Виклик

Татем трохи помовчав, натискаючи пальцями на скроні,

наче намагаючись вичавити з себе відповідь, яку він не хотів давати. Але мусив.

— Ні, — нарешті сказав він. — Накажіть їм повернутися. Накажіть усім повернутися. Пошук закінчено. Район надто великий. А яхта «Родина Данів» затонула.

Розділ 70

Наступного ранку Пітер насолоджувався своєю самотністю у величезній квартирі Кетрін з п'ятьма спальнями, розташованій на Парк-авеню. Однак розкошував він недовго. Продзижчав дзвінок унутрішнього зв'язку, і йому повідомили, що щойно прибула Сара Барнет.

І де вона взялася на мою голову?! Тільки її тут бракувало!

Сара прийшла першою висловити Пітеру своє співчуття, але вона була останньою, кого б він хотів бачити. А радше, він не хотів її бачити взагалі. Особливо тут, у квартирі Кетрін.

Попри те що їм доводилося кілька разів спілкуватися за різних обставин, Пітер не надто добре знав найкращу подругу Кетрін, та й не хотів знати. І тут не було якоїсь особистої причини. Навпаки, причина була суто професійною.

Сара була психіатром з Нью-Йорка. А Пітер терпіти не міг психіатрів, хоч із Нью-Йорка, хоч із будь-якого іншого міста.

Ще з дитинства.

Коли Пітеру було дванадцять і він зростав у Аарчмонті, батьки спіймали його на тому, що він цупив кошти з їхніх гаманців. Він почав виправдовуватися тим, що йому не вистачало тих кишенькових грошей, які вони йому давали. Батьки всипали йому добрячого прочухана. Але водночас збільшили вдвічі суму кишенькових грошей, наївно сподіваючись, що у сина більше не виникатиме спокуси заглядати до їхніх гаманців. Проте невдовзі батьки переконалися, що річ не в тім, скільки грошей вони давали Пітеру. Сума не важила, їхньому недолугому синочку все одно було б мало.

Він хотів мати більше. Тому вони повели Пітера до психіатра. Коли цей ескулап не зміг розібратися в причинах, батьки потягли його до іншого «психа». Потім — іще до одного.

І Пітер зненавидів психіатрів. Вони були для нього не більш аніж солодкоголосими нікчемами, які щось занотовують у робочі записники і ставлять ідіотські запитання на кшталт «А що ти при цьому відчуваєш?»

Йому стало бридко перебувати з ними в одній кімнаті. І він вирішив, що є лише один спосіб спекатися їх. Брехати.

Наступній жінці-психіатру Пітер сказав точнісінько те, що вона, на його думку, збиралася від нього почути. Він пояснив, що поцупив гроші, щоб привернути увагу своїх батьків, але тепер дуже шкодує, що завдав їм стільки болю та клопоту.

І ця брехня спрацювала. Більше того — вона змінила його життя. Пітер уперше в житті збагнув, що він може обдурити найкращих психіатрів і що він природжений адвокат.

І він дійсно став до біса успішним адвокатом. Фактично, під ту пору, коли він зустрів Кетрін, Пітер огрібав до двох мільйонів доларів на рік. Цієї суми вистачило б кожному Для комфортного життя. Але Кетрін та її дітям не пощастило. Пітерові цих грошей не вистачало.

Він хотів мати більше.

І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно Ао неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, — це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.

Як доречно, що Сара Барнет стане першою! Бо вона теж психіатр.

Що ж, час братися до сеансу.

Розділ 71

Квартирний дзвінок зіграв приємну мелодію, яка, втім, страшенно не подобалася Пітерові. За тиждень він збирався її поміняти. Так само, як і мелодію дзвінка в заміському будинку Кетрін у маленькому сільці Чаппакуа.

Йдучи зустріти Сару, Пітер зупинився перед дзеркалом з листового золота в оздобленому мармуром фойє. Він хотів пересвідчитися, що виглядає достатньо засмученим.

Визнавши своє зображення не надто переконливим, Пітер кілька секунд заповзято тер кулаками очі, щоб вони почервоніли так, наче він ридма ридав не менш аніж півночі.

Ось так. Так набагато краще.

— Дякую, що прийшла, Capo, — сказав Пітер, відчиняючи двері.

