Причепа

- Ой, доб­ра ж оця нас­тоєчка, взяв би її ли­хий!

- Ну, ви­лий­мо за своїх овець, за «па­со­мих»! Ви­пи­ли і сиділи хви­лин­ку мовч­ки.

- Ну, ви­пий­мо за про­тоєреїв та архієреїв! Ви­пи­ли знов і тро­хи мов­ча­ли.

- Випиймо за «хрис­то­лю­би­воє воїнство»! Йо­му пер­ше місце! Ку­ди ж нам до їх, о. Мой­сей!

- Ну, ви­пий­мо ще вос­таннє - «на сон гря­ду­щих», - до­дав о. Мой­сей.

- Одже ж, ти, па­нот­че, здається, пив би і че­рез сон; так оце ро­зо­хо­тивсь, - од­ка­зав о. Хве­дор.

Полягали па­нотці і дов­генько го­моніли щось, вже не слу­ха­ючи один од­но­го.

- Як твоя Марія Іва­нов­на оце но­чує са­ма вдо­ма? - спи­тав о. Хве­дор.

- Що? що та­ке? Гус­ка Іва­нов­на, зап­рав­ле­на на горілці?.. - за­мо­лов нісенітни­цю о. Мой­сей та й зас­нув.

II

На дру­гий день сон­це ви­со­ко підби­ло­ся вго­ру, а па­нотці ще од­по­чи­ва­ли. Тричі за­ки­пає, тричі по­га­сав са­мо­вар у сінях, а па­нотці спа­ли. Вже ма­туш­ка на­го­ту­ва­ла снідан­ня, по­роз­си­ла­ла лю­дей на ро­бо­ту, хо­ди­ла, ну­ди­лась без ро­бо­ти, двічі мо­ли­лась бо­гу, а па­нотці все спо­чи­ва­ли. Не втерпіла-та­ки ма­туш­ка, пішла по­бу­ди­ла па­нотців і пос­ла­ла до їх най­мич­ку з во­дою й руш­ни­ком.

Трохи пе­ре­го­дя в тій самій світлиці, на тих са­мих місцях, як і вве­чері, сиділи на ка­напі па­нотці і мов­ча­ли. О. Хве­дор, свіжий, здо­ро­вий, як і пе­редніше, про­ти­рав очі, позіхав, хрес­тя­чи рот за кож­ним ра­зом, од­ки­дав за ву­ха мокрі після вми­ван­ня густі ку­чері. О. Мой­сей сидів не­по­руш­не, по­хи­лив­ши го­ло­ву, тро­хи скри­вив­ши набік сині гу­би. При­че­са­ний, мок­рий во­лос йо­го поп­ри­ли­пав до го­ло­ви. На столі, зас­те­ленім чер­во­ною ска­тер­кою, сто­яли три ста­ка­ни чаю. Збо­ку сто­яв той са­мий гра­фин, пов­ний жов­тої горілки, тарілка з га­ря­чи­ми пи­ро­га­ми та нак­ра­яни­ми скиб­ка­ми пух­кої па­ля­ниці і мас­лян­ка з мас­лом.

- А до­ки ми оце бу­де­мо про­ти­ра­ти очі? - про­мо­вив о. Хве­дор. - Ран­ня пташ­ка дзьобик на­би­ває, а пізня очиці про­ти­рає. Ма­туш­ка! хо­ди лиш до нас та по­час­туй нас!

Вийшла ма­туш­ка, ще мо­ло­да на взір, чор­ня­ва, в біло­му прос­тенько­му чіпкові. Є такі лю­ди, що і до смерті не те­ря­ють кра­си, цілий вік цвітуть то мо­ло­дою діво­чою кра­сою, то розкішною пов­ною мо­ло­ди­чою, то яко­юсь ста­ре­чою кра­сою. По ви­ду бу­ло знать, що Марія Ва­силівна ко­лись цвіла пиш­ною кра­сою. І те­пер ще не втра­ти­ла во­на ні чу­до­вих чор­них ви­со­ких брів, ні іскря­но­го блис­ку в ог­няс­тих, про­ме­няс­тих чор­них очах, ні чер­во­но­го цвіту на гу­бах, ні рум'янцю на що­ках. Здо­ро­ва на ви­ду, пов­на в тілі, навіть тро­хи ог­ряд­на, во­на го­во­ри­ла ду­же то­неньким го­ло­сом, ти­хим і співу­чим, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом, ніби во­на пісні співа­ла.

