Причепа

- Радійте, діти, - весілля бу­де! - крик­нув о. Хве­дор до дітей.

Заворушились доч­ки, як пташ­ки, за­веш­та­лись по хаті, при­би­ра­ли й ви­ти­ра­ли. Знов раз­ляг­лась пісня. По­ожи­ва­ли пан­ни. А всьому то­му був ви­нен Бо­рух.

Той Бо­рух був «ду­хов­ний» кра­вець; їздив по се­лах і шив свя­ще­ни­кам та ди­яко­нам ря­си й кап­та­ни. По всьому повіті сли­ве він знав усіх ба­тю­шок і ма­ту­шок, знав усіх попівських дітей, усіх до­чок, навіть скільки котрій років. Знав він про всі хатні пльотки, де про що і про ко­го го­во­ри­лось, пе­ре­но­сив усе те далі, по­сер­див не од­ну сім'ю з дру­гою. Жад­на га­зе­та, жад­на пош­та не пе­ре­но­си­ла так швид­ко звісток з од­но­го краю до дру­го­го, як язик Бо­рухів. Жидівські ка­га­ли, яр­мар­ки ста­ва­ли йо­му замість те­лег­рафів; ши­ро­ко він роз­ки­дав звістки про край­ове ду­хо­венст­во. Всі зна­ли Бо­ру­ха, навіть го­ди­ли йо­му, щоб ча­сом він не на­го­во­рю­вав чо­го на до­чок. За­те ж і Бо­рух не знав міри своїм вит­ре­бенькам, де бу­ло шиє. Да­вай йо­му і но­во­го горш­ка, і свіжих яєць, і ме­ду, і коржів з питльова­но­го бо­рош­на, і кур­чат, і мо­ло­ка, - так бу­ло ка­ню­чить хир­ний Бо­рух.

Не труд­но собі те­пер змірку­ва­ти ве­селість до­чок о. Хве­до­ра. А йо­го не ду­же-то лю­бив Бо­рух за йо­го глу­зу­ван­ня з жидів.

Тимчасом о. Хве­дор, підоб­гав­ши по­ли кап­та­на, ти­хенько сам по­чим­чи­ку­вав по­за клу­нею, по­за стіжка­ми до ста­рос­ти і ви­ря­див йо­го до містеч­ка за горілкою, за ви­на­ми та ро­мом. А ма­туш­ка ще частіше веш­та­лась із по­коїв до кухні, частіше шеп­та­лась із ти­тар­кою, пан­ни ще швид­ше за­во­ру­ши­лись по по­ко­ях. Вже й смерк­ло, вже й ніч нас­та­ла, і другі півні заспіва­ли, а світло не зга­са­ло в кімнаті в паннів. Там ко­ло двох дзер­кал тов­пи­лись ве­селі доч­ки о. Хве­до­ра, од­на одній за­ви­ва­ючи ку­чері. А ти­ха роз­мо­ва про сусід, про паннів і па­ничів да­ле­ко од­га­ня­ла сон од чор­них очей.

Одна мо­ло­да сиділа, не мов­ля­чи й сло­ва.

- Чого ти, Га­ню, та­ка не­ве­се­ла? - пи­та­ли сест­ри. - Чи тобі мо­ло­дий не до впо­до­би, чи тим, що са­ма бідна та за бідно­го йдеш?

- Ой, сест­риці! І Ясь мені спо­до­бавсь, а бідність, здається, вже на ро­ду мені на­пи­са­на, - і до­ма не заз­на­ла я роз­коші. Тільки як по­ду­маю, що я ос­танній вечір ду­хов­на, а завт­ра, як звінча­юсь, я вже ста­ну світська, то так мені стає чуд­но, так чуд­но, аж страш­но! Мені здається, що я ста­ну або дру­гою зовсім лю­ди­ною, або по­ла­маю віру… Всі мені змал­ку го­во­ри­ли, що я бу­ду ду­хов­на, піду за свя­ще­ни­ка.

Швидко й світло згас­ло; пос­ну­ли пан­ни тон­ким, чуй­ним сном, а більш то­го - дрімо­тою, по­по­ло­вині з мріями. Ос­тан­ня зас­ну­ла ма­туш­ка: до півночі мо­ли­лась во­на пе­ред об­ра­за­ми, про­ха­ла в бо­га щас­тя-долі своїй першій ди­тині.

