Поміж ворогами

- Але що ж маємо ро­бить. Тре­ба до­бу­ва­ти же­ни­ха. Ко­лись-та­ки вже на­поїмо чаєм пи­сар­шу та по­ба­ла­каємо з нею про кар­топ­лю та ци­бу­лю, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна нічо­го не од­повіда­ла, тільки важ­ко-тяж­ко зітхну­ла. Її гор­до­витість за­во­ру­ши­лась в душі, не­на­че роз­бур­ка­на вов­чи­ця в норі.

Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

- Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій. - Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

- Ото нудьга бе­ре! - ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі. - Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

- Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але от не­за­ба­ром вже поп­ри­хо­дять з гу­лян­ки. Ти чуд­ний чо­ловік, все те­бе нудьга бе­ре, а мені ніко­ли не бу­ває скуч­но: сид­жу собі та щось ду­маю, або шию, або «Ни­ву» пе­рег­ля­даю.

За стіною десь да­ле­ко по­чув­ся стукіт. Хтось гурк­нув две­ри­ма.

- Оришко! Мот­ре! - гук­ну­ла ма­туш­ка. - Ориш­ко, а йди сю­ди! А нас­тав ли­шень са­мо­вар, бо вже час нас­тав­лять!

Але ма­туш­ка дурнісінько гу­ка­ла: ні Ориш­ка, ні Мот­ря не вхо­ди­ли. Ма­туш­ка об­пер­лась обо­ма ру­ка­ми об руч­ки крісла, підве­ла з ве­ли­кою труд­но­тою свою ог­ряд­ну пос­тать і не пішла, а не­на­че по­су­ну­лась че­рез світли­цю важ­кою хо­дою й ко­ли­ва­лась на кож­но­му сту­пені по-ка­чи­но­му, з од­но­го бо­ку на дру­гий. Во­на за­га­да­ла дівча­там нас­тав­лять са­мо­вар.

Тільки що во­на вер­ну­лась до світлиці й знов важ­ко впірну­ла в крісло, над­ворі за­гур­котіла брич­ка, за­ту­потіли коні.

- Ой, хтось приїхав в гості! Ой, не люб­лю я тих гос­тей, та ще й прос­тих! - якось з ост­ра­хом про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

О. Ар­темій ки­нув­ся в сто­ло­ву й гля­нув у вікно.

- Це свої гості. Чо­гось на­ша Ва­тя швид­ко вер­ну­лась з гос­тей, - ска­зав о. Ар­темій з сто­ло­вої.

- Мабуть, в Бло­щин­цях не зас­та­ла нікогісінько до­ма, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Через хви­ли­ну двері в сто­ло­ву од­чи­ни­лись. Увійшла Ва­тя. Її ли­це бу­ло завіша­не чор­ною гус­тою ву­ал­лю. Во­на од­ки­ну­ла ву­аль і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом зніма­ти з го­ло­ви ка­пе­люш та роз­ку­ту­вать ву­аль. З дзер­ка­ла не­на­че гля­ну­ло на світли­цю її ши­ро­ке ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, з дов­ги­ми то­неньки­ми бро­ва­ми з гост­ри­ми кінчи­ка­ми, котрі тро­хи по­со­ву­ва­лись аж на ши­рокі вис­ки. Ва­тя бу­ла не­по­га­на. Її чи­малі блис­кучі карі очі не­на­че пла­ва­ли на підси­не­них білках. Ши­ро­ку­ваті повні ус­та зви­ва­лись ду­же ви­раз­ни­ми звив­ка­ми. Усі її пруж­ки ли­ця бу­ли чи­малі, примітні, ви­разні. Ва­тя тро­хи ски­ну­лась на мол­да­ван­ку або на гре­ки­ню.

Вона роз­дяг­лась, об­тер­ла на ви­ду по­рох хус­точ­кою, по­ма­леньку одійшла од дзер­ка­ла й якось по­ма­леньку, не ха­па­ючись, сіла в крісло про­ти ма­тері. Її пов­ненька пос­тать спов­ни­ла не­ши­ро­ке крісло.

- Ото, ма­мо! Тільки дур­но проїзди­лась в Бло­щинці до уп­ра­ви­те­ля. Не зас­та­ла до­ма ні паннів, ні уп­ра­ви­те­ля, ні уп­ра­ви­тельші. Навіть най­мич­ки ку­дись по­розбіга­лись. Од­ним од­на ба­ба сиділа на ґанку та ку­ня­ла, див­ля­чись на ку­ри та кур­ча­та.

- Мабуть, па­ни поїха­ли ку­дись в гості? - спи­та­ла ма­ти в доч­ки.

- Управительша з доч­ка­ми поїха­ла в гості до сво­го бра­та, а уп­ра­ви­тель поїхав ку­дись по ділу, в фаб­ри­ку. Та й яка там ве­селість з уп­ра­ви­те­ля, хоч би я йо­го й зас­та­ла вдо­ма! Я ска­за­ла по­го­ни­чеві по­вер­тать на­зад з дво­ру, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Не спо­су­ди­лось. Шко­да! Поїдеш вже в ту неділю та на­го­во­риш­ся з пан­на­ми дос­хо­чу, - обізва­лась ма­туш­ка, - а тим ча­сом го­туй ста­ка­ни для чаю. Ориш­ка не­за­ба­ром по­дасть са­мо­вар на стіл, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Ватя з не­охо­тою підве­лась, не­на­че ви­вер­ну­лась з м'яко­го крісла, і ти­хою, для­вою хо­дою, на­га­ду­ючою хо­ду своєї ма­ми, поп­рос­ту­ва­ла до сто­ло­вої, од­чи­ни­ла ша­фу й по­ча­ла вис­тав­лять на стіл ста­ка­ни та ми­соч­ки, її густі чорні бро­ви бу­ли на­суп­лені; во­на спус­ти­ла очі до­до­лу й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. Пан­ни, уп­ра­ви­те­леві доч­ки, ка­за­ли їй, що до їх час­тенько навіду­ються в гості ті па­ничі, що слу­жать в близьких се­лах за вчи­телів в цер­ков­них шко­лах. Ва­тя сподіва­лась стріну­ти, по­ба­чить їх і поз­най­омиться. Але по­ба­чить їх не до­ве­лось, - і Ва­тя хо­ди­ла й по­ра­лась ко­ло сто­ла смут­на й нев­до­во­ле­на.

Вже й чай нас­то­яв­ся. Ва­тя по­на­ли­ва­ла ста­ка­ни. Су­са­на Уласівна сіла на стілець і по­ча­ла пи­ти чай. Отець Ар­темій сів і собі на стільці, на­лив з ста­ка­на в ми­соч­ку чаю й по­чав по­хап­цем сту­дить чай в ми­сочці та сьорба­ти.

- А! Чи най­мит вже розпріг коні? - нес­подіва­но крик­нув о. Ар­темій і не пос­та­вив ми­соч­ки на стіл, а ніби ки­нув її. Краплі чаю заб­риз­ка­ли білу чис­ту ска­тер­ку.

Ватя зир­ну­ла в вікно.

- Вже, та­ту, розпріг коні й за­во­дить у стай­ню, - обізва­лась Ва­тя.

- Нехай знов, знов зап­ря­гає! Тре­ба побігти на вок­зал. І о. Ар­темій, спішний та в'юнкий, не діждав­ся, по­ки неп­ро­вор­на Ва­тя побіжить на ґанок. Йо­го нес­подіва­но взя­ла не­терп­ляч­ка. Він про­вор­но підвівся з стільця, ніби підско­чив, нез­ва­жа­ючи на свою до­ход­жалість, побіг в сіни, вибіг на ґанок і гук­нув на по­го­ни­ча:

- Запрягай лиш знов коні та шви­денько по­по­луд­нуй! За­раз побіжу на вок­зал.

- Чого це тобі спо­тан­ня за­ма­ну­лось їхать на вок­зал? - спи­та­ла в о. Ар­темія ма­туш­ка, як він вер­нув­ся в сто­ло­ву.

- А! я й за­був­ся! В га­зе­тах пи­са­ли, що бу­де проїжджать в Крим ве­ли­кий князь от так чи сьогодні, чи завт­ра, - вже доб­ре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завт­ра він бу­де на на­шо­му вок­залі. Там же бу­де ба­га­то уся­ко­го на­ро­ду. Виїдуть ба­тюш­ки з містеч­ка, виїдуть, мо­же, де­які па­ни; а вже кня­ги­ня з Чор­но­ко­питівки так до­ко­неш­не виїде. Бу­дуть стрічать ве­ли­ко­го кня­зя. По­ба­чусь з людьми, з па­на­ми, з ба­тюш­ка­ми, по­ба­ла­каю з кня­ги­нею й на­га­даю їй за се­бе. Мо­же, вже й за­бу­лась за ме­не, як я стрічав архієрея в Чор­но­ко­питівці, про­во­див йо­го до неї в дім і навіть спо­до­бив­ся обідать в її домі. Знаєш, на вок­залі тра­питься з кимсь по­го­во­рить, щось там по­чуєш: то з Києва хтось при­не­се звістки та но­вин­ки, то з сіл, то з кня­ги­ни­но­го двірця.

Матушці бу­ло нев­ди­во­ви­жу, що о. Ар­темій так рап­том за­ба­жав побігти на вок­зал ніби­то без уся­ко­го діла. Він час­то навіду­вавсь ту­ди, сли­ве що­тиж­ня стрічав ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва; роз­пи­ту­вав про кон­сис­торію, про мит­ро­по­ли­та, за архієреїв, за но­вин­ки в Києві. Все це о. Ар­темій мо­тав собі на вус.