- Добридень вам, па­нотці! Як вам спа­лось, що сни­лось?

- Гуска Іва­нов­на сни­лась, та ще й нас­то­яна на горілці, - прис­нув о. Хве­дор од сміху: - Еге, ма­туш­кам не вер­зеться та­ке у сні?..

- Добрі смішки, ко­ли по­ви­пи­вав горілку з усіх бутлів! - заг­ри­ма­ла ма­туш­ка. - Чо­го ж ви оце си­ди­те та ніби ку­няєте! Чо­му не п'єте по чарці? О. Мой­сей! Ану­те лиш по ста­рин­но­му зви­чаю - до чаю.

Марія Ва­силівна ва­ля­ла чар­ку, по­куш­ту­ва­ла, при­гу­бив­ши й об­мо­чив­ши тільки свої свіжі гу­би, до­ли­ла знов і піднес­ла о. Мой­сею.

О. Мой­сей підняв очі з ка­ла­мут­ни­ми білка­ми і зир­нув на чар­ку. Він бо­ров­ся з своєю дум­кою ду­же, ду­же, скільки бу­ло си­ли, як бо­рються на смерть два за­ка­то­вані во­ро­ги.

О. Хве­дор по­ди­вивсь на йо­го, за­ре­го­тавсь і про­мо­вив:

- Еге, о. Мой­сей, в те­бе те­пе­реньки в роті на­че чу­ма­ки но­чу­ва­ли? Ви­пий, бу­деш здо­ров­ший. Ко­ли вчо­ра пив, то пох­ме­ли­тись і бог велів.

О. Мой­сей і не спе­ре­чав­ся дов­го, ви­пив і за­ку­сив пи­ро­гом.

Матушка взя­ла стілець, прис­та­ви­ла до сто­ла і сіла по­руч з о. Мой­сеєм. Свіже, пов­не її ли­це, освіче­не яс­ним сон­цем, ста­ло врівні з блідим, замлілим ли­цем її сусіда. Зда­ва­лось, що жи­вот­тя і смерть посіда­ли ря­доч­ком, щоб гля­ну­ти од­но на од­но­го і по­ди­ву­ва­тись з се­бе: дивіться, мов, яке я гар­не та свіже, а ти жов­та та кис­ла!

Тільки що ви­пи­ли во­ни по ста­ка­ну чаю, над­ворі гавк­ну­ла со­ба­ка і побігла до воріт, ніби ко­мусь на­зустріч. Всі троє ра­зом зир­ну­ли в вікна. В во­ро­та вхо­ди­ло два па­ни: один товс­тий, не­на­че ба­ри­ло, дру­гий мо­ло­денький, то­ненький, як оче­ре­ти­на.

- Бог не­се ду­же ранніх гос­тей. - про­мо­вив о. Хве­дор. - Це ж пан Се­ре­динський з Хоцінським.

Серединський, як по­ка­зує йо­го прізви­ще, по­хо­див не з польської шлях­ти. Йо­го прадід не був при­ходько з Польщі, ні приб­лу­да на Ук­раїні звідкільсь. Він був ук­раїнець, тільки об­ля­ше­ний. Ко­лись дав­но, ще не за на­шої пам'яті, приїхав на Во­линську Ук­раїну десь з-під Вар­ша­ви один польський пан-дідич в свій куп­ле­ний на Во­лині маєток. З па­нею наїха­ла польська двірня, польки по­коївки. Дідич збу­ду­вав костьол на ук­раїнській землі, знай­шов ксьондза, і та­меч­ки не­за­ба­ром за­ве­лась ма­ленька Польща в на­шо­му селі. Пан звелів на­би­ра­ти се­лян у свій двір. Наші хлопці й дівча­та не­за­ба­ром зац­венька­ли по-ляхівській, бо пан і пані нех­ту­ва­ли на­шою ук­раїнською мо­вою, зне­ва­жа­ли хлопів і за­ка­за­ли, щоб лю­ди в по­ко­ях або го­во­ри­ли по-польській, або й ротів не роз­зяв­ля­ли.

