Страница 36 из 53
— Я переглянув… але… відверто кажучи… не дуже…
— Не дуже? То в такому разі краще нічого не кажіть. Ані слова. Бо я прочитав ту брошуру двічі від початку до кінця.
— А я, дорогий пане Рудий, справді дуже добре на всьому цьому розуміюсь і хочу, щоб ви запам'ятали це раз і назавжди!
— Що саме, пане Рудавий?
— Саме те, дорогий Рудий, що ці три автори брошури, які підписалися тільки своїми іменами, — геніальні створіння, з рідкісними знаннями й чудовими задумами.
— Я дещо про це знаю, дорогий Рудавий. Навіть занадто добре знаю. І гадаю, що їм буде надзвичайно приємно почути це від вас особисто. Я їм розповідав про вас багато хорошого. А мені вони довіряють. Та вони, мабуть, уже й почули те, що я вам сказав.
— Ви думаєте, що вони підслухують?
Рудавий заходився шукати мікрофон під столом, під кріслом тощо.
— Облиште, Рудавий, — сказав я. — Від магістра Гібридона я довідався, що вони сконструювали апарати, які так підслухують з відстані трьох кілометрів, ніби з п'ятнадцяти сантиметрів. Цього досить?
— Досить. Я навіть зовсім не дивуюся тим геніям, — посміхнувся Рудавий. — Та все ж… хто такий Гібридон? Звучне ім'я. А як його звуть повністю?
— Повністю — магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
— Ви в Кракові завжди мусите мати якогось магістра.
— Божа воля, — зітхнув я.
— А що ж це за магістр? Хто він за фахом?
— У нього дев'ятнадцять магістерських ступенів. Останнім часом він, здається, склав екзамени на чотири докторські ступені: з фізики, біології, електроніки й теоретичної математики.
— То він мусив років зі сто вчитися?
— Помиляєтесь, Рудавий. По-перше, все це було зроблено менше ніж за рік. Крім того, він не вчився, тільки, так би мовити, в нього вкладали знання.
— Не вірю! Це був би блискучий самонастроюваний і самокеруючий автомат… Ні! Не вірю!
— Можете не вірити! Будь ласка! — солодко посміхнувся я. — Це просто самонастроюваний гном.
— Пане Єжи! — заволав Рудавий. — Вам стало гірше? І давно з вами так?
— Мені зовсім не гірше! Навпаки! Останнім часом мені значно покращало. До речі, завдяки знайомству з братами Кошмарик і магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою, самонастроюваним автоматом у вигляді гнома. Він ніби малий, всього двадцять сім сантиметрів на зріст, а насправді він великий і є найбільшою з мрій усіх світових кібернетиків та всіх конструкторів так званих мислячих машин, обчислювальних тощо.
Запала довга мовчанка. Рудавий витер лоба.
— Я розумію, та навіщо такі стародавні імена й прізвище?
— А хіба ви коли-небудь бачили сучасного гнома?
— Звісно, не бачив, але навіщо так вихвалятись? Аж Вернигора?
— Дорогий пане Єжи, — сказав я лагідно, — той малюк може легко розбити протягом одного робочого дня тисячу тонн граніту. Ви мені вірите?
— Вірю, бо змушений, — підтвердив Рудавий. — Ми співробітничаємо на основі взаємного довір'я. Мені потрібно тільки одне. Я їхав із Варшави без зупинок. Не було часу пообідати, зараз я охоче з'їв би кілька тістечок.
Я кивнув знайомому офіціантові.
Він підморгнув мені: мовляв, миттю, — і за дві хвилини приніс тацю з двома дюжинами найкращих тістечок, які тільки можна було тут дістати.
Громадянин директор Єжи (тобто Рудавий) заходився наминати тістечка, час від часу запиваючи їх мінеральною водою. Я поволі цідив свою каву, але попросив його трохи поспішити.
— Правда ж, смачні тістечка, пане Єжи? Кава тут теж непогана, але ми мусимо квапитись. Щоб заїхати до театру, — взяти перуки, — в нас лишилося всього сімнадцять хвилин, а з примірюванням — двадцять. І ще стільки ж часу, щоб доїхати до найближчого місця, звідки можна спостерігати кольорові ди…
Звичайно, я хотів сказати «кольорові димарі», але урвав на півслові, раптом глянувши на Рудавого. Він сидів нерухомо, дивлячись на мене тупими, безбарвними очима. А таця з тістечками була порожня. Скільки це тривало? Дві, щонайбільше три хвилини. Як він це зробив? Просто тістечковий гігант! Це, напевно, наслідки його подорожі на Близький Схід, де більшість нафтових шейхів частково обмінюють нафту на долари, а переважно — на американські ласощі, які, до речі, дуже несмачні.
