Страница 216 из 236
Вона сіла навпроти Річарда, схрестивши ноги.
— Я його дістала. Підмога, про яку я говорила. Річард полегшено зітхнув:
— Спасибі, Ліліана.
Вона дістала предмет під плаща. В неяскравому місячному світлі Річард розгледів невелику статуетку чоловіка, який тримав в руках щось прозоре, як скло.
Ліліана простягнула фігурку, щоб він зміг розгледіти її трохи краще.
— Що це?
— Кристал. Ось ця прозора частина може збільшувати силу дару. Я не володію достатньою силою, щоб зняти з тебе Рада-Хань, якщо ти дійсно володієш Магією Збитку, тому що я володію тільки Магією Прирости. Ти будеш тримати це на колінах. Коли ми об'єднаємо наші свідомості, він допоможе збільшити твою силу, і тоді я зможу скористатися нею і розірвати нашийник.
— Добре. Приступимо. Вона забрала статуетку.
— Ні, поки я не докажу інше.
Річард глянув у її блідо-блакитні очі з темними крапками.
— Так говори.
— Причина, по якій ти не можеш допомогти мені зняти з тебе нашийник, в тому, що ти недостатньо навчений, щоб користуватися своїм даром. Ти не знаєш, як управляти своєю силою. Ця річ допоможе вирішити проблему. Я сподіваюся.
— Ти начебто намагаєшся мене про щось попередити?
Ліліана коротко кивнула:
— Ти не вмієш контролювати потік, тому будеш залежати від підмоги.
Але кристалу невідоме поняття болю. Він просто робить, що повинен. Що потрібно мені.
— Ти хочеш сказати, що може бути боляче. Я вмію терпіти біль. Давай почнемо.
— Не «може бути», а буде. — Вона застережливо підняла палець. — Річард, це небезпечно. Тобі буде боляче. Тобі здасться, що твій мозок розривається на частини. Я знаю, що ти хочеш цього, але не бажаю тебе обманювати. Тобі буде здаватися, що ти помираєш.
Річард відчув, як по спині потекла цівка поту.
— Все одно я повинен.
— Я направлю свій Хань на те, щоб зламати замок нашийника. Підмога буде черпати силу в тебе і передавати її мені, щоб я могла подолати Рада-Хань. Тобі буде боляче.
— Ліліана, я витримаю все. Нашийник повинен бути знятий.
— Дослухай мене, Річард. Я знаю, що ти хочеш позбавитися від нашийника, але спершу дослухай. Я буду витягати з тебе твій дар, щоб скористатися ним і зняти нашийник. Тобі буде здаватися, що з тебе виходять життєві сили. Твоя підсвідомість може інтерпретувати це, ніби я намагаюся висмоктати з тебе твій дар, твоє життя.
Тобі доведеться витримати це відчуття. Тобі доведеться терпіти, поки не зламається нашийник. Якщо ти спробуєш зупинити все, коли моя сила буде намагатися тобі допомогти…
— Ти хочеш сказати, що якщо мені стане несила терпіти і я захочу припинити все це, то все одно не зможу. Якщо я спробую зупинити тиск на мою магію, вона вб'є мене.
— Так. Ти не повинен чинити опір. Якщо будеш опиратися, ти помреш.
— Такого серйозного виразу обличчя Річард ніколи ще в неї не бачив. — Ти повинен довіритися мені і не намагатися зупинити те, що буде з тобою відбуватися. Інакше помреш. І Келен помре. Ти впевнений, що витримаєш?
— Ліліана, я все зроблю і все винесу, щоб врятувати Келен. Я вірю тобі.
Я довіряю тобі моє життя.
Вона нарешті кивнула і поклала статуетку йому на коліна. Потім довго і уважно дивилася йому в очі, поцілувала свій палець і торкнулася їм його щоки.
— Ну, тоді вперед, в порожнечу. Спасибі за довіру, Річард. Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене значить.
— Для мене теж, Ліліана. Що я повинен зробити?
— Те ж, що зазвичай. Просто спробуй торкнутися свого Хань, як завжди, а я зроблю інше.
Вона підповзла ближче і притиснулася колінами до його колін. Вони взялися за руки. Набравши побільше повітря, закрили очі.
Спочатку все йшло, як звичайно. Річард зосередився і уявив собі Меч Істини. Настала повна розслабленість. Спочатку біль була незначною.
Так, легка незручність. Але поступово вона росла, охоплюючи хребет і повільно піднімаючись вгору по спині.
