Страница 29 из 53
Як же його розбудити?
Щиро признаюсь, я був одним із трьох людей на світі, що знали, як розбудити Фуня за п'ять хвилин. Більше того, я єдиний у світі знав справжній і найкращий рецепт.
Кімната, я і весь дім уже готові приймати гостей. Треба було спішно приготувати рецепт для Фуня. Я мусив квапитись; був такий заклопотаний і зайнятий, що не помітив прихиленої до високих полиць з книгами великої алюмінієвої драбини. Ліки від сну для Фуня були готові о сьомій годині сорок чотири хвилини. Близько восьмої години прийшов Ярек, дуже вибачаючись, що прийшов раніше. Точно о восьмій з'явився Марек з магістром. Зате Ганку й Фуня ми чекали аж п'ять хвилин і вісімнадцять секунд. Досить було тільки глянути на Фуня — рухомий тримач для парасолів, глухий, сліпий і німий. Ми не знали, що робити, сміятись чи плакати. Я подивився на Ганку, вона безпорадно розвела руками.
— Ще близько двадцяти хвилин, — шепнула вона. — Ви, мабуть, знаєте, що це мусить тривати, доки моя Заснула принцеса насправді прокинеться.
— Я знаю своє, пані Ганю. І уявіть собі, що я зараз принесу ліки.
— Які? Це неможливо! Сорок лікарів підтвердили, що це невиліковно.
— А в мене є ліки! Від Фуневого батька. Ви-про-бу-ва-ні!
Я пішов у кімнату до бабусі, позичив у неї старовинну табакерку часів Варшавського князівства. Потім зайшов до кухні, взяв міксер із старанно змеленими на порошок «ліками». Насипав трохи тих «ліків» у табакерку. Задум був добрий, бо ексцентричний Фуньо три роки тому, намагаючись відучитись від куріння, почав нюхати тютюн. Дійшло до того, що з портсигара в нього сипався тютюн, а з табакерки він виймав сигарети.
Цього разу я вирішив скористатися з давньої Фуневої звички нюхати тютюн. Я підсунув йому під ніс табакерку з коричневим порошком.
— Фуню! — вигукнув я. — Тютюн!
— Тютюн? — забурмотів він крізь сон.
Він простягнув руку, я насипав йому порошку, а сам швидко відскочив убік. Щоправда, Фуньо напівлежав, напівсидів у моєму найміцнішому й найзручнішому кріслі, однак, маючи справу з таким тютюном, ніколи не знаєш, що може трапитись. Усе це відбувалося серед тиші, всі присутні пильно придивлялися, що я роблю, не зронивши ні слова. Тільки в Ганки був трошки занепокоєний погляд. І в магістрових очах заблищали золотисті іскри, ніби він щось відчув чи почув.
А Фуньо ніяк не міг піднести свій «тютюн» до носа. Його невпевнені рухи свідчили, що він ще на півдорозі до пробудження.
Нарешті йому все-таки вдалося піднести порошок до носа. Він сильно втягнув його, — на щастя, тільки однією ніздрею.
— Що це… — почав він.
Потім чхнув. Але всупереч моїм сподіванням — дуже слабо й спокійно. Наче примірювався.
За мить він нарешті прокинувся разом зі своїм бідолашним носом, у якому ще був «тютюн».
Друге чхання підняло його з крісла. Третє вдарило ним об стіну. На щастя, стіна була опорна, і на ній висів мій улюблений старосвітський килимок, грубий і пружний, паче матрац. Фуньо гупнув об килимок, аж стіни задвигтіли. Він посунувся вздовж стіни, якось дивно, блаженно посміхаючись. Моргнув до мене масним очком, ніби кажучи, що хоче ще.
Але з Ганки було вже цього досить.
— Що ви йому дали?
Замість мене відповів сам Фуньо! Він зірвався на ноги, опритомнілий і веселенький. Ще раз чхнув і знову вдарився об стіну, аж з-під килимка висипалася добра пригорща тиньку.
— Він дав мені життя! — заволав Фуньо. — Я знову живу повнокровним життям! Ні! Не кажи, що це було! Я сам скажу! Ти зберіг рецепт мого старенького татуся! Дай мені тільки щось випити, бо в горлі страшенно пече від цього «тютюну» з перцю!
— Перець? Невже? Хіба можна? — стривожилась Ганка.
— Можна, — запевнив Фуньо. — Не такі речі вживали. Візьмеш у нього рецепта. Нарешті закінчиться моя ранкова «летаргія». Можна?
— Безперечно, можна, — підтвердив магістр. — У вас, пане режисере, горло таке запечене, як верблюд.
«Тютюн» з перцю, який я приготував, мав ще раз сильно струсонути Фуня. Та цього разу обидва брати, я і магістр (біля колін) якось утримали Фуня в рівновазі.
