Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом

Після та­кої мо­ви, польські пос­ли пішли до до­му. Хмельницький не звелів їх пус­ка­ти до се­бе, і во­ни ста­ли бо­ятись, щоб їх не згу­би­ли з світа. Але вони впро­си­ли Ви­говсько­го, щоб він всто­ював за їх пе­ред гетьма­ном. Хмельницький знов пок­ли­кав їх до се­бе і ви­тяг­нув з під ки­ли­ма, що ним був зас­те­ле­ний стіл, лист.

Там бу­ли на­пи­сані пос­та­но­ви зго­ди з Польщею: а між ін­ши­ми пос­та­но­ви, щоб за­по­розське війско на цілій Україні ма­ло свої давні вільнос­ти, щоб жидів виг­на­ти з усієї Ук­раїни, щоб ко­зацький гетьман дер­жав спра­ву тілько з ко­ро­лем, а не з па­на­ми; щоб на Україні і Білій Ру­си воєво­да­ми та каш­те­ля­на­ми бу­ло нас­та­нов­ле­но тілько ук­раїнців пра­вос­лав­ної віри; щоб київський Мит­ро­по­лит мав пер­ше місце після ка­то­лицько­го мит­ро­по­ли­та в вар­шавсько­му се­наті і т. ін. Пос­ли про­чи­та­ли пос­та­но­ви і тілько пле­чи­ма здвиг­ну­ли. Після та­ких пе­ре­го­ворів та умов комісарі; чи пос­ли, виїха­ли з Пе­ре­яс­ла­ва. Во­ни ка­за­ли, що Хмельниц­ько­го пол­ков­ни­ки си­ча­ли та шипіли на по­ляків, не­на­че га­дю­ки, і зна­ли, що не бу­де ми­ра між по­ля­ка­ми й ко­за­ка­ми.

В той час, як польські пос­ли їзди­ли на пе­ре­го­во­ри про умо­ви ми­ра до Пе­ре­яс­ла­ва, Ян Казімір ко­ро­ну­вав­ся в Кра­кові на польсько­го ко­ро­ля і зімою в січні зібрав сейм. Сейм пос­та­но­вив зібра­ти військо і післа­ти йо­го на Во­линь про­ти ко­зацьких за­гонів. Де­сять ти­сяч польсько­го шля­хецько­го війська пішло на Во­линь і ста­ло під Конс­тан­ти­но­вом, ко­зацькі за­го­ни лю­ту­ва­ли на Во­лині, як і пе­редніше. Ва­та­жок Га­расько взяв Ост­рог, вирізав чо­ти­рис­та жидів та ляхів і прог­нав з Ост­ро­га дідич­ку, уну­ку слав­но­го кня­зя і щи­ро­го українця Конс­тан­ти­на Ост­рожсько­го, Ан­ну-Алой­зу, кот­ра вже спо­ля­чи­лась і приг­ноб­лю­ва­ла ук­раїнців. Кри­во­но­сен­ко збун­ту­вав Полісся. Третій ко­зацький ва­та­жок, До­нець, за­во­ював Зас­лав. Польське військо хо­ди­ло з-під Конс­тан­ти­но­ва за­го­на­ми, чи ва­та­га­ми, і роз­би­ва­ло ко­заків. По­ля­ки взя­ли Звя­гель на Во­лині і виріза­ли ук­раїнців, потім взя­ли Бар на По­долі, на­па­ли на Шар­го­род і виріза­ли ук­раїнців у Гу­ся­тині. Вер­та­ючись до Вар­ша­ви, Кисіль заїхав у свою маєтність, у во­линське се­ло Гу­щу. Шістсот ко­заків ввірва­лось у Гу­щу, і Кисіль лед­ве втік від них. Та­кий то був той мир між по­ля­ка­ми й ко­за­ка­ми, про кот­рий кло­по­та­лись польські пос­ли в Пе­ре­яс­лаві.

Весною Хмельницький розіслав лис­ти по цілій Україні і зак­ли­кав всіх вста­ва­ти на Польщу. Гетьманська сто­ли­ця Чи­ги­рин ніби за­кипіла людьми. Се­ля­ни й міща­ни, ки­да­ли все і схо­ди­лись до Хмельницько­го, се­ла і ху­то­ри сто­яли по­рожні. Міща­ни, шевці, кравці, пи­во­ва­ри, теслі - всі збіга­лись у ко­зацький стан. Навіть уряд­ни­ки з міст, радці та війти обст­ри­га­ли собі бо­ро­ди, за­пус­ка­ли ву­си по-ко­зацьки і прис­та­ва­ли до ко­заків. Тілько діди, жінки, дівча­та та каліки зос­та­ва­лись до­ма. Хмельницький розділив усю Ук­раїну на пол­ки, буцім-то як те­перішні гу­бернії, або повіти. Кож­дий полк звався по най­більшо­му місту в пол­ку, на-прик­лад чи­ги­ринський, чер­каський, пол­тавський, чер­нігівський. Кож­дий полк ділив­ся на сотні. Сотні сто­яли по се­лах, і в тих сот­нях ча­сом бу­ло по ти­сячі, або і більше ко­заків. Сотні діли­лись на ку­рені, де бу­ло по кілька де­сятків ко­заків. На півдні ко­зач­чи­на за­хоп­лю­ва­ла й зай­ма­ла землі до Бес­са­рабії й до Акер­ма­ну на Дністровім ли­мані, на півно­чі пол­ки обійма­ли землі по Го­мель і Дро­нин у Мо­ги­левській гу­бернії на Білій Ру­си, а Ов­руцький полк вго­нивсь да­ле­ко в Минське полісся. Най­ви­ща вдасть на Україні бу­ла те­пер у гетьманських ру­ках. Кру­гом йо­го сто­яла стар­ши­на: обоз­ний, що дер­жав у своїх ру­ках гар­ма­ти, оса­ул, че­рез кот­ро­го гетьман по­си­лав при­ка­зи, пи­сар, хо­рун­жий, що дер­жав у ру­ках військові ко­рог­ви. Над кож­дим пол­ком був нас­та­нов­ле­ний пол­ков­ник, і в йо­го пол­ку бу­ла та­ка са­ма стар­ши­на, як і ко­ло гетьма­на. Всіх на­чальників і са­мо­го гетьма­на ви­би­ра­ла і ски­да­ла, «ко­зацька ра­да». Але за часів гетьма­на Хмельницько­го в «Раді» мав спіл ввесь на­род, бо тоді і ко­за­ки й на­род ма­ли пра­во ви­би­ра­ти і ски­да­ти стар­ши­ну й гетьма­на.

В той час польське військо го­ту­ва­лось до бит­ви з ко­за­ка­ми. Ко­роль Ян Казімір нас­та­но­вив за при­вод­ця війська па­на Фірлея. Князь Єре­мія Виш­не­вецький знов об­ра­зився і по­ки­нув польське військо, але як про­чув про страш­ну си­лу Хмельницько­го, то сам приїхав і став під ру­кою Фірлея. По­ля­ки виб­ра­ли на Во­лині для бит­ви з ко­за­ка­ми Зба­раж і ста­ли під містом. На горі сто­яв міцний за­мок, під го­рою бу­ло місто, об­ко­па­не ро­вом. По­ля­ки ста­ли під Зба­ра­жем і по­ча­ли око­пу­ва­тись око­пом і на­си­па­ти ва­ли.

Хмельницький вис­ту­пив з Чи­ги­ри­на і по­ма­лу йшов на Во­линь. До йо­го прий­шов на поміч кримський хан Іслам-Гірей з та­та­ра­ми і навів з со­бою кримських та­тар в ко­жу­хах, ви­рер­ну­тих на­верх вов­ною. Прий­шли на поміч ко­за­кам і донські ко­за­ки - та навіть з Кав­казських гір чер­ке­си з чуп­ри­на­ми, по­зак­ру­чу­ва­ни­ми за ухо по-ук­раїнськи. Ту­рецький сул­тан прис­лав Хмельницько­му шість ти­сяч турків; кож­дий, хто хотів, прис­та­вав до ко­заків і не про­сив пла­ти, бо кож­дий знав, що по­жи­виться від ба­га­тих панів. Хмельницько­го військо бу­ло ве­ли­ке. По­ля­ки, по­чув­ши під Зба­ра­жем, що на їх іде та­ка страш­на си­ла, з пе­ре­ля­ку й по­опус­ка­ли ру­ки.

Двадцять восьмо­го черв­ня пе­ред са­мим св. Пет­ром, по­ля­ки сподіва­лись ко­заків під Зба­ра­жем що-го­ди­ни, а око­пи бу­ли ще не­го­тові. На св. Пет­ра, в п'ятницю Фірлей вис­лав виг­ля­да­ти на розвідки за­гін Сіраківсько­го. Тілько що він да­ле­ко од'їхав од окопів, як про­ти йо­го на зустріч по­ча­ла йти ве­ли­ка си­ла та­тар. За­гін Сіраківсько­го по­чав втіка­ти. Та­та­ри дог­на­ли йо­го і роз­би­ли до чис­та. Сіраківський лед­ве втік до Зба­ра­жа - і ска­зав, що Хмельницький от-от не­за­ба­ром бу­де під Зба­ра­жем. Як на то теж се­ред яс­но­го не­ба десь взя­лася ма­ленька хмар­ка; блис­ну­ла блис­кав­ка, вда­рив грім, пот­ра­пив у ко­рог­ву, що сто­яла ко­ло на­ме­та са­мо­го Фірлея, і роз­бив дер­жал­но. Це зда­ло­ся для всіх не­доб­рим зна­ком. Ко­ли од­ра­зу підня­лася ку­ря­ва; по­ля­ки по­чу­ли страш­ний крик та га­лас і по­ба­чи­ли та­тар. Око­пи бу­ли не­го­тові. Па­ни по­за­ка­чу­ва­ли ок­самитові ру­ка­ви своїх до­ро­гих кун­тушів, ки­ну­лись до зас­тупів і ко­па­ли цілу ніч, а все та­ки не око­па­лись навк­ру­ги. З од­но­го бо­ку, де був ста­вок, окопів зовсім не бу­ло. Аж тут на­су­ну­ли, як ті хма­ри, й ко­за­ки. Хмельницький гля­нув­ши, що око­пи не до­ве­дені до кінця, про­мо­вив: «спра­ви­мо-ж те­пер бен­кет ля­хам».

Зараз після Пет­ра по­ча­лися пе­редніше за війну герці: