Обвал

Аркадій Васильович усміхався своєю м'якою усмішкою, Онищенко сидів, потупивши маленькі крапчасті очі у дзеркало в кутку, здавалося, він хотів там щось видивитися або розглядав власну персону.

А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадієм Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу і таку чуйність.

Гості пішли, я прибрав на столі, потім ми з Едиком вчили хімію і лягли спати.

Я щільно завісив вікно важкою шторою, залишив лише маленьку щілинку — щоб не проспати ранок, щілина світилася тьмяно, тільки вона, здавалося, зв'язувала нас із світом. Ми були у ньому самі, вдвох, і я знав, що світові немає до нас діла, а нам до нього. Так мені подумалося, а потім я пошкодував тією думкою, адже єдина опора людини у світі — в іншій людині, ми тих інших людей часом обманюємо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми їх любимо або принаймні чимось зобов'язані перед ними. Я люблю своїх старих батьків, які живуть у далекому селі, я їх люблю, хоч вони ніколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до інституту, навіть не знали, в який інститут я поїхав поступати, вони й грошей мені майже не надсилали, бо в них їх не було, але я їх однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гості, мене і моїх дітей, хоч ніколи не виявляють уголос своєї великої радості, такий уже був у нас у родині суворий закрій, який пішов від закрою батькового батька і, мабуть, ще далі. Я не почуваю ні до матері, ні до батька отієї щемної любові, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потім, я розумію, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньої великої любові, й мені соромно та боляче за це перед самим собою. Я двічі забирав додому батька, фактично витягував з того світу — один раз після гнойового плевриту, другий — після серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневі подушки, готував їжу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорікнула мені на тісняву, клопіт, навіть не подала вигляду, хоч і їй було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безліч її недосконалостей, навіть більше ніж недосконалостей, я люблю своїх дітей і готовий для них пожертвувати всім, навіть життям. Так, так, думав колись і про це. Я не герой, не сміливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибір, жити мені або котромусь із синів, я, не вагаючись, із страхом і мукою пожертвував би для них своїм життям. Але я почуваюся прив'язаним не тільки до своїх рідних. Я несу в серці любов, і гнів, і відповідальність не лише до них і за них. Я це знаю. Так, я лікар, і несу відповідальність за хворих. Яку відповідальність? Службову? Неправда. Точніше, не зовсім правда. Я почуваюся... ну не те що відповідальнішим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, біля хворих простих, нещасних, згорьованих, мені чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, і ось повернуся додому, жартуватиму з дітьми, піду в кіно або на іменини до приятеля, а вони лежатимуть всю ніч, втупивши очі в білу стелю, наодинці зі своїми болями. Ці люди іноді мене й нервують, виводять із рівноваги своею неслухняністю, примхами, і я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякі мої колеги, навіть товариші. Як, скажімо, Ігор, який, коли я бігав із списками на затвердження квартир, шепотів мені на вухо: “Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше”. Мабуть, я не зовсім принципова людина, бо не викреслив його зі списку, та й інші горлопани отримали більше за скромних, бо ті не обридають, а ці не дають нам жити, і, щоб відчепитися від них, забезпечити собі спокій, віддаємо їм найкращі шматки.

Я давіто зрозумів: у нашому серці йде пекельний, нещадний бій, і тривав він все життя. Тисячі зваб хилять нас то в той, то в інший бік, тисяча адвокатів, найнятих нами ж, опраидовують усі паші вчинки, а прокурор здебільшого буває тільки один, і не завжди він непідкупний. Хіба ію примелькуються нам, лікарям, за життя людські болячки, людські страждання, хіба можемо ми помирати за кожним хворим, хіба може вистачити в серці того ярого запалу, з яким проголошуємо в юності клятву Гіппократа! Навіть про власних дітей закрадається думка: чи варто віддавати їм усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким він став — посередністю, а в тебе вже лишився по такий і великий шмат життя, і ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатів примушувати себе чеспо викопувати обов'язки — оце і все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Мені хочеться думати, що в світі є інші люди, чия душа відторгує все чуже, погане, живе законами добра та істини, вона просто корчиться від неправди, й через те людина не зпав розладів з сумлінням. То — безгрішні люди. Живуть вони важко, але щасливо своїм внутрішнім спокоєм. Здебільшого такими є всілякі диваки, люди екзальтовані або ті, які офірували своє життя великій пристрасті — боротьбі, мистецтву, науці. Вони тримають на своїх плечах світ.

Мені не спиться. Чую, що й Едик перевертається на своїй розкішній постелі.

— Ми рано полягали спати, — каже він. — Я увімкну світло, почитаю.

— Не треба забивати голову читанням.

— Гаразд, — легко згоджується він, і далі — зовсім по-дитячому:— Давай у щось пограємо.

— У що?

— Ну, наприклад, хто назве більше бензоколонок у нашій області.

Я посміхнувся. Я певний, що назву більше, адже часто їжджу у відрядження на машині.

— Давай.

Але Едик називає вдвічі більше.

— Звідки ти їх знаєш? — дивуюся я.

— А я колись дивився по карті.

— О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лікареві потрібна добра пам'ять. А тепер спробуй перерахувати всі, які знаєш у нашій області, музеї.

— Рахую.

