Обвал

— А навіщо? — погодився я.— Щось подібне казала мені й Марія. Мабуть, я випромінюю якісь флюіди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидві трохи помиляєтесь. Я — непосидючий. Я — нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навіть втрачаю над собою контроль.

— І все одно — то не ваша стихія. То — тимчасове. Від нашого нервового віку. А я кажу про вашу вдачу.

Марія принесла якісь пундики. Ми їли їх і занивали кавою. Ііша випила тільки каву, пундиків не їла.

— Ну ось... Я пішла, — сказала вона.

— Отак завжди, — вдавано поскаржилася Марія.— Приходить тільки поїсти, а інколи ще й поспати.

Вона буркотіла на Інну, як мати на неслухняну дочку. Я теж підвівся. Ми з Інною разом вийшли з квартири.

— Вам далеко? — запитав я на вулиці.

— Ні, не дуже. Я живу тут же, на Русапівці, тільки а того боку.

— Біля вас злих собак немає?

— А-а, — засміялася вона. — Немає. Але я буду рада, коли ви мене проведете.

Ми пішли в тіні невисоких осокорів.

— Я знаю, ви колись проводжали мепе не тільки тому, що я просила, аби захистили від собак.

— А чому б то ще?

— Ви були трішки закохані у мене.

Я почервонів, як хлопчик.

— Звідки ви знаєте?

— Жінки вловлюють це... Подібно до того, як метелик чує на відстані квітку...

— Я не про те.

— А про що?

— Звідки ви знаєте міру моєї закоханості?

Вона посміхнулася, і ямочка на її щоці мило прогнулася.

— Ну, якби насправді... Закоханість на відстані — не закоханість. Вигадана закоханість. І потім вона легко минає. Правда ж?

— Мабуть. Хоч щось і залишається.

— Пам'ять про закоханість. Це пам'ять про юність.

— Я тоді не осмілився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських ботинках... А ви... Хоч потім шкодував. Ви все одно за селюка вийшли заміж. Та ще й...

— Ну, ну, доказуйте.

— За такого... мармулуватого. Інна засміялася.

— Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на нього око: цей проб'ється.

— І не помилилися?

— Не помилилася.

— А чому ж тоді...

Іппа раптом зупинилася.

— Одну хвилиночку. Мені треба зайти в ювелірний магазин.

Вона постукотіла каблучками по сходах. Я постояв і зайшов слідом за нею. Знічев'я розглядався по магазину. Ювелірні магазини мене ніколи не приваблювали. Та й всі інші теж. То мука суботнього дня возити Любу по крамницях. Я набираю газет, журналів і, поки Люба бігає від прилавка до прилавка, встигаю прочитати їх усі. Інна розмовляла з продавщицею. Я дивився на візерунчату шафу в стіні за прилавком. Там за склом стояли два персні, один ціною вісім, а другий п'ять тисяч карбованців. Підійшла Інна.

— Купила електронний годинник, а він не йде. Хотіла домовитись, щоб замінили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, і домовилася. Жінці з жінкою завжди важко домовитися.

Те ж саме каже й моя Люба, і в екстремальних ситуаціях посилає мене. Але майже завжди — безрезультатно.

— Хто їх купує, такі каблучки? — спитав я.

Ми вийшли на вулицю.

— Старі професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?

— Немає логіки. Старі професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує підкупу. Для нього, зрештою, немає різниці: каблучка на п'ять карбованців чи на п'ять тисяч.

— А самі милувалися діамантами.

— Я на них надивився.

— До?

— В Канаді.

— Ви були в Канаді?

— А що ж тут дивного. Провінція, вона нині... Один мій знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив персні, які коштують більше, ніж оцей будинок.

— Це мій будинок. А ото моє вікно.

— Одне вікно?

— Одно. Адже я живу сама.

Я хотів запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотів затримати її й не знав як.

Біля крайнього під'їзду цілувалася парочка. Обоє — напідпитку.

— Я не запрошую вас сьогодні... В мене розгардіяш... Та я й стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса і телефон. — Вона розщібнула сумочку й дістала візитну карточку.