Я перестав роздумувати над тістечками, бо час уже почав підганяти нас.
— Офіціанте! Рахунок!
І ми вже на вулиці. Тут мирно стоять поряд «Мерседес-280 SEL» і мій ніби трохи засмучений мопед.
З обох боків, наче справжні гангстери в кінофільмах, ми вистрибуємо на передні сидіння «мерседеса» і…халтура! Цей прекрасний виродок не хоче вмикатись. Через кілька секунд я бачу в дзеркальці, що мій мопедик, названий Добряком, киває нам лівим кермом. З висловлювань Рудавого я зрозумів, що відчував Добряк і чому він починає викручуватись од сміху. Він відчув, що прекрасний звір, «Мерседес-280 SEL», вихлебтав увесь бензин (запасний теж) і тепер розкарячився на вулиці Святого Яна, наче скелет верблюда на скелеті пустелі.
— Дорогий Рудавий, — звернувся я до свого спільника, — по-перше, людині, яка займає високе становище, не личить так висловлюватись.
— Не будьте таким розумним, пане Рудий, — буркнув Рудавий, — бо я можу зараз так висловитись, що в мене в самого розпухнуть вуха.
— А навіщо це вам? — спитав я, невинно посміхаючись. — За вашим чудовим верблюдом стоїть мій мопед з повним баком. У нас обох вистачить грошей на штраф за їзду на мопеді вдвох, а до того ж нам буде на ньому зручно. Я змонтував позаду сидіння багажник.
— А він потягне? — далі надимався від злості Рудавий.
— Такий розум, як ваш, потягне напевно.
Ми сиділи на сідлах, один блідий від злості, другий червоний мов рак.
— Може, ви маєте при собі дипломатичний паспорт? Це краще від будь-якого мандата.
— Маю.
— Ну, то що? Їдемо?
— Нехай буде так. Тільки не дуже швидко рушайте з місця цим самокатом, бо мій бідний «Мерседес-280 SEL» ладен від сміху поламати собі розподільника, коробку передач або хоча б амортизатора.
— Ідіот! — буркнув я.
— Хто?
— Отой ваш «Мерседес-280 SEL».
— Пане Рудавий тільки без лайки! Їдемо чи не їдемо?
Я відразу рушив на повній швидкості, а тому що Рудавий не передбачав, що його може з такою силою шарпнути, він перелетів з сідла на вуличний асфальт. На щастя, вулиця була майже безлюдна, зате в «мерседесі» чимраз сильнішав якийсь галас. Рудавий вдав, ніби нічого не чує, знову сів на сідло й так міцно вхопився за мене, що мені стало важко дихати. Цього разу я рушив досить повільно. «Мерседес», побачивши це, загойдався на колесах. Я знову додав газу, ми проскочили дві порожні «зебри», одне червоне світло і вже були під театром.
Перуки пасували нам, як власна шкіра. Я обійняв пані Місю, бо при такій дружбі, як у нас, про гроші не могло бути й мови. Тільки вручив їй великий подарунок, на який пан Рудавий поглянув і тихенько зітхнув.
Я не дозволив йому довше затримуватись і чекати, поки пані Міся розгорне пакунок (я був певний, що він про це мріє), і тому за вісім хвилин ми вже були на місці першої Фуневої групи, яка чекала першого сигналу.
Звичайно, Фуньо, побачивши двох чоловіків середнього віку в рудих перуках, заборонив нам заходити на територію, яку він зайняв для себе, а коли ми не послухались його, звелів зав'язати нам очі, поставити перед димарем і просто розстріляти.
Виникла складна ситуація: по-перше, не було чим розстрілювати, а по-друге, коли ми постягали перуки, Фуньо від сорому аж скорчився і його ледве — за допомогою Ганки й першого оператора — трохи привели до тями. Ганка втішила нас, що він уже пересоромився до кінця і знову буде струнким і чудовим, як завжди наш Фуньо Прекрасний. Ми обоє, наче за командою, подивились один на одного (що бідолашна дівчина знайшла гарного в цьому створінні?), наділи свої перуки й пригадали, що я, скоріше рудавий, називаюсь Рудим, а він, рудий, — Рудавим. Як відомо, в нашому кліматі будь-якого червневого дня може почати сікти осінній дощ і осінній вітер продуватиме до кісток.