Швиденько потім пан виб­рав собі до дво­ру двох хлопців, на­щадків давніх ко­заків. Обид­ва бу­ли ви­сокі на зріст, гарні, ку­че­ряві, чор­няві. Обид­ва бу­ли од­но­го зрос­ту, од­ної вро­ди, з од­на­ко­ви­ми чор­ни­ми очи­ма, з од­на­ко­вим чор­ним ве­ли­ким ву­сом і товс­ти­ми, аж куд­ла­ти­ми бро­ва­ми. Од­но­го пан знай­шов-та­ки в своєму селі, а дру­го­го дов­го підби­рав під стать по дру­гих се­лах, як от підби­ра­ють під масть па­ристі баскі й од­но­разні гарні коні.

Поприїжджають бу­ло до па­на гості з Вар­ша­ви. Ко­за­ки по­винні сто­яти ко­ло за­ли по обид­ва бо­ки две­рей; пов­би­рані в чер­во­ну й си­ню оде­жу, по­об­ши­ва­ну сріблом, в ши­ро­ких синіх ша­ра­ва­рах в чер­во­ни­ми сму­га­ми, бу­ло сто­ять ко­за­ки, як вко­пані. Мо­лоді па­нян­ки аж жа­ха­лись, що в ко­заків такі страшні ву­си.

Панська че­лядь цвенька­ла по-польській, їзди­ла з па­на­ми до костьола, а далі па­ни звеліли, щоб уся двірська че­лядь говіла до костьола, а не до церк­ви, вкупі з па­на­ми. По­пе­ре­вер­ту­ва­ли па­ни на­ших лю­дей на свою ка­то­лицьку віру. Тільки ті два ко­за­ки не зго­жу­ва­лись ста­ти пе­ре­верт­ня­ми, - од­но­го драж­ни­ли Се­ре­дою, дру­го­го - Су­хо­до­лею.

Кажуть: де дідько сам нічо­го не вдіє, ту­ди ба­бу пош­ле. Так і тут ста­ло­ся. По­же­нив пан на­ших хлопців на ляхівках по­коївках, що пані при­вез­ла з-під Вар­ша­ви. Пан виб­рав дру­гих ко­заків, а Се­ре­ду й Су­хо­до­лю на ста­рості літ од­пус­тив на во­лю, дав їм до жи­вот­тя - по хаті й по грун­ту, бо тоді землі бу­ло до­волі, а лю­дей бу­ло не ду­же гус­то.

Уплило ба­га­то ча­су, і ко­за­ки на ста­рості літ вже говіли до костьола, мо­ли­лись по-польській бо­гу, сяк-так ба­ла­ка­ли каліче­ною польською мо­вою, би­ли се­бе ку­ла­ком у гру­ди за мо­лит­вою, «клен­чи­ли» на од­но коліно. Се­ре­да став па­ном Се­ре­динським, а Су­хо­до­ля - Су­хо­дольським. А че­рез кільки де­сятків років два пе­ре­вертні роз­ве­ли двоє буцім польських гнізд на Во­линській Ук­раїні, котрі заміша­лись між сіряч­ко­ву, чи хо­дач­ко­ву, дрібну шлях­ту, ко­лись ук­раїнську й пра­вос­лав­ну.

З то­го од­но­го гнізда ви­ли­нув та­тунь на­шо­го знай­омо­го пи­са­ря Се­ре­динсько­го. З зем­лею ста­ло скрутніше. Вже син ста­ро­го па­на по­однімав грун­ти й сад­ки, ко­му що бу­ло на­да­ро­ва­но до жи­вот­тя. Ціла сім'я Се­ре­динських розлізлась по Вкраїні, шу­ка­ючи хліба то в пи­са­рях по са­хар­нях, то в еко­номіях, то в уря­до­вих кан­це­ляріях. Дрібна шлях­та бідніша­ла і по­ма­леньку вмішу­ва­лась у на­род, втра­чу­ва­ла свою ка­то­лицьку віру й польську мо­ву. Батько на­шо­го Яся Се­ре­динсько­го вмер у бідності і зос­та­вив си­на си­ро­тою.