— Кілька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив “котіи-небудь”,— сказав я, тримаючи в руці візитну до карточку, ії по збирався заходити до Інни, але мене чомусь образила візитна картка.

Іпна зніяковіла, навіть трохи розгубилася — вона вперше за кілька годин розгубилася, взяла назад візитну карточку, довго шукала щось у сумочці, мабуть, олівець або ручку, й, не знайшовши, відкрутила густо-червону помаду й написала на візитці навкіс: “Заходьте обов'язково”. Всміхнулася, махнула рукою і зникла в під'їзді. Я постояв якусь хвилю, пройшов кілька кроків, зупинився. Всі будинки здавалися мені однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже ніколи не прийду. І ніколи не побачу Інну.

Мені стало чогось шкода. Й не того, що Інна сьогодні не запросила мене до себе. Адже вона написала на візитці губною помадою “заходьте обов'язково”. Мабуть, вона написала її покуту за свою холодність, за отой білий клаптик паперу, який вручають на прес-конференціях. Але ж я можу зайти. Мені стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе. Спробував розвеселити себе іронією. “Чого тобі ще треба, ти наївся, напився, провів день у товаристві красивих жінок, і одна з них запросила тебе до себе, й тобі мало?” Іронія не допомогла. Я думав про домівку, про рентгенівський знімок, про Едика й розумів, що у мене попереду темна невідомість, що кожної миті мені загрожує шквал, обвал, камінний або селевий потік, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за всіх випадків... А пом'яти, відкинути кудись убік на муки й нудно нидіння. А потім я карався сущою дрібницею: я з'їв такий розкішний обід, а мій син сидить на ковбасі та помідорах... Я навіть ікри йому забув узяти. Треба було попросити в Марії шмат індички та кілька картоплин. Я було і подумав... Клята соромливість. Нерозумне селюптію, од якого я ніколи не одвикну, якого не виб’ю з себе ніякими Ціцеронами, Декартами та Монтенями.

Зазирнув до одного магазину, до другого, але нічого ни знайшов, купив дві начки вафель, морозива іі з тим прийшов у номер. Ні вафель, ні морозива Едик не захотів, а доїв ковбасу та випів чаю із згущиним молоком. Аж по вечорі сказав, що дзвонила мама.

Ми полягали спати, ні я, ні Едик знову довго не спали. Едик двічі ходив до туалету, повертаючись звідти за другим разом, просто з пляшки випив види й присів на стілець. У темряві біліла його постать в голубій майці.

— Ти теж не спиш?

— Не сплю, — сказав я.

— Не любиш готелів?

— Ти спостережливий.

— А мені готелі подобаються.

Я усміхнувся.

— В молодості мені теж подобалися готелі та мандрівки. Подобалося все нове. Я тоді мріяв об'їздити весь Радянський Союз. І побувати в багатьох країнах світу.

— Справді? — чомусь зрадів Едик. Я не бачив у темряві його обличчя, але радість засвітила його голос.— Я теж... хочу побачити увесь світ. І побачу.

— Ти дуже самовпевпепий, сину.

— Розумію... Може щось і статися. Завадить... Але я по сидітиму склавши руки.

— Самі по собі мандрівки — не мета, — обережно сказав я.

— Звичайно, — підтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на ту, яку вели другої ночі на новому місці.

— Справжня мета...— Я несподівано загнувся. Хіба я знав, якою є справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але істишю, глибоко... Цього, мабуть, не знає ніхто. Боявся загальних слів, боявся сентенцій, які набили у всіх оскому. Хоч, може, ці сентенції й справедливі.

— Авжеж, — знову обізвався Едик. — Я тебе розумію... Ти за мене хвилюєшся... Може, паніть подумав, що я поступаю в медичний інститут, аби кудись поступити. В такому випадку я міг би піти до нашого, педагогічного... І навіть не в інституті справа. А в тому, що після нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокімнатну квартиру, купити ірпінську стінку, наплодити дітей, вечорами грати в місцевій самодіяльності або працювати дільничним агітатором. На свято — два кілограми свинини, а також торт “Вєточка”. Раз у два місяці запрошувати гостей — голову колгоспу, директора школи...