Вона не відповіла. А натомість уставилася на нього й довго дивилась у вічі. Пітерові здалося — цілу вічність. Вона не плакала й не лізла до нього з утішливими обіймами. Нарешті вона заговорила.

— Я знаю, що ти вчинив, — сказала Сара.

— Прошу?

Пітер спитав це чисто автоматично. Звісно, він прекрасно почув, що вона сказала. Просто не повірив, що вона промовила саме це.

Розслабся, звідки їй знати? А що, як вона дійсно знає?

Не зводячи з нього очей, Сара увійшла до квартири. Потім поставила сумочку на оббитий шовком ослінець під дзеркалом і сказала:

— Я по очах бачу. Почуття провини.

— Провини?

— Так. Ти винуватив себе увесь час відтоді, як Кетрін та діти зникли. Наче щось змінилося б від того, якби ти відплив разом з ними.

— Ага, ясно, — мовив Пітер, ледь приховуючи своє полегшення. Який же я дурень! Забув, що психіатр завжди залишається психіатром.

— Це нормальна реакція, Пітере, — провадила Сара. — Але ти мусиш знати, що в цій трагедії твоєї вини немає. Тому не треба себе картати, не треба.

Пітер і оком не зморгнув. Хоча насправді йому кортіло розреготатися.

— Та знаю, — відповів він, похнюплено кивнувши головою. — Проте все це так важко…

З цими словами він кинув на Сару розпачливий погляд, і вона, як він і передбачав, утішливо обійняла його за плечі. Зовсім як собака Павлова. Чи собака Пітера?

Для рівного рахунку він теж хотів був розпустити нюні, бо Сара, яка плакала від щирого серця, підсвідомо явно очікувала на таку саму реакцію і з його боку.

Нарешті вона відсторонилася від нього.

— О Господи, мабуть, у мене все обличчя заквацьоване! — сказала Сара, витираючи сльози. Хоч як скупо користувалася вона фарбою для вій та брів, але ця фарба швидко розпливлася темними плямами під її очима. І вона відчувала це. — Дозволь мені піти поглянути, що стало з моїм обличчям.

Сара прекрасно знала розташування кожної кімнати в квартирі Кетрін, включно з маленькою ванною поруч із фойє. Вона увійшла до неї та зачинила за собою двері.

Якусь мить Пітер просто стояв собі та байдикував. Раптом погляд його впав на сумочку, що її Сара залишила на ослінці. Звісно, це було безумство, але він нічого не міг із собою вдіяти.

Він швидко підійшов до ослінця, збираючись дослідити вміст сумочки. Хай би скільки там було грошей, Пітер збирався взяти таку їх кількість, щоб Сара не помітила пропажі.

Хутчіш! Вона може вийти будь-якої миті! І спіймати його на гарячому!

Аж раптом рука його завмерла від несподіванки. Поруч із гаманцем він помітив одну річ. Та річ була увімкнена і працювала.

Розділ 72

Годину по тому Пітер ішов до центру по Парк-авеню. Думки його були зайняті несподівано виниклою проблемою.

Магнітофон? Але ж чому? Навіщо Сарі Барнет знадобилося записувати їхню розмову? Що ж ця сука замислила, га?

На думку не спадало нічого, окрім очевидного висновку: напевне, вона його в чомусь підозрює. Або, в найкращому випадку, просто не довіряє.

Тим більше він має всі підстави зробити те, що він наразі збирався зробити. Щоб убезпечитися.

Пітер перейшов на П'яту авеню, повернув у напрямку до центру і пройшов кілька кварталів, аж поки просто перед ним не показався фонтан біля знаменитого готелю «Плаза», який нещодавно зазнав істотної реконструкції, таким чином підтверджуючи тезу про те, що нема нічого вічного у цьому світі.

Незмінним лишилося одне — натовпи приїжджих та городян, які, перепочиваючи та підкріпляючись, використовували периметр водограю як гігантську круглу лавку.

І сьогодення нічим не відрізнялося в цьому сенсі від усіх інших днів.

От і добре. Прекрасно підходить для здійснення його задуму. Ціла купа свідків!

На Пітерові була червона куртка та бейсболка з всюдисущим логотипом таверни «Блек Дог», що на острові Мартаз-Віньярд. Вони з Кетрін часто там бували, втім, і з Бейлі теж.