Хмари

Дашковичеві все те здавалось сном. Так все те було несподівано, негадано. Він ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навіть за шафера, а тепер скоїлось зовсім інше діло.

- Одже ж ти й справді капосний! То було перше слово Дашковичеве, як він опам'ятався.

- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходім на твої заручини, бо втратиш дівчину. Що б мені завгоріло й справді сьогодні посватать твою Степаниду?

- Ой капосний же ти, нехай тобі всячина! - шепотів Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справді не одбив у його дівчини.

Того ж таки вечора обидва вони пішли до Сухобруса. Тепер тільки Дашкович пересвідчивсь у тім, що Воздвиженський засватавсь: його вітали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пішов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Він вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Світлиця його освітилась свічками й лампадками, В кухні палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стіл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надів новий синій сіртук і найрябішу шовкову жилетку. Його очі блищали од вина і щастя. Він обнімав та цілував дочок і зятів.

- Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й співали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубів, та й яких голубів! О ви, зяті мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятів таких розумних, ще й професорів? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та сріблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самі знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

І старий батько не міг натішиться своїми вченими зятями: все обнімав та цілував їх.

- Та годі вже цілуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити!

- Давай, зятю, й пить! І пити - вмерти, і не пити - вмерти. Лучче ж пити і вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином і випили до самого денця.

- Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж мені цієї ночі снився чудовий сон! Снилось мені, ніби я стою в себе серед двора. Надворі ні день, ні ніч, але якось ясно й світло, ніби сонячний день злився з місячною ніччю. Коли це як зашумить повітря, як загримить грім! Дивлюсь я, на небі й хмар нема. А з лаври, з Михайлівського, з Братства летять янголи, та все по парі та по парі; такі рядки, що й полічить трудно, та все знімаються з бань та з золотих хрестів! Оглядаюсь я, а всі три рядки летять просто у мій двір. Кожний янгол держав по зеленій гілці всякого садового дерева. І котрий оце прилетить, то і застромить гілку в моєму дворі. І ті гілки перед моїми очима росли, розпускали на всі боки зелене гілля; дерево підіймалося вгору та вгору, цвіло перед моїми очима. Я чув пахощі цвіту. На дереві спіли овоші, вкривали рясно дерево, аж гілля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мій двір, потім засадили садками ще й вулиці коло ного двора! Все так і зазеленіло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук і груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тім і прокинувсь!

- Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житій святих"? - спитав Дашкович.

- Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога і святих печерських!

- Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали дочки. - Ми були б і гостям зоставили на сьогодні.

- Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грішні люди, не уподобні богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном.

Тим часом надійшло два купці, близькі сусіди. Перед образами засвітили лампадку й свічі. Дві пари молодих стали на килим і побили поклони. Батько й гості поздоровляли їх з заручинами.

Після заручин була багата вечеря. Після вечері обидві молоді грали на гітарах і співали. До їх пристали й паничі. До пізньої ночі було в Сухобрусових горницях весело, до пізньої ночі грали й співали.

Незабаром Сухобрус встиг обробить верхній етаж нового дому. Вже був призначений день двох весіллів разом. Воздвиженський і Дашкович вінчались разом в Гліба-Бориса. [39]

Серед церкви поставили високі підмостки, огороджені штахетами і заслані килимами. Марта й Степанида були убрані в білі прозорі сукні і в білі гірлянди. Високі, чорняві, рум'яні, з розкішними чорними кісьми, вони були дуже показні й оригінальні своєю красою. Біле убрання було їм дуже до лиця. Ніколи до їх не приставало прізвище східних пальм, як тепер під вінцем. Як шафери поклали на голови вінці, вони стали схожі на цариць Шехерезади, [40] так багато було сценічного, східного в їх зрості, в їх оригінальній полуденній красі. Навіть товсті брови, великі очі й губи Мартині здавались делікатнішими й тоншими при світлі свічок, при свіжому фантастичному білому убранні.

Старий священик, вважаючи на вчених женихів, виніс з вівтаря прездорову книжку проповідів і пошанував їх словом якогось святого отця церкви третього віку, де дуже часто промовлялось, що супруг повинен любити свою супружницю і супружннця повинна бояться супруга. Женихи найняли митрополітанську півчу. Хор гримів концерт. Якийсь бас трохи не луснув, викрикуючи останні слова апостола: "Жена да убоітся своего мужа". Народу було в церкві такого багато, що свічки в кінці вінчання почали гаснуть. Все було як слід, велично й пишно. Сухобрус був наче на сьомому небі.

Бучне весілля розвернулось в просторних кімнатах нового дому. Гостей було дуже багато, а найбільше вчених. Гості пили й їли, але позаочі звали Воздвиженського недобрим чоловіком за те, що він зрадив одну дівчину й женився на багатій купчисі.

Старий батько не знав, де стать, де сісти: йому прийшлося не тільки познайомиться з вченим миром, але навіть породаться!

Вже світом роз'їхались гості по домах та все тихенько говорили, як то на світі не до ладу буває, що одну ніби кохає, а другу бере за жінку. Все тягли стару пісню про зраду дівчатам, про матеріальну жадобу при сватанні. Тільки Воздвиженському було байдуже за те, що б там люди не говорили. Його план так удався, його діла так йшли до ладу, що він був щасливий, вигравши право на дуже вигідне місце між людьми.

Після весілля Воздвиженські помістились жити на верхньому етажі, а Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижній етаж. І того ж таки місяця він проти дому Воздвиженського заклав новий дім для Дашковичів.

Молоді жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до одної в гості. Гітари часто бренькали то внизу, то вгорі. Марті й Степаниді не зовсім минув романтичний період життя: часто можна було почуть в їх домі співи. Тонкі жіноцькі голоси зливались гарно й до ладу з чоловічими в піснях великоруських й українських. Старий батько часто навідувавсь до дітей, щоб послухать веселих пісень. На противнім боці новий дім ріс вгору, а між двома молодими хазяйками в одному домі росла незгода. Передніше почали лаяться наймички згори й знизу, а за наймичками - й хазяйки. Часто, поодчинявши вікна, вони голосно й дрібно перекидались словами про хазяйські речі... Сухобрус чув те і звелів майстрам поспішать з новим домом.

- Дочки мої, не сваріться! В мене вас дві: не поле вами засіяно. Добра мого буде доволі для вас обох. А коли вмру, то все моє буде ваше - пополовині. - Так вговорював Сухобрус своїх дочок, сидячи в старому флігелі коло одчиненого вікна з великим "Печорським патериком" в руках.

Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дім тим часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своїми руками перші деревця в новому садку. Він більше любив меншого зятя й меншу дочку, мав їх за добріших людей, а зятя - за розумнішого чоловіка. Старша пара догадувалась за те й почала озираться на всі боки і скоса поглядать на батьківську прихильність до молодшої пари.

39

- Б о р и с і Г л і б (кінець Х - початок XI ст.) - молодші сини київського князя Володимира Святославича, вбиті в ході боротьби за великокнязівську владу за наказом старшого брата Святополка Окаянного. Православна церква оголосила Бориса і Гліба "святими". У XVII ст. на їх честь на Подолі була збудована церква Бориса і Гліба, яка не збереглася.

40

- Ш е х е р е з а д а. - Йдеться про знаменитий арабський збірник казок "Тисяча і одна ніч", героїня якого Шехрезада протягом 1001 ночі розповідає казки своєму чоловікові перському цареві Шехріяру і таким чином віддаляє від себе смерть, що чекала на всіх його жінок.