Невеличка драма

Але він ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав:

- Як ся маємо, Ірусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово!

Старший син його загинув ще на імперіалістичній війні, другий син, захопившись ідеєю поновлення Росії, був забитий під Києвом 1919 року, і тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батьківського захоплення.

- Дякую, тату, - відповіла Ірен.

- Ну, чаю, чаю! - скрикнув професор. - Ірусь, усе на місці?

Чай був улюбленим напоєм професора і, власне, єдиною його розвагою. Обідати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечері він міг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого - д ля цього на таці стояв чепурний кошик з десятком вуглин, які й підкидалось щипцями в самовар, щоб підтримати його в стані кипіння.

- Зараз прийде Юрій Олександрович, - озвалася мати. - Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину…

- Юрій Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник… - сказав професор. - Що за голова! Блискучий розум! Але… Ірусю, золотко моє, доглянь самовара. щоб не прохолов!

Справді за якусь хвилину пролунав дзвінок, і з'явився Юрій Олександрович Славенко - високий чорнявий молодик, рівно зачісаний, з довгастим енергійним обличчям Він привітався, поцілував жінкам руки, а професорову руку міцно потиснув.

- О, силач, - скрикнув Степан Григорович. - Чудово, зараз питимемо чай! Сідайте, прошу вас.

- Чай у вашому домі, професоре, стоїть поза всякою конкуренцією, - сказав Славенко. - Він незрівняний своїм ароматом і прозорістю. Безперечно, господиня знає секрет, - додав він, глянувши на Ірен. - Вдома я про такий чай не можу навіть мріяти… Моя «рабиня» частує мене таким пійлом, від якого, зрештою, можна дістати перекруту кишкового.

- Ха, ха, ха! - засміявся професор. - Та, мабуть, ще й холодним!

- Це невигода холостяцького життя, - зауважила мати.

- Мамо, присунь мені цукор, - з притиском сказала Ірен. - Прошу, Юрію Олександровичу.

- Дякую, - промовив той, беручи склянку. - А надто зараз я не відмовлюсь від склянки гарного чаю. У мене справді в горлі пересохло…

- Ви після лекції? - спитала Ірен. - Прошу, тато!

- Ірусь, ти молодець у мене! - сказав професор.

- Ні, де там! - відповів Славенко. - Власне, я таки з лекції, але уявіть собі, з лекції українізації!

- Невже? - здивовано скрикнув професор.

- Яке безглуздя! - сказала мати. - Це ж заважає вашій роботі!

- Уже три місяці, - сказав Славенко.

- Не заздрю вам, - сказала Ірен.

- Я сам собі не заздрю, - сміючись, промовив Славенко. - Але що поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчати політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна! Тепер українська мова, і я не певен, чи задля громадської користі нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарської справи…

- Коли всі куховарки керуватимуть державою, - сказала Ірен.

- Атож, ви цілком мене зрозуміли. Проблема куховарки стоїть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсім природна річ - живемо ми неминуче в певних обставинах, і цим обставинам мусимо щось сплачувати…

- Марусю, - раптом звернувся професор до дружини. - Я забув тобі, серденько, сказати: на нас близько тисячі карбованців прибуткового податку наклали!

- То це треба негайно опротестувати, - півголосом промовила вона.

- Я не маю найменшого сумніву, - вів далі Славенко, - що найближчого часу, принаймні в науковій галузі, мовна проблема буде радикально розв'язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що після кількох століть розвою, зараз для нас, учених, середньовіччя з єдиною латинською мовою є поступовий ідеал! Звичайно, ми повинні прагнути до нової, простої і сконденсованої мови, яка відповідала б нашим розумовим потребам. Сучасні мови, в тому числі й наша російська, занадто зіпсовані літературою, занадто переобтяжені синонімами, не припущенними в науковій роботі. Есперанто мене дуже цікавить, і я вже добре засвоїв його… заразом з українською мовою.

- Я проти есперанто, - заявив професор, - Ірусь, ще скляночку!

- Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повинні мене зрозуміти. В своїй галузі я майже нічого не маю російською мовою. Я мусив вивчати німецьку, англійську й французьку. Торік на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякі питання з шовківництва і мусив вивчати ще й італійську.

- Ви бачите, як нас душать, - сказала мати. - Тисячу карбованців податку! Тисячу карбованців!

Юрій Олександрович ввічливо посміхнувся.

- Так, це велика прикрість, - промовив він до матері. - Ще більша, може, прикрість те, що певна матеріальна забезпеченість зробилася в нас від'ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п'ятсот карбованців, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таїтися з цим своїм невеличким достатком… Ми ще не вижили психології військового комунізму, ми одягаємось, наприклад, гірше, ніж могли б одягатися, силкуємось якнайскромніше встаткуватися і щороку прибіднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкіш, і я знаю багатьох, хто й досі ще не виліз із жахливої толстовки…

- Бо кожен ледар має право крикнути тобі: то непман! - сказала мати.

- В соціалістичній країні панує психологія жебраків, - зауважила Ірен.

- Ви хочете щось сказати, професоре? - спитав Славенко. - Та дивіться, ваш чай уже зовсім прохолов!

Після першої склянки, швидко випитої, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посміхався, бурмотів «чудово» й переходив у грайливий настрій.

- І все-таки, незважаючи на всі оці прикрості нашої доби, - вів Славенко, - я мушу категорично висловитись за неї.

- Він хоче потрапити до міськради, - скрикнув, сміючись, професор.

- Татко, не пустуй! - з докором мовила Ірен.

- Ви помиляєтесь, професоре, - відповів Славенко, - громадські навантаження я теж залічую до великих прикростів нашої доби. Але я бачу і її незрівнянні прикмети. Доба так званої диктатури пролетаріату є, насправді, доба боротьби розуму за абсолютну першість.

Він на мить спинився, немов даючи усвідомити враження від своїх слів, а потім заговорив трохи міцнішим голосом з неприємними нотками самовпевненості, - тим голосом, яким читав лекції студентам.

- І коли це зрозуміти, тоді в іншому світлі стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речі над людиною - це найганебніша влада, найбільша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти її, треба було річ скомпрометувати, принизити достаток у психології цілого громадянства. І коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистої радості, коли ваше чуття від придбання речі вже подвоєне, то це є перший удар по віковічній владі матеріального, її треба зруйнувати. Людність загине, якщо їй не пощастить сконцентрувати всі свої сили у вищих, розумових сферах діяльності. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку їжі, та зате знатиме смак розумової радості. Новий побут полягатиме в суворому спрощенні всіх матеріальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподілу. Людина втратить до них інтерес, бо зійде на вищий поверх свого існування. Вона більше буде жити духовним і менше матеріальним - от у чім я вбачаю справжній поступ людськості, що підлягає невблаганному економічному рушієві. Земна людськість зростає, і кожного нового зайду на землі треба нагодувати, одягти й узути. Зріст людності й обмеженість ресурсів нашої планети - оці два чинники об'єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунізму…

- Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! - скрикнула стара професорова.

Славетний терапевт, що до нього лікуватись їздили з усього Союзу, в нападі безпосередньої радості влучив дружині хлібною кулькою просто в ніс.

- Ха, ха, ха! - засміявся він. - Ірусько, серденько, цукру мені!

- Так із вас завзятий комуніст? - лагідно запитала Ірен подаючи цукор.