Причепа

О. Мой­сей зігнув шию кар­люч­кою, а го­ло­ва звис­ла на гру­ди.

- Бог зна, чо­го ти жу­риш­ся, о. Мой­сей! - ка­же о. Хве­дор. - І хо­четься тобі то­го кло­по­ту? Я й не ра­дий, а діти ро­дяться, ро­дяться та й ще ро­дяться, і не знаю, ко­ли то­му кінець бу­де!

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж за­ту­потів но­га­ми, аж поміст зад­вигтів.

- По цій мові - будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, на­ли­ва­ючи по чарці.

- По цій мові мож­на й мені, - до­дав о. Мой­сей.

- Та пий-бо од­ра­зу, не сма­куй! - при­ка­зав о. Хве­дор, ре­го­чу­чись дрібно. - І чар­ки біси-батька-зна-які по­роб­ле­но! Вип'єш, на­че му­ху про­ковт­неш!

О. Мой­сей не спе­ре­чавсь, ковт­нув хильцем і тільки втя­гу­вав, по своєму зви­чаю, обидві губі в рот.

- Казав я тобі, о. Мой­сей, що ви­дам до­чок за то­го. хто пер­ший тра­питься, чи він бу­де дяк, чи му­жик, чи ци­ган. Од­же ж, я так швид­ко і зроб­лю. Вна­див­ся оце до моїх до­чок який­сь ля­шок, - хо­дить та й хо­дить, тро­хи не щод­ня. Доч­ки й раді, бо, відо­мо, вже дівча­та на порі, ре­го­чуть та жар­ту­ють з ним. А ля­шок з се­бе ду­же не по­га­ний, ве­се­лий, то­чить ба­лянд­ра­си моїм доч­кам. Тільки чин на йо­му біси-батька-зна-який! Він яко­гось па­на підпи­са­ря підпи­сар, чи що! Фамілія йо­го - Се­ре­динський. Приїха­ло во­но сю­ди на еко­номію не­дав­но, та­ке мир­ша­ве, за­худ­же­не, об­шар­па­не, обстрьопа­не, ми­зер­не, замліле! і на­зи­ває се­бе шлях­ти­чем. Пе­редніше ко­лись бу­ло ме­не об­ми­нає, знать, со­ро­миться сво­го дран­тя, а як об­ла­тав­ся, об­шив­ся, став на пан­ка схо­жий, тоді по­чав до ме­не підсту­па­ти, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім див­люсь, - вже і вти­ривсь у мою ха­ту! А з доч­ка­ми ку­ди тобі! на­че зріс у панських бу­дин­ках. І те­пер хо­дить тро­хи не щод­ня. Мені вже і на­до­ку­чає, бо тре­ба з ним панька­тись, ко­ли впус­тив до своєї гос­по­ди. Будьмо здо­рові!

Випили й за­ку­си­ли. О. Хве­дор пе­ре­хи­лив по­рож­ню пляш­ку над чар­кою.

- Чи це ми вже й ви­хи­ли­ли пов­ний гра­фин? Чи не тим, що ти, о. Мой­сей, маєш якусь при­рож­ден­ну на­хильність до ча­роч­ки?.. Ха, ха, ха!

- Як ви­пи­ли, то гос­по­дар ще при­не­се, - од­ка­зав о. Мой­сей.

О. Хве­дор ски­нув чо­бо­ти, підгор­нув по­ли, взяв гра­фин і, ти­хе­сенько зак­ра­да­ючись, як кіт до миші, пішов у дру­гу тем­ну кімна­ту то­чи­ти горілку з ба­рильця. Се­ред тиші ночі чу­ти бу­ло ду­же ви­раз­но, як горілка сти­ха булькотіла з ба­рильця, вли­ва­ючись у пляш­ку і ше­лес­тя­чи по бо­ках скла.

Коли це - щось за­во­ру­ши­лось і за­го­моніло в другій темній кімнатці. В од­чи­нені двері, мов той хе­ру­вим з не­бес, ви­летів о. Хве­дор. Од швид­кої хо­ди він аж ви­хав по­ла­ми на повітрі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось вго­ру, ніби лег­кий пух. В ру­ках у йо­го був пре­ве­ли­кий бу­тиль доб­рої горілки.