В неділю по обіді по­хо­жа­ли доч­ки о. Хве­до­ра по ха­тах, пов­би­рані в най­кра­щий убір, який тільки знай­шов­ся в скри­нях Марії Ва­силівни. Старші пан­ни ско­са пог­ля­да­ли в дзер­ка­ло на свої талії, на білі та ро­жеві сукні, на вінки з зе­ле­но­го свіжо­го барвінку, що кра­ще од уся­ких квіток прис­та­вав до їх чор­них кіс, до чор­них брів. В кімнаті все бу­ло на­ла­го­же­но до вби­ран­ня мо­ло­дої на вінчан­ня: біла сук­ня, білий вінок з тро­янд, бу­ке­ти зе­ле­но­го мир­ту. Як рій, ви­ли­ся малі сест­ри ко­ло то­го уб­ран­ня, ог­ля­да­ючи йо­го з усіх боків, не­на­че якесь ди­во.

Почали з'їжджа­тись про­хані гості: о. Мой­сей з жінкою, брат ма­туш­чин, один ста­ренький ба­тюш­ка, що про­си­ли йо­го вінча­ти мо­ло­дих. Швид­ко потім всту­пив у ха­ту і пан Хоцінський з мо­ло­дим. О. Мой­сей уб­рав­ся в но­ву ря­су з пре­товс­тої вов­ня­ної ма­терії - ба­ра­ка­ну, що сто­яла лу­бом на йо­го су­хор­лявій пос­таті, спа­да­ючи рівни­ми нег­нуч­ки­ми фал­да­ми, ніби дош­ка­ми. Пан Хоцінський ук­рив свій живіт і гру­ди яко­юсь до­ро­гою, але чуд­ною ма­терією з ла­па­ти­ми квітка­ми і тро­хи ски­нувсь на здо­ро­ве ліжко, прик­ри­те квітчас­тим ук­ри­ва­лом. Гос­по­дар уб­равсь у най­шир­шу ря­су, а мо­ло­дий при­че­пу­ривсь, мов лялька. Ніхто б в світі не по­ду­мав, що то па­на пи­са­ря підпи­сар.

Подали чай, пе­ре­го­во­ри­ли, що тре­ба бу­ло, і за­мовк­ли. Поввіхо­ди­ли пан­ни, посіда­ли… Знов по­го­моніли тро­хи і знов за­мовк­ли… Вечір наб­ли­жавсь, а гос­тей не бу­ло. Пан Хоцінський позіхав, щу­лив­ся на ка­напі, йо­го очі засніти­лись, аж на­ли­лись кров'ю. І о. Хве­дор позіхав і схи­ляв­ся ду­же час­то на бік. Пан­ни за­су­му­ва­ли та все пог­ля­да­ли на вікна, чи не ко­тять гості з го­ри у двір. По до­розі не вид­ко бу­ло ані ко­няч­ки, ані візка. Вже пан­ни по­ок­рив­ля­лись, сподіва­ючись, що не бу­де ні гос­тей, ні му­зик. Мо­ло­дий та мо­ло­да сиділи, пох­ню­пив­шись. Ма­туш­ка зас­му­ти­лась, що дур­но тільки пек­ла й ва­ри­ла, а гос­тей не­ма. Навіть о. Хве­дор жал­ку­вав, що не їдуть гості тоді, ко­ли людський зви­чай ве­лить їм бу­ти, - тоді, ко­ли всього бу­ло на­го­тов­ле­но до­волі, по­на­ва­рю­ва­но й по­нас­ма­жу­ва­но.

Аж ось най­мич­ки при­нес­ли звістку, що на Па­ля­виківсько­му кут­ку гості по­зай­ма­ли всі людські ха­ти, ста­ли в дя­ка, па­ла­ма­ря, навіть в прос­кур­ниці.

Панни за­гу­ли в хаті, як бджо­ли, под­раж­нені ме­дом. Мо­ло­да по­ве­селіша­ла. І їй хотілось вий­ти до вінця не оди­но­кою, а з ве­се­ли­ми под­ру­га­ми, з му­зи­ка­ми, з про­во­дом гос­тей. А мо­ло­дий пог­ля­дав та пог­ля­дав на двері, не­на­че чо­гось сподівавсь.

