятнадцять університетсько-політехнічних магістерських дипломів, добре вчепившись, може зупинити поїзд, що рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину й складається з п'ятдесятитонного локомотива і кількох двадцяти-п'ятитонних вагонів. Як обрахувати цю силу? Скільки це буде дин? Боже мій! Я відчув себе, наче бовдур, якого викликали до дошки відповідати, а він нічогісінько не тямить.
— Отже, — белькотів я, — отже… магістр… отже, магістр є…
— Так, — перервав мої страждання Марек. — Ви не помилилися. Магістр — це багатофункціональний автомат з найбільшим об'ємом запам'ятовування даних і оперування ними, з найбільшою можливою механічною силою і… що найважливіше… з умінням самопристосовуватись до певних обставин. Ви вірите цьому?
— Вірю, — шепнув я, злегка затремтівши.
— Вам холодно?
— Ні. Я просто так тремчу.
— Адже вітру немає.
— Однак, — признався я, — в голові в мене протяг.
— Чому ж це так?
— Ну, — пояснив я вже більш упевнено, — я пробую самопристосуватись до обставин.
— Дуже доречно.
І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою.
— Будь ласка, зараз же поясніть мені,— вигукнув я, — чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?!
— По-перше, — сказав магістр, — тому, що я так захотів.
— По-друге, — засміявся Ярек, — щоб було смішно. А насамперед…
— Що насамперед? — спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка.
— Насамперед, — відповів він, — ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій — не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати.
— Мені надзвичайно подобається таке маскування, — признався магістр, дивлячись мені в очі. — А вам ні?
— Ах, звичайно, так! — закричав я. — Мені страшенно подобається. Але…
— Але що?
— Але, — я знову звернувся до Марека і Ярека, — нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати.
— Вибачте, — втрутився магістр. — На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб.
Дві секунди він прислухався.
— Де ми заховаємось? — запитав я.
— Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок.
— Ходімо! — вирішив Ярек.
Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки.
Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно.
Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку.
Ярек усміхнувся.
— Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате?
Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха.
— Другий сніданок, — промовив він, — уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення.
— Про що ви говорите, хлопці? — вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. — Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки?
— Людина вчиться все життя, — підтвердив Марек, а Ярек (наче для того, щоб не дати Марекові докінчити: «і дурною вмирає») швидко втрутився:
— Ви самі запитували, який сучасний стан наших знань. Ми показали вам магістра, а зараз покажемо сніданок, що літає.
— Сьогодні багато людей тиняється в ліску, — зауважив Марек. — Це заважає магістрові спрямовувати наш «Нелок» між кронами дерев.
Ми вже спустилися з пагорба й попрямували ледь помітною стежкою в глиб лісу.
— А що це таке «Нелок»? — спитав я.
— Назва чи предмет? — відповів запитанням на запитання Ярек.
— І назва, і предмет.
— Назва — це дотеп, — відповів Марек.
— Щиро кажучи, такий собі,— зітхнув молодший брат. Марек похитав головою.
8
Ляльковий театр у Кракові.