— Може, це справді здоровий засіб, за допомогою якого можна будити вранці мою бідну крихітку, — прошепотіла зворушена Танка, а я подивився на неї тупими волячими очима.
Бо хіба можна збагнути таку складну таємницю: чому ця гарненька дівчина називає «своєю бідною крихіткою» оце незрозуміле схрещення тримача для парасолів з п'яним тапіром? Незбагненні дороги жіночих почуттів. Мені лишалося хіба що співчутливо зітхнути. Та не встиг я й зітхнути, як Фуня почало вже підкидати. На щастя, брати Кошмарик вистрибнули йому на карк, а магістр Діонізій стиснув йому носа плоскогубцями. І цього разу якось обійшлося.
— Фуню, — сказав я суворо. — Ти перестанеш чи ні?
— Перестану! Три слова честі в чисельнику, а благородне слово в називному відмінку. При умові, що о…о…о…
— Магістре! — вигукнув Ярек, знову вистрибуючи Фуневі на карк.
Ганка затулила руками обличчя. Плоскогубці були вже на місці.
— Фуню, — спитав я, — що зробити, щоб ти заспокоївся?
— Дати мені відбазу дезебта, — прогугнявив він, весело поблискуючи очицями.
Я здригнувся. Може, перець проник Фуневі в мозок? Що ж робити? Що ж тоді? Тоді вже скінчився б один і другий кошмарик, а почався б нелюдський кошмар.
— Пані Ганко, — шепнув я. — Що цей бідолаха каже?
— Ви не зрозуміли? — мило здивувалась вона. — Він сказав, що відразу перестане, коли ви дасте йому рецепта.
— Трохи дивно.
— Дивно? Цікаво, як би ви говорили з плоскогубцями на носі.
— Що правда, то правда.
Тим часом Фуневі пощастило вирватись від опікунів. Легеньке «апчхи» винесло його на стіл, і Фуньо, як соліст із ансамблю «Мазовше», утнув голубка.
— Оце розвага! — вереснув він.
— Яка розвага? — спитала Ганка таким тоном, що Фуньо Прекрасний через секунду сидів уже на своєму стільці і вдавав, ніби взагалі нічого не знає. В мене самого мороз пробіг поза шкірою. Щоб заспокоїтись, я взяв блокнот і в глибокій тиші, такій глибокій, що чути було шурхотіння пера по папері, виписав рецепта (на дві частини китайського перцю по одній частині бенгальського і дрібної болгарської паприки). Подав його Фуневі, який уже ладен був вигукнути: «Оце розвага!», якби на нього не сикнула Ганка. А слідом за нею, встаючи зі стільця, я так глянув на Фуня, що його відстовбурчені вуха прилягли до голови, а кінчик носа побілів, Я подивився на решту присутніх: уважні погляди, серйозні обличчя. Дуже добре.
Я постукав ручкою по столі.
— Попереджую! — мовив я. — Жодної розваги не буде, розваги скінчилися. Починається важка робота, яку можна сприймати з почуттям гумору, але аж ніяк не легковажно. Розпочинаємо дуже важливу нараду про так звані «Кольорові димарі», а також про операцію під назвою «Кольорова Вісла», Дозволю собі, як найстарший, хоч я й небагато що знаю, призначити себе керівником. Хто проти? Немає. Хто утримався? Немає. Отож, — я надувся, як стара ропуха, — дякую, дякую і ще раз дякую представникам мистецтв, що зібралися тут, найсердечніше дякую.
— А я найсердечніше прошу, — загув магістр Діонізій
Гібридон, — найсердечніше прошу.
— А я дякую, — блаженно всміхнувся я, — найсердечніше!
— А я вже остаточно прошу! — загарчав магістр, аж у нього іскри посипалися з вушей. — Прошу найсердечніше… тьху, хай йому біс з тією сердечністю… отож я найсердеч… тьху… тобто я найсерйозніше прошу, щоб наш безцінний керівник далі лив воду і розпатякував. Розпатякував, як промовець, котрий щось плете, бо його не слухають. А не слухають його, бо він плете.
В мене є досвід, і хоч я, власне, не вмію ані ображатись, ані гніватись, зате вмію вдавати. Залежно, що й коли. Зараз я настроїв голос на генеральський бас і зненацька гупнув кулаком об стіл.
— Тиша! — вигукнув я, аж луна пішла. — Повторюю: спокій і тиша!
І справді — зробилося дуже тихо. Так тихо, що я підслухав думки Фуня, який, на противагу до тих, що думали вголос, думає майже пошепки. «Я це розумію. Цього варто було б навчитись: холоднокровно влаштовувати гучні скандали. Це гарний спосіб».