Загуркотіло по дворі; со­ба­ки за­гав­ка­ли. Всі ки­ну­лись до вікон. З го­ри око­ти­лась ве­ли­ка по­воз­ка і ста­ла пе­ред по­ро­гом, а за нею дру­га й тре­тя. По­воз­ки бу­ли повнісінькії. З їх по­ча­ли ви­ла­зи­ти пан­ни, па­ничі, ма­туш­ки, ба­тюш­ки. Пан­ни в'їха­ли в двір вже пов­би­рані по-бально­му.

Не встиг­ли по­воз­ки од'їха­ти од по­ро­га, як у двір улетів здо­ро­вий ста­рий фа­етон і з роз­го­ну тро­хи не штурх­нув диш­лем у пе­ред­ню по­воз­ку. За фа­ето­ном летів знов фа­етон, а за ним три не­ти­чан­ки, а за ни­ми но­вий, гар­ненький фа­етон­чик з бас­ки­ми кіньми. Потім по­тяг­лась ціла вал­ка по­во­зок, не­ти­ча­нок уся­ко­го фа­со­ну і вся­кої масті… Все те приїжджа­ло й од'їжджа­ло, да­ючи місце но­вим гос­тям. В по­воз­ках бу­ло повнісінько гос­тей, - ба­тю­шок, ма­ту­шок, паннів, па­ничів, ляшків, навіть кільки німців з са­харні. Гості, знай­омі з ха­зяй­ською сім'єю, по­на­во­зи­ли з со­бою нез­най­омих і тут тільки пер­ший раз знай­оми­ли їх. Де­які зовсім нез­най­омі приїжджа­ли на весілля прос­то самі. Швид­ко потім все подвір'я і півго­ро­да бу­ло зас­тав­ле­но по­воз­ка­ми вся­ко­го фа­со­ну і ста­ро­мод­ни­ми чуд­ни­ми фа­ето­на­ми, здо­ро­вецьки­ми, ста­росвітськи­ми, пе­ре­куп­ле­ни­ми у панів. Скрізь сто­яли не­ти­чан­ки, ша­ра­ба­ни, ду­же чудні, схожі на коліща­та скрині. Всі ха­ти о. Хве­до­ра спов­ни­лись гістьми, що й про­тов­пи­тись бу­ло труд­но. Який­сь ба­тюш­ка аж з дру­го­го повіту, то­ва­риш о. Хве­до­ра по семінарії, пе­ре­чув­ши че­рез Бо­ру­ха про весілля, приїхав з цілою сім'єю. Семіна­рис­ти, їду­чи до шко­ли, звер­ну­ли в до­ро­ги на весілля цілою вал­кою… Гос­тей бу­ло си­ла!

О. Хве­дор тільки сто­яв, розп­рос­тер­ши ру­ки і прий­ма­ючи обійман­ня і цілу­ван­ня, хто йо­го знає й од ко­го!

- А що те­пер бу­де­мо ро­би­ти? - го­во­рив о. Хве­дор жінці, вик­ли­кав­ши її до комірки. - Чим бу­де­мо прий­ма­ти гос­тей? Де візьме­мо му­зик? Чи не на­го­ту­ва­ла ти чо­гось на ве­че­рю?

- А ти на­го­ту­вав? - про­мо­ви­ла ма­туш­ка сер­ди­то. О. Хве­дор замішав­ся, і ма­туш­ка чо­гось заміша­лась.

- Я зна­ла, що без гос­тей весілля та­ки не обійдеться, хоч ми їх не нап­ро­сю­ва­ли ба­га­то. Де вже пак! Аби за­чу­ли десь весілля, приїдуть і неп­ро­хані. Хоч сердься, хоч ні, а я звеліла за­би­ти ря­бо­го бу­зим­ка, за­ко­ло­ти чор­но­го ка­бан­ця та троє підсвинків, за­ру­ба­ти п'ять індиків, заріза­ти п'яте­ро гу­сей, ку­рей, ка­чок…

- Хоч сердься, хоч ні, а я ку­пив де­ся­ток відер горілки, вин, ро­му…