Едик і тут обіграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю.

Ми довго лежимо мовчки.

— Та... — окликає мене сип.— Про що ти думаєш? Ось зараз, перед сном?

Його запитання звучить так наївно, так по-дитячому, що мені хочеться розсміятися. І я таки сміюся, а потім одкашлююся. Не можу ж я сказати Едикові, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дівчат. Ну тобто про жінок. Це не якісь конкретні думки, а швидше фантазії та варіації на вільні теми. І ще й досі закохую в себе Інну — неприступну суперкрасуню нашого інституту, про яку й помріяти не міг, інших знайомих красунь і незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всілякі штукенції. Навіть стаю королем якогось тропічного острова й веду своїх смаглявих підданців війною на інших смаглявих підданців та одвойовую свою красуню, яка потрапила до них у полон.

Але я мимрю щось невиразне.

— Які там думки на старість. Щось завжди болить. Думаю про клініку... Хочемо побудувати хірургічний корпус. Щоб його ізолювати й щоб там була світла операційна. — І поспішаю відповісти контрзапитанням. — А ти про що думаєш?

— Я? Ну, в мене думки фантастичні. Наприклад, я часто стаю невидимкою.

— Для чого? Красти гроші?

Едик посміхається. Мені, звичайно, того не видно, але синову посмішку бачу виразно. Вона у нього якась особлива, її важко розгадати, вона надто багатозначна. Найчастіше Едикова посмішка здається мені таємничою і не завжди гармонує з очима. Я дуже люблю усміхненого Едика, хоч іноді й побоююся того усміху.

— Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнітофоном і підслуховую розмови усіляких великих людей. Міністрів, прем'єрів, президентів. І тоді — вони в моїх руках. Що хочу, те й вимагаю від них.

Мені гарно од того, що Един так довірливо розповідає про свої фантазії-мрії, але чомусь його фантастичний сюжет мені не зовсім подобається.

— Або я туди запускаю робота, — каже Едик. — Він теж з магнітофоном. А коли потрібно — то й з вибухівкою.

Я мовчу. Замовкає і Едик. Він повертається на праішіі бік, обличчям до мене (ночуваю це навіть у пітьмі), іі рантом каже:

— Тату, чого ти став лікарем?

Запитання захоплюс мене зненацька. Навіть не зпаю, що відновісти. Звичайно ж, по про поламані курячі ніжки та про нариви на телячій спітпі маю казати. Синові треба виповісти правду. Всю правду, а вона така, як струп під биптамії. Якщо казати правду, то треба розповісти про то, як ми тяжко жітлії в ті роки, як намагалися вирватися із злиднів — драпих чобіт, нудотно-солодкої од мерзлої картоплі юшки па сніданок, обід та вечерю, солом'яної стріхи, яка притікає, і там, де капає вода, — попідставлювапі відра, чавунці, ночви, важкі краплі падають у них, і це дуже сумпа музика, яка інколи будить і вночі; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч і ходили у дірявих штанях, багато знали, спрагло мріяли. Ні, ми не мріяли про затишні квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навіть не думалося; ми просто до чогось рвалися — до світла, до знань, до усталеності, але зовсім не до ситості та ошатності. А хто в нас у солі найохайніше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир? Хто мав найкращу бібліотеку, книги з якої було мені дозволено брати? Лікар. Наше життя тоді було хистке й ненадійне. Окрім того, я повинен розказати й про себе. Є люди, які живуть чеканням катастрофи, їм весь час здається, що з ними ось-ось щось станеться, в душі у таких людей завжди тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, і тоді серце завмирало, я знав, що інші хлопчаки так не думають. Смерть, як навічне щезання з цього прекрасного світу, як згорання в тузі по чомусь не-звершспому, незвіданому, чого не судилося звідати нікому. Літній досвідчений лікар, я навіть зараз трохи по-іпшому сприймаю смерть в лікарні й поза її стінами. Сьогодні вранці, повертаючись із базару, я купив розкішний альбом “Київ” і погортав його. Мою увагу не стільки зупиняли старі стіни, пам'ятники, ланцюговий міст, готель “Контиііопталь”, скільки візники, що сидять на передках бричок біля готелю, курсистка в довгій сукні йде через площу, ферт у циліндрі розчепірив циркулем ноги і дивиться вслід курсистці, дві тітки з корзинами, які щось їдять... Все це зникло, щезло — з бричками, корзинами, бруківкою, палицею ферта, неначе й не було його. Все тодішнє життя, весь його стрій з надиханою атмосферою, галасом студентів, випарами з шинків і співом оперної актриси. Лишилося наново нередихане повітря, колись вже пропущене через інші легені, вода, в якій купалися і яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку вони нішли. Вся земля — це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять живі. Мені здавалося, що з допомогою лікарського фаху я подолаю те своє відчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокійно, як дивлюся на спопеліле поліпо чи розвіяну хмарку, що я дізнаюся про якусь таємницю, яка звільнить мої думки від смертної оболонки, а тіло від страху. Я не був боягузом і часто вступав у бійки, били мене, бив і я, я шалено гасав па конях і літав на топких, небезпечних гойдалках, які іноді робили повний оберт, “сонце”, але про ту смерть я не думав. Я думав тільки про сам факт людського щезання.