Поміж ворогами

- Ні, я став би дідьком во­дя­ним та ля­кав би ру­са­лок, а най­більше вас, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну, я вас не ду­же б зля­ка­лась, хоч би й ру­сал­кою ста­ла.

- А ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, бо­ялись би ме­не, як­би я, бо­ро­ни бо­же, пе­ре­ки­нув­ся во­дя­ним дідьком?

Ваті ста­ло ніяко­во од та­ко­го комплімен­та; во­на спус­ти­ла очі й про­мо­ви­ла:

- Не знаю; хіба зна­ти­му тоді, як са­ма ста­ну ру­сал­кою. Здається, що не ду­же б бо­ялась.

- І не втек­ли б од ме­не, як­би я ввірвав­ся в ваш криш­та­ле­вий підво­дя­ний па­лац?

- Не тіка­ла б, бо ру­сал­кам же ніку­ди і втікать: во­ни ж замк­нуті, чи що, в своєму па­лаці, - ска­за­ла Ва­тя.

- Якби ви ввірва­лись в наш па­лац, я б вас час­ту­ва­ла й прий­ма­ла уся­ким доб­ром, - гук­ну­ла Ан­то­ся.

- Яким же доб­ром ви ме­не прий­ма­ли б? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Поклала б пе­ред ва­ми зе­ле­но­го ла­тат­тя та си­ро­го ко­ро­па, - жар­ту­ва­ла Ан­то­ся.

- Ну це стра­ва хоч і трив­на, але та­ка, що я її не спло­ха пе­рет­ра­вив би: тро­хи важ­ка. Ще, бо­ро­ни бо­же, до­ве­лось би й зас­лаб­нуть на шлу­нок, - гу­кав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- І то го­ренько, що й док­то­ра в став­ку не знай­шло­ся б, - ска­за­ла Ва­тя.

Човни зап­лив­ли в ти­хий кінець став­ка, під ви­со­кий горб, вкри­тий лісом, освіче­ний ти­хим вечірнім сон­цем. І гук, і роз­мо­ва, і регіт при­нес­ли жи­вот­тя в цей ти­хий за­ку­то­чок, не­на­че роз­бур­ка­ли ку­ня­ючий ліс. Па­ничі по­ча­ли згу­ку­ваться з човнів, не­на­че во­ни бу­ли в лісі. Лу­на од­ляс­ка­ми пішла поміж кру­ти­ми гор­ба­ми. Згу­ку­ван­ня та пе­ре­гук не­на­че роз­во­ру­шив сон­не лісо­ве царст­во. Десь да­ле­ко за­тур­котіла гор­ли­ця, не­на­че й собі згу­ку­ва­лась з жи­вим людським гу­кан­ням.

- Господи, як тут гар­но! Я не­на­че пе­редніше не приміти­ла цього місця, - ти­хо обізва­лась Ва­тя.

І ле­геньке, ле­ге­сеньке зітхан­ня, не­ви­раз­не й ти­хе, як по­дих вечірнього вітер­ця по вер­бах та по ло­зах, вир­ва­лось з гру­дей у Ваті, і во­на лед­ве ма­ла си­ли, щоб за­таїть йо­го в своїй мо­лодій душі. Во­на й са­ма не до­га­ду­ва­лась, звідкіля прий­шла на неї за­ду­ма, чо­го з її душі вир­ва­лось ле­ге­сеньке зітхан­ня та не­на­че який­сь ле­генький жаль зда­вив її сер­це.

Човни по­вер­ну­ли на­зад. Плис­ко­ва­тий бе­рег од се­ла, ввесь у вер­бах та ло­зах, півкру­гом вга­няв­ся в ши­ро­ке во­дя­не ти­хе пле­со, суспіль зуб­час­тий, зе­ле­ний, пиш­ний, лис­ню­чий од ро­же­во­го сон­ця. За зе­ле­ною м'якою обор­кою зе­леніли го­ро­ди, лисніли ле­ва­ди, біліли че­пур­ненькі хат­ки.

- Господи, як тут гар­но! - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- От і гар­но! Нев­же ти пер­ший раз ба­чиш оті вер­би та оче­ре­ти? - спи­та­ла Ан­то­ся в Ваті. - Нев­же ти ще на їх не на­ди­ви­лась?

- Я їх ба­чу не­на­че впер­ше сьогодні. Я не­на­че пе­редніше й не приміча­ла, що тут так гар­но, - ска­за­ла Ва­тя.

І во­на по­чу­ва­ла, що на її сер­це зли­ну­ла нес­подіва­но радість, та­ка радість, якої во­на ще ніко­ли не по­чу­ва­ла й не заз­на­ла в своєму житті.

Вдарили вес­ла­ми дуж­че, і діло пішло спірно, швид­ко. Чов­ни поп­лив­ли далі й по­ми­ну­ли ви­со­кий зак­рут бе­регів став­ка. З-за го­ри виг­ля­ну­ла ко­ло греблі ви­со­ка ґуральня та чи­малі за­бу­ду­ван­ня за греб­лею на при­гор­ку. Чер­воні че­ре­пичні покрівлі під га­ря­чим чер­во­ним за­хо­дя­чим сон­цем не­на­че горіли вог­нем, а дру­ге по­лум'я од­лис­ку­ва­лось в тихій воді, ви­лис­ку­ючи на­че в бе­зодні.

- А бу­дин­ки звідсіль які по­етичні! Не­на­че якась вілла на бе­резі озе­ра в Італії, як ма­лю­ють на кар­ти­нах. Яка по­етич­на кар­ти­на! - ска­за­ла Ва­тя.

- Чого це сьогодні на те­бе най­шла та­ка по­езія? - гу­ка­ла Ан­то­ся з дру­го­го чов­на.

Ватя й са­ма зди­ву­ва­лась, звідкіль зли­ну­ла на неї сьогодні та­ка по­езія, не­на­че во­на нат­ра­пи­ла на якісь ча­ри там, де їх пе­редніше й не пос­теріга­ла; і во­на са­ма не пос­теріга­ла, звідкіль узя­ли­ся, звідкіля по­ли­лись на неї ті ча­ри. Во­на бу­ла бай­дуж­на до кра­си на­ту­ри, а чи­та­ючи повісті, навіть по­ми­на­ла ті місця, де об­мальову­ва­лись чу­дові виг­ля­ди на­ту­ри, аж сер­ди­лась, що во­ни пе­ре­ба­ран­ча­ють їй слідку­вать за оповідан­ням про лю­дей. Те­пер во­на чо­гось нес­подіва­но приміти­ла кра­су бе­регів, по­езію тієї кра­си, їй за­ма­ну­лось співать, схотіло­ся гук­нуть пісню го­лос­но й ве­се­ло, як гу­ка­ли дівча­та, бе­ру­чи во­ду в бе­резі; хотілось вил­ля­ти й виспівать усю радість, кот­рою бу­ло пов­не її сер­це. Але во­на зна­ла, що в неї не та­кий міцно­си­лий го­лос, як в Ан­тосі, що її го­лос не на по­каз для публіки. І во­на за­ве­ла ти­хенько, сли­ве ниш­ком пісню, і як за­ве­ла, во­на й са­ма нез­чу­лась. Гля­ну­ла во­на на чорні Ле­онідові бро­ви та очі і тоді од­ра­зу од­га­да­ла, звідкіль зли­ну­ла та радість, та ве­селість на її сер­це, й освіти­ла увесь світ, і зак­ра­си­ла і бе­ре­ги, і во­ду, і сон­це, і не­бо.

Ваті по­до­бав­ся не один па­нич, але те­пер во­на впер­ше по­чу­ва­ла, що по­чи­нає лю­би­ти га­ря­че, що в її душі за­ча­ло­ся щось но­ве, не­бу­ва­ле й дуж­че, об­гор­тає всю ду­шу й за­па­лює сер­це пал­ким ог­нем.

«Це мені тим так гар­но тут та радісно, що я див­люсь на йо­го. Я люб­лю йо­го, по­чи­наю ко­хать оті ви­сокі бро­ви, по­чи­наю лю­би­ти йо­го ве­се­лу ду­шу», - ду­ма­ла Ва­тя, пильно при­див­ля­ючись до тих ви­со­ких брів.

Леонід Се­ме­но­вич, що сидів з вес­лом про­ти неї, вло­вив той пильний пог­ляд і, по своєму сільсько­му зви­чаю, тро­хи не морг­нув на Ва­тю по-па­ру­боцькій. Але по­важність Ваті, її гор­до­витість вдер­жа­ла йо­го.

Паничі знай­шли при­шиб і прис­та­ли до бе­ре­га. Па­ничі й пан­ни схо­ди­ли з човнів на бе­рег. Хисткі ри­бальські чов­ни­ки хи­та­лись під їх но­га­ми й гна­ли од се­бе по став­ку ши­рокі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кру­жа­ла­ми да­ле­ко од бе­ре­га, а пан­ни з ре­го­том по­су­ну­лись че­рез густі ло­зи, од­хи­ля­ючи їх од ли­ця ру­ка­ми.

- Ну, в цих ло­зах доб­ре ла­зить ко­зам, а не пан­нам, - гу­ка­ла в ло­зах Ан­то­ся.

- Мабуть, не тільки ко­зам, але й пан­нам, ко­ли во­ни те­пер ла­зять в ло­зах, - десь в листі обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич, не­на­че за стіною.

- Ліпо! при­дер­жуй-бо ло­зи, ко­ли йдеш по­пе­ре­ду! Ти пус­каєш гілки, а во­ни ме­не б'ють та й б'ють по лиці, - кри­ча­ла Ан­то­ся до ма­лої сест­ри.

- Це прав­да, що ми влізли в морське де­ре­во! Ось і ме­не морс­ну­ло та­ки доб­ре по носі, - ска­зав десь в ку­щах один вчи­тель.

За ло­за­ми ву­зенька сте­жеч­ка на пра­ву ру­ку по­ви­лась бе­ре­гом по траві до са­мої греблі. Пан­нам за­ба­жа­ло­ся йти на про­гу­лян­ня на греб­лю. І пан­ни й па­ничі пішли тією сте­жеч­кою, роз­тяг­нув­шись дов­гим ряд­ком. Ва­тя зос­та­лась по­зад усіх і не­на­че по­га­ня­ла той дов­гий ря­док. Ле­онід Се­ме­но­вич прис­тав до неї. Во­на йшла сте­жеч­кою, він плу­тав­ся но­га­ми в не­ко­шеній густій по­бе­режній траві.

Ставши по­руч з Ва­тею, Ле­онід Се­ме­но­вич по­чу­тив, що на йо­го най­шла по­важність. Охо­та до жартів, до смішків, що ніко­ли не по­ки­да­ла йо­го, не­на­че зслиз­ла й зник­ла в од­ну мить. Він і сам не стя­мивсь, чо­го це най­шла на йо­го та­ка по­важність, чо­го він не­на­че по­чав при­лад­жу­ваться до Ва­ти­ної вдачі. Тон йо­го роз­мо­ви став солідний, не­пус­тот­ли­вий.

- Яка розкіш тут у вас! І ста­рий са­док, і старі вер­би в бе­резі, старі груші та ли­пи на цвин­тарі. Вид­ко, що тут культу­ра дав­ня, не вчо­раш­ня, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Цей са­док, ці вер­би са­див ще мій дід, як був мо­ло­дим, то й не ди­во, що культу­ра в цьому місці дав­ня.

- А от у нас на ху­торі та­ка культу­ра тільки що за­чи­нається. Мій па­но­тець, ку­пив­ши зем­лю, пос­та­вив дім і завів осе­лю на но­во­му місці за се­лом, на своєму не­дав­но куп­ле­но­му ху­торі. Скрізь го­ло, по­рожньо! Ні на чо­му очей спи­нить! Са­док тільки що ви­ла­зить з землі, а вер­би в бе­резі над течією ще стрим­лять, мов по­за­би­вані кілки.