- Ох мені ли­хо! - про­мо­вив о. Хве­дор, ози­ра­ючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнав­ся до­мо­вик. - Пев­но, оце моя ма­туш­ка по­чу­ла, що я горілку то­чу, та так наг­на­ла, що й на­си­лу втік. Ко­ли б лиш не прибігла та не од­ня­ла бут­ля.

О. Хве­дор пос­та­вив бут­ля під стіл, але, прис­лу­хав­шись, що знов все пос­ну­ло й за­па­ну­ва­ла ти­ша в по­ко­ях, не­за­ба­ром ви­тяг і пос­та­вив на столі.

- Будьмо здо­рові! По­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - про­мо­вив о. Хве­дор.

Випили й за­ку­си­ли.

- Смієшся ти з ме­не, - ка­же о. Мой­сей, - що моя Марія Іва­нов­на за­бо­ро­няє мені пи­ти, а сам, ба­чу, не згірше боїшся своєї жінки…

- Ет, о. Мой­сей! Все то твої док­то­ри наш­ко­ди­ли: наб­ре­ха­ли моїй по­паді, ніби мені горілка шко­дить че­рез те, що в ме­не шия ду­же ко­рот­ка. Бач! Вір дур­ням! І дов­га шия - не пий, і ко­рот­ка шия - не пий. Стра­ха­ють ме­не па­ралічем. Один то­му час! І пи­ти - вмер­ти, і не пи­ти - вмер­ти! Луч­че ж пи­ти і вмер­ти! Раз ро­ди­ла ма­ти - раз і по­ми­ра­ти! Ану, о. Мой­сей, їй прав­ду ка­жуть док­то­ри? Чи стук­не ме­не па­раліч?

О. Хве­дор на­лив, ви­пив і за­мовк, не­на­че жду­чи па­раліча.

- Ні, не­ма! Не бе­ре! - про­мо­вив. - Те­пер вже не за­на­пас­ти­мо се­бе. Ну, сміли­во! Марш упе­ред.

Знов на­ли­ли чар­ки і по­ви­пи­ва­ли.

- Про що пак ми бу­ли роз­го­во­ри­лись? - спи­тав о. Хве­дор.

- Про яко­гось Се­ре­динсько­го, про па­ни­ча.

- Еге! Так, знаєш, за­на­дивсь ото до ме­не той па­нок Се­ре­динський. Хо­див пе­редніше сам, а це вже по­чав хо­ди­ти з на­шим сусідою, діди­чем Хоцінським. А знаєш, як я поз­най­омив­ся з тим Хоцінським?..

- А як?

- Дуже чуд­но й тро­хи смішно! Чи до те­бе пак при­хо­ди­ли пан­ки ку­ма­ми дер­жа­ти до хрес­та му­жи­чих дітей?

- Приходили пе­ред повс­тан­ням і не раз, а це щось і пе­рес­та­ли, - од­ка­зав о. Мо­йсей.

- Ото ж і до ме­не бу­ло оце й не­суть хрес­ти­ти му­жи­чу ди­ти­ну. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а за ку­ма - па­нок з за­во­ду. Що це ста­ло­ся з па­на­ми? - ду­маю бу­ло собі. - Ко­лись дер­ли шку­ру з лю­дей, а це по­ча­ли бра­та­тись та єдна­тись, навіть пи­ти з ни­ми горілку. Щось во­но та є. Аж во­но так і вий­шло. Ви­пий­мо, о. Мой­сей… - Раз якось при­нес­ли ди­ти­ну до хрес­та. Ку­мою - мо­ло­ди­ця, а ку­мом - який­сь нез­най­омий пан, здо­ро­вий, ог­ряд­ний, з ма­леньки­ми тон­ки­ми ніжка­ми, - дос­то­ту не­на­че хто підпер ба­ри­ло дво­ма па­лич­ка­ми. За­повістивсь мені, що він та­кий і та­кий дідич, близький мій сусіда, і приніс до хрес­та ди­ти­ну сво­го робітни­ка, доб­ро­го й вірно­го, зна­ючи зви­чай - од хрес­та не цу­ра­тись. А я собі ду­маю: дай тро­хи по­жар­тую з па­ном, щоб не ду­же ква­пив­ся ку­ма­тись з людьми, бо та­ки заздрівав йо­го щирість. Ве­ду кумів у пер­шу ха­ту і по­чи­наю хрес­ти­ти ди­ти­ну по всім пра­ви­лам, як ли­чи­ло та­ко­му ку­мові. Чи­таю по­ма­ле­сеньку, ви­раз­но, по­важ­но, сло­во за сло­вом, а дяк з па­ла­ма­рем приспіву­ють. Стоїть мій пан, пе­ре­ки­да­ючи з но­ги на но­гу своє ба­ри­ло. А я чи­таю та й чи­таю, та співаю! Див­люсь, - пан мій вже со­пе, а з ло­ба піт го­ро­хом ко­титься, а я чи­таю та чи­таю! Ха, ха, ха! Не­хай, ду­маю, по­куш­тує, що є на світі де­що й важ­ке. Див­люсь, - вже близько кінець. Я пе­ре­мах­нув для по­важ­ності на мо­лебінь, да­вай ви­чи­ту­ва­ти один, потім дру­гий. Хоцінсько­му дав на ру­ки ди­ти­ну. Він чер­воніє, от-от упа­де! Годі, ду­маю, - бу­де пан до но­вих віників пам'ята­ти, як о. Хве­дор хрес­тив ди­ти­ну. Навпісля чую - мій пан аж тро­хи зас­лаб, ма­буть, одс­то­яв но­ги. Так-то ми й поз­най­оми­лись. Ков­тай му­ху, о. Мо­йсей!

- Ні! щось ма­ло по­жи­ви з цієї му­хи. Бу­ду я ґедзів ло­ви­ти, або­що.

О, Мой­сей дос­тав з дру­го­го сто­ла ста­кан, на­лив тро­хи не пов­ний і по­чав дуд­ли­ти.

- От і по­чав Хоцінський до ме­не вча­ща­ти; про­сить і до се­бе, дає мені гос­тинці, шле мені з са­харні по го­лові са­ха­ру, - ба­чу, чо­гось го­дить мені, туп­цяє ко­ло ме­не; а як прий­де до ме­не в гості, в'ється ко­ло моїх дітей, ти­рить їм у ру­ки польські книж­ки, цвенькав до їх по-польській.

- Та наші па­ни, - про­мо­вив о. Мой­сей, - та­ки до­год­жа­ють ба­тюш­кам, хто вміє кільки слів цвенькну­ти по-польській. І я, грішний, ко­лись не­на­ро­ком так собі ви­пад­ком про­мо­вив слів двоє по-польській до сво­го па­на, - за­раз на дру­гий день прис­лав ху­ру дров! За дві слові!

- Зате ж підстав­ля­ють во­ни стільця то­му, хто не го­дить їм! - про­мо­вив о. Хве­дор. - Чи чув про бла­го­чин­но­го з Ку­цо­го? Як йо­го об­го­во­рю­вав дідич Па­нятівський пе­ред архієреєм, пе­ред сто­ронніми людьми, пе­ред па­на­ми за обідом, тоді, як вікар­ний їздив по єпархії! Де ж пак! ви­ду­мав якусь історію, ніби йо­го сви­ня вско­чи­ла в попів ого­род; піп ніби дав їй сто різок, звелів зв'яза­ти і одіслав соцьким у стан, вкупі з про­щен­ням на «оную без­по­кой­ную ря­бу панську сви­ню».

О. Хве­дор за­ре­го­тавсь, на­ли­ва­ючи горілки в чар­ку, аж горілка пе­ре­ли­лась че­рез край.

- І справді, чуд­на та Польща, - про­мо­вив о. Мой­сей, - са­ма ле­жить зв'яза­на, скру­че­на, лед­ве ди­ше, а ще та­ки прос­тя­гає ру­ки, щоб щось на­ше за­гар­ба­ти собі.