І раптом біль обрушилася на все тіло, як від ейджа. Обпалююча біль пронизала до мозку кісток. Денна навчила його терпіти. Річард подумки подякував їй за це. Може, те, чому вона його навчила, допоможе йому витримати і ці тортури. І врятувати Келен.
Від болю перехопило подих. Спина заніміла. По лицю тік піт. Легені горіли, вимагаючи повітря. З величезним зусиллям Річард зітхнув.
Осліплююча біль вибухнула в мозку, жбурнувши його на нескінченну безперервну агонію. Річард відчайдушно намагався втримати перед очима образ меча. Сльози текли струмком.
Він повинен витримати!
Здавалося, кожен його нерв витягли назовні і палять вогнем. Здавалося, зараз у нього лопнуть очі і розірветься серце. Він скрикував від кожного нападу болю.
Тортури ставали нестерпними.
А потім настало заціпеніння, таке, в порівняні з чим усе, що було, здалося легкою незручністю. Річард не міг ні кричати, ні дихати, ні рухатися.
Здавалося, з нього рвуть душу.
Як і попереджала Ліліана, було схоже на те, що з нього витягують життя. Він раптом запанікував, злякавшись, що це вб'є його. Він відчув, як тьма смерті опускається в порожнечу, що утворилася там, звідки витягнули життя.
Це його якось стурбувало, майнула думка, що так неправильно, так не повинно бути. Десь в глибині заворушився жах, який тут же зник у вихорі енергії, що виривалася з нього.
Найбільше йому хотілося кричати, щоб хоч трохи полегшити страждання.
Але він не міг. Здавалося, м'язи, як і все інше, теж залишалао життя. Він не міг дихати, не міг навіть підняти голови.
«Будь ласка, Ліліана, поквапся! Будь ласка!»
Він відчайдушно намагався не чинити опір. Він молив про витримку. Він повинен повернутися до Келен. Він потрібен Келен!
Побачивши лежачу на колінах статуетку, він зрозумів, що відкрив очі.
Кристал світився оранжевим світлом. Якась частина його свідомості зазначила, що, значить, ця штука працює і робить свою справу. Здавалося, голова ось-ось лусне.
Він подумав, що побачить кров, але побачив тільки, як розростається помаранчеве свічення кристала.
«Ліліана, будь ласка, швидше!»
Темрява огортала його, Навіть нестерпний біль якось віддалилася. Він відчув, як з нього випливає життя. Відчув, як насувається порожнеча, настільки огидна, що й уявити неможливо.
Краєм вмираючого свідомості він відчув чиюсь присутність.
Мрісвізи. Річард відчув, що вони поруч. Тривога росла.
Мрісвізи оточили його. Вони наближалися.
І тут він ніби здалеку почув голос Ліліани:
— Зачекайте, мої звірятка. Ви отримаєте те, що залишиться, коли я з ним покінчу. Потерпіть.
Він подумки бачив мрісвізів, як бачив їх завжди, коли вони наближалися.
Після слів Ліліани вони відійшли назад.
Чому вона так сказала? Чому Мрісвізи послухалися її? Що вона мала на увазі? Може, від болю він звихнувся, і це — марення божевільного?
Він відчув за спиною когось ще. Не мрісвіза. Гірше. У сто крат огидніше. Він відчув на потилиці чиєсь вологе дихання.
Голос Ліліани перетворився на злісне шипіння:
— Чекати, я сказала! Істота за спиною відступила, але не так далеко, як Мрісвізи.
Що вона мала на увазі, кажучи, що вони отримають те, що залишиться? Він вмирає, ось що вона мала на увазі. Річард відчував це. Він вмирає.
Ні. Ліліана попереджала, що він може так подумати. Просто все відбувається так, як вона говорила, тільки і всього. Він повинен витримати. Заради Келен. Але у нього мало що залишилося для неї. Він вмирає. Знає, що вмирає.
Статуетка на колінах сяяла все яскравіше.
Гаряче дихання знову наблизилася до потилиці. Він почув низький рик, що видається кошмарним створенням. Йому хотілося, щоб тварину прибрали подалі.
Знову зазвучав грізний голос Ліліани.
— Чекати. Я скоро закінчу, і тоді ви отримаєте його тіло. Чекати.
І в цю мить щось всередині підказало йому, що якщо він хоче врятуватися, то зараз — останній шанс. Він повинен негайно щось робити.
Рішення діяти прийшло миттєво.
З самої глибини свідомості, з самої суті своєї свідомості він закликав волю до дії і зусиллям волі, величезним, важким зусиллям, повернув свою силу, своє життя — себе самого — назад.