Поміж ворогами

- Ходім ще в са­док, по­хо­ди­мо по доріжках, - ска­за­ла Ан­то­ся.

Ватя поп­рос­ту­ва­ла по доріжці в са­док. Ле­онід Се­ме­но­вич йшов по­руч з нею. Над доріжкою рос­ли ряд­ком здо­рові кущі розкішної зе­ле­ної ру­ти. Він на­хи­лив­ся, нар­вав ру­ти та ок­са­ми­то­вих чер­ни­чок, обк­лав квітки оле­анд­ра чер­во­но-чор­ни­ми чер­нич­ка­ми, а потім по­чав обк­ла­да­ти бу­кет зе­ле­ною ру­тою.

- Ого! та вмієте ж ви скла­дать бу­ке­ти. Ви та­ки не без впо­до­би. Ій-бо­гу, вий­шов гар­ний бу­кет, - ска­за­ла Ва­тя.

- Кому ж це ви по­ве­зе­те цей бу­кет? А мо­же, по­не­се­те вчи­тельші? - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

Леонід Се­ме­но­вич, оче­ви­дяч­ки, тро­хи ва­гав­ся, але, зв'язав­ши бу­кет дов­гим стеб­лом барвінку, по­дав Ваті. Ва­тя взя­ла, по­дя­ку­ва­ла й зро­би­ла йо­му аж геть-то це­ре­мон­ний поклін.

Ватя, взяв­ши бу­кет, ду­же зраділа. Во­на стра­ха­лась, що па­нич по­дасть бу­кет Ан­тосі. Ан­то­ся мов­ча­ла: во­на жда­ла бу­ке­та зад­ля се­бе.

Взявши бу­кет в ру­ки, Ва­тя ста­ла ще по­важнішою. Їй зда­ло­ся, що во­на зос­та­лась побідни­цею над Ан­то­сею, побіди­ла сер­це мо­ло­до­го па­ни­ча. По­важ­но й ти­хою хо­дою во­на поп­ря­му­ва­ла стеж­кою в са­док і цим не­на­че зак­ли­ка­ла йти за со­бою й мо­ло­до­го хлоп­ця. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов слідком навз­догінці за нею. За ни­ми пішла й Ан­то­ся. Це Ваті ду­же не спо­до­ба­лось.

Доріжка ніби пірна­ла в гус­тий ста­рий са­док, як у ту­нель, про­би­тий в гус­то­му гіллі. В сад­ку вже бу­ло по­ночі, ніби смерк­ло. Старі стов­бу­ри груш лед­ве мріли про­ти за­хо­ду. В сад­ку сто­яла мерт­ва ти­ша. І Ва­тя, і Ан­то­ся, і Ле­онід Се­ме­но­вич йшли по доріжці й мов­ча­ли. Доріжка по­ви­лась на­низ по зго­рис­то­му при­гор­ну, де чорніла вже гус­та тінь. Під гус­тим гіллям де­ре­ва сто­яла ду­хо­та, як на печі. Ваті ста­ло душ­но. Во­на по­чу­ва­ла, що в її серці вже не жевріє, а роз­го­рюється во­гонь ко­хан­ня, її що­ки ніби пашіли. Во­на при­ту­ли­ла до ли­ця бу­кет, свіжий, хо­лод­ний, і той хо­ло­док тро­хи про­хо­ло­див її ли­це. Нар­ко­тич­ний, важ­кий дух оле­андрів та ру­ти во­ру­шив її нер­ви й не­на­че побільшу­вав те но­ве гост­ре по­чу­ван­ня, що так рап­то­во про­ки­ну­лось і об­хо­пи­ло її сер­це, їй за­ба­жа­лось зос­таться з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вдвох, за­ба­жа­лось, щоб та доріжка тяг­ла­ся без кінця, без краю, щоб нею зай­ти з ним да­ле­ко од лю­дей і не чу­ти то­го ре­го­ту й га­ла­су, кот­рий лед­ве долітав до неї че­рез гу­ща­ви­ну, не­на­че лу­на в лісі.

Ватя аж са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю. Во­на сли­ве зне­на­виділа вже свою близьку при­ятельку, кот­ру пер­ше так лю­би­ла за її щирість та ве­селість.

«І чо­го во­на плен­тається за на­ми? І чо­го їй тут тре­ба? Чом во­на не зос­та­лась там, в квітни­ку?» - ду­ма­ла Ва­тя, при­гор­та­ючи хо­лод­ний бу­кет до сво­го га­ря­чо­го ли­ця.

«Грався, пус­ту­вав зо мною, а бу­кет дав Ваті, - ду­ма­ла Ан­то­ся. - я знаю, що я йо­му по­до­ба­юсь… А чо­му ж не мені, а Ваті? А мо­же, тим, що во­на тут гос­по­ди­ня в квітни­ку, а я гос­тя».

І Ан­тосі за­ба­жа­ло­ся ста­ти між Ва­тею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, розрізнить їх, одіпхну­ти її, щоб за­побігти в йо­го при­хильності й лас­ки.

- Як тут ти­хо в сад­ку! - лед­ве обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб не мов­чать в ком­панії.

І ці сло­ва він і сам про­мо­вив так ти­хо, не­на­че бо­яв­ся спо­ло­хать ту ти­шу, ту дрімо­ту за­си­па­ючо­го сад­ка. Він бо­яв­ся пе­рер­вать свої ду­ми, котрі роєм по­ви­лись в йо­го душі се­ред тієї тиші та тем­ря­ви.

- Зовсім по­ночі; тут не­на­че вже ніч нас­та­ла, - обізва­лась Ва­тя так са­мо ти­хо, пе­ре­би­ва­ючи свої ду­ми.

«Обидві гар­ненькі, мо­же, й обидві ба­га­тенькі, - ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, ти­хо сту­па­ючи по траві. - Але з кот­рою я став би в парі на все жи­вот­тя? - якось нес­подіва­но ви­ник­ла в йо­го дум­ка. - Од­на ве­се­ла, на­че май­ський ра­нок, дру­га по­важ­на, мов осінній ти­хий день. З кот­рою я був би щас­ливіший в житті? І май­ський ра­нок ве­се­лий, і осінній день гар­ний та ти­хий… І карі очі ве­селі, і чорні очі гарні, мов гла­дять по душі».

- Як ми да­ле­ко зай­шли! - обізва­лась Ан­то­ся. - Он­деч­ки вже й вер­би в бе­резі вид­но.

- От і да­ле­ко! Ще до став­ка да­ле­ченько. Тут так гар­но в цьому за­тиш­ку! Я йшла б та йшла цією стеж­кою, та шко­да, що кінець близько, - про­мо­ви­ла Ва­тя.

- Ви не вто­ми­лись? - спи­тав в неї Ле­онід Се­ме­но­вич.

- О, ні! Хіба ми так да­ле­ко зай­шли? Тут ти­хо, а я люб­лю ти­шу та спокій, - ска­за­ла Ва­тя.

- А я люб­лю гар­ми­дер та гам, от та­кий, як там! - ска­за­ла Ан­то­ся й по­ка­за­ла ру­кою до до­му, звідкіль лу­нав да­ле­кий сміх. - Що це ти, Ва­тю, так за­ко­ха­лась в тій тиші та смут­ку? Мо­же, на­ду­маєшся в чер­ниці йти?

- А хто йо­го знає? Ча­сом до­ля по­вер­не лю­ди­ну й в чер­ниці, - обізва­лась Ва­тя. Од­но сло­во про сму­ток, ска­за­не Ан­то­сею, чо­гось і справді на­ве­ло на неї нес­подіва­но сму­ток.

Ватя по­вер­ну­ла на­зад. Над­ворі вже зовсім смерк­ло. Знов во­ни втрьох пішли че­рез са­док, лед­ве про­мов­ля­ючи ко­ро­тенькі фра­зи. Ва­тя по­вер­ну­ла очі до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, ло­ви­ла йо­го пог­ляд, обвід йо­го ли­ця, ко­то­рий мрів в густій тіні од груш, їй за­ба­жа­лось, щоб він взяв її за ру­ку, гля­нув своїми бист­ри­ми очи­ма прос­то їй в вічі і про­мо­вив хоч очи­ма, як не сло­ва­ми, про ко­хан­ня.

Вони дійшли до квітни­ка. Ва­тя поп­ро­си­ла усіх до гос­тин­ної. Там вже світи­лось світло. Ва­тя ввійшла в гос­тин­ну з бу­ке­том. В неї очі бли­ща­ли, що­ки па­ла­ли. Во­на зир­ну­ла на ма­му, не­на­че хотіла поч­ва­ни­тись бу­ке­том. На ра­до­щах во­на вхо­пи­ла ста­кан і пос­та­ви­ла в ста­кані бу­кет на п'яніно. Спох­ва­ту во­на за­бу­ла­ся навіть на­ли­ти во­ди в ста­кан.

Старші гості вже пе­рей­шли з сто­ло­вої в гос­тин­ну, сиділи за сто­лом і ба­ла­ка­ли. Пи­сар­ша сиділа ко­ло сто­ла; во­на вже зовсім огов­та­лась в ком­панії й роз­мов­ля­ла з да­ма­ми. Вчи­тельша од­би­ла­ся од гур­ту й сіла ок­ро­ми, як­най­далі од пи­сарші, аж у ку­точ­ку ко­ло скля­них две­рей. І шум, і ве­се­лий збір гос­тей, і яс­не світло од ламп ще більше піджиз­ни­ли Ва­тю, ще більше її зве­се­ли­ли. Во­на біга­ла по гос­тинній, потім сіла за п'яніно і вда­ри­ла по клавішах сміли­во й зав­зя­то. Ве­се­лий мо­тив вальса роз­лив­ся на прос­торі в світлиці. Од­на, дру­га па­ра схо­пи­лась, пок­ру­ти­лась, по­вертілась, як му­ха в ок­ропі, та й пе­рес­та­ла. В світлиці бу­ло душ­но: ду­хо­та од­би­ва­ла в мо­ло­дих охо­ту до танців. А Ва­тя на це не вва­жа­ла. Ве­селі польки, ма­зур­ки, вальси ли­ли­ся з-під її білих пальців одні за дру­ги­ми. Во­на не­на­че хотіла виг­ра­ти, ви­лить в мо­ти­вах ті приємні по­чу­ван­ня, що спов­ня­ли її сер­це.

- Ватю! заспівай будлі-якої пісні або яко­гось ро­ман­са, - про­си­ла Ан­то­ся, - в хаті душ­но так, що й ди­ха­ти важ­ко, не то що стри­бать. Заспівай, го­луб­ко!

- Та заспівай­те, Ва­лен­ти­но Ар­темівно! Я люб­лю й му­зи­ку, й співи, - про­сив і собі Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя заспіва­ла на­род­ну пісню, а потім один ро­манс. Во­на співа­ла не­по­га­но, але в неї го­лос був слаб­кий, ще й не­на­че тро­хи ніби роз­би­тий на ви­со­ких но­тах. Дві-три ви­сокі но­ти в її го­лосі не­на­че тро­хи дзиж­ча­ли й шипіли, але во­на співа­ла з по­чу­ван­ням в серці. Бу­ло знать по пісні, що в неї в душі за­таїлось гли­бо­ке по­чу­ван­ня, хоч во­на на вда­чу бу­ла тро­хи в'яла й неш­вид­ка.

Антося, співу­ча зро­ду, не втерпіла: во­на підхоп­лю­ва­ла ос­танні куп­ле­ти пісні, і її ду­жий дзвінкий альт дзвенів і роз­ли­вав­ся, мов гуч­на стру­на до­ро­го­го ро­яля, торк­ну­та клавішем. Ваті чо­мусь це Ан­то­си­не прис­та­ван­ня го­ло­сом не спо­до­ба­лось.

Ваті хотілось, щоб тільки її са­му слу­хав Ле­онід Се­ме­но­вич, щоб тільки ча­ру­вавсь її піснею. Ва­тя по­ча­ла сер­ди­тись на Ан­то­сю й тро­хи не крик­ну­ла: «Та пе­рес­тань-бо! не пе­ре­ба­ран­чай мені співать! Ти мені псуєш пісню. Пе­рес­тань, бо по­ки­ну гра­ти!»