Страница 140 из 149
— Так, — кивнула вона і обняла його з такою силою, що у Річарда хруснули ребра. — Але, якщо я все-таки потону, знай, що я тебе дуже люблю!
Річард допоміг Келен піднятися на парапет навколо колодязя сильфіди і уважно оглянув навколишній ліс і руїни. Він не знав, чи справді хтось спостерігає за ними, чи йому тільки здається. Втім, мрісвізів він не відчував і в кінці кінців вирішив, що така підозрілість — результат його попередніх візитів до Хагенський ліс.
— Ми готові, Сильфіда. Ти знаєш, скільки ми промандруємо?
— Я досить довга, — пролунала громохка відповідь.
Річард, зітхнувши, міцніше обхопив руку Келен.
— Роби, як я тобі сказав. — Вона кивнула, швидко дихаючи, ніби хотіла набрати повітря про запас. — Я буду з тобою. Не бійся.
Рука з рідкого срібла підняла їх, і ніч стала зовсім чорною. Річард ще міцніше стиснув долоню Келен, добре пам'ятаючи, як йому самому було важко зробити вдих всередині сильфіди. Коли вона відповіла на потиск, вони вже були глибоко в невагомій порожнечі.
Повернулися знайомі відчуття, і Річард зрозумів, що вони мчать до Ейдіндріла. Як і минулого разу, йому не було ні тепло, ні холодно, ні мокро, ні сухо. Він бачив одночасно і світло, і темряву, з насолодою вдихаючи ефір Сильфіди.
Річард радів, що Келен зараз відчуває такий самий захват, як і він.
Юнак відчував це по тому, як вона повільно стиснула його руку.
Річард плив крізь світло і темряву. Часу для нього не існувало. Могли пройти миті, а могли й століття — але все скінчилося так само раптово, як і минулого разу.
Навколо нього виникла кімната чарівника Коло, але цього раз Річард знав, чого очікувати, і не відчув жаху.
«Дихай» — звеліла Сильфіда.
Річард різко видихнув, звільняючи легені від наповнюючого їх ефіру, і вдихнув звичайне повітря.
Він відчув, як позаду нього виринула Келен і, видихнувши ефір Сильфіди, теж вдихнула повітря. Річард виліз на край криниці і стрибнув назовні. Ледве його ноги торкнулися підлоги, він повернувся і нахилився через край, щоб допомогти Келен вилізти.
Йому посміхнулася Мерісса.
Річард застиг. Здатність говорити повернулася до нього не відразу.
— Де Келен? Ти пов'язана зі мною узами! Ти присягнулася!
— Келен? — Пролунав мелодійний голос. — Та тут. — Мерісса нахилилася і помацала під ртутною поверхнею. — Але вона тобі більше не знадобиться. А я вірна клятві. Клятві, даної собі самій.
Вона вивудила за нашийник безвольне тіло Келен і за допомогою свого Хань витягнула її з криниці. Келен вдарилася об стіну і сповзла на підлогу.
Річард хотів кинутися до неї, але Мерісса вдарила йабрі по стінці криниці.
Ніжний дзвін пронизав Річарда до мозку кісток. Ноги його стали ватяними. Втративши здатність рухатися, він дивився як заворожений на усміхнену Меріссу.
— Йабрі співає для тебе, Річард. Його пісня кличе тебе.
Вона підпливла до краю, піднісши ближче співаючий йабрі. Вона не віддавала його, дратуючи Річарда, помахуючи перед ним настільки бажаним йому предметом. Річард облизав різко пересохлі губи. Острівець спокою всередині нього співав в унісон з ніжним дзвоном йабрі. Цей звук його зачаровував.
Мерісса, підпливши ще ближче, нарешті простягнула Річарду ніж. Ледве пальці Річарда торкнулися йабрі, як пісня наповнила його цілком. Мерісса посміхнулася, коли його пальці в хворобливому захваті зімкнулися на ручці, і дістала з-під гладі сильфіди другий йабрі.
— У тебе тільки одна половина, Річард. Тобі потрібні обидві.
І вона засміялася ніжним як дзвіночок сміхом, вдаривши другим йабрі по каменю. Річард, почувши цей дзвін, мало не осліп від нестримного бажання доторкнутися до другого йабрі. Він насилу тримався на ногах, коліна його підгиналися. Йому просто необхідний другий йабрі. Звісившись через край криниці, він потягнувся до нього.
Мерісса спостерігала за ним з знущальною посмішкою, але Річарду не було до неї діла, він думав тільки про те, що йому потрібен другий йабрі, без якого йому не прожити.
Дихай, знову сказала Сильфіда.
Річард, відвернувшись на мить, обернувся. Сильфіда дивилася на лежачу біля стіни жінку. Він хотів щось сказати, але Мерісса знову стукнула другим йабрі по стінці криниці.
Ноги Річарда знову обм'якли. Лівою рукою, до зап'ястя якої був прикріплений йабрі, він ухопився за стінку, щоб не впасти.
Дихай, повторила Сильфіда.
Крізь чаруючу, пестливу пісню Річард відчайдушно намагався збагнути, з ким це розмовляє Сильфіда. Це здавалося важливим, але він ніяк не міг зрозуміти чому. Хто ця жінка?
Сміх Мерісси луною рознісся по кімнаті, коли вона втретє вдарила йабрі по каменю.
Річард видав безпорадний крик, в якому звучали одночасно захоплення і бажання.
Дихай, повторила Сильфіда вже наполегливіше.
І тут крізь притуплюючий спів йабрі до нього дійшло, з ким вона говорить.
З Келен.
Річард глянув на неї. Вона не дихала. Внутрішній голос кричав, що їй потрібна допомога.
Але йабрі знову заспівав, і м'язи на шиї Річарда перетворилися на желе. Його голова поникла, і затуманений погляд впав на щось, що стирчало в камені у нього під ногами.
Миттєво Річарда підстьобнув якийсь внутрішній жар. Він простягнув руку і торкнувся предмета. Ледве його пальці зімкнулися на рукояті, як нова сила і інші бажання наповнили його. Бажання, знайомі йому дуже добре.
Річард люто вирвав Меч Істини з каменю, і кімната наповнилася іншою піснею.
Мерісса, дивлячись на нього кровожерливим поглядом, знову стукнула йабрі по стінці.
— Ти помреш, Річард Рал! Я присягнулася скупатися в твоїй крові і зроблю це!
Останнім зусиллям, збільшеним люттю меча, Річард звісився через стінку колодязя і, викинувши вперед руку, занурив клинок в сріблясту поверхню Сильфіди.
Мерісса заверещала.
Срібні нитки побігли по її тілу. Вона відчайдушно намагалася чинити опір, але було вже пізно. Перетворення відбулося, і вона стала такою ж, як особа в колодязі. Срібна статуя в срібному ставку. Жорсткі риси її обличчя оплилі; те, що було Меріссой, розтеклося і стало сріблястою гладдю Сильфіди.
Дихай, твердила Сильфіда Келен.
Відкинувши йабрі, Річард помчав до неї. Він згріб Келен в оберемок, підтяг до криниці і, поклавши животом на край, натиснув.
— Дихай! Келен, дихай! — Він натиснув ще раз. — Давай же, заради мене! Дихай!
Келен, ну будь ласка, дихай!
Її легені зригнули ртуть, і вона судорожно вдихнула. Потім вдихнула ще.
Нарешті, вона повернулась і притулилася до його грудей.
— О Річард, ти був правий! Це так чудово, що я забула про дихання! Ти мене врятував.
— Але вбив іншу, — зауважила Сильфіда. — Я попереджала його про чарівний предмет, який він носить. Це не моя вина.
Келен здивовано моргнула, дивлячись на сріблясте обличчя.
— Про що це ти?
— Про ту, що стала тепер частиною мене.
— Мерісса, — пояснив Річард. — Ти не винна, Сильфіда. Я змушений був це зробити, інакше вона вбила б нас обох.
— Тоді я звільнена від відповідальності. Дякую тобі, господар.
Келен знову обернулася до нього і глянула на меч.
— Що сталося? І при чому тут Мерісса? Річард розв'язав вузол на шиї і скинув плащ мрісвіза.
— Вона пірнула за нами в Сильфіду. Вона спробувала вбити тебе і… Ну, вона хотіла скупатися зі мною.
— Що?!
— Ні, — поправила Сильфіда, — вона сказала, що хоче скупатися в твоїй крові. — У Келен відвисла щелепа.
— Але… що ж трапилося?
— Тепер вона зі мною, — відповіла Сильфіда. — Назавжди.
— Це значить — мертва, — пояснив Річард. — Я тобі все поясню, коли у нас буде більше часу. — Він повернувся до Сильфіди. — Дякую за допомогу, Сильфіда. Але тепер мені потрібно, щоб ти заснула.
— Звичайно, господар. Я буду спати, поки ти знову не покличеш мене.
Блискаюче срібне обличчя розтануло, зникнувши в ртутному озерці. Річард, не замислюючись, схрестив зап'ястя. Ртутне озеро засвітилося, потім заспокоїлося і початок занурюватися в колодязь, спочатку повільно, потім все швидше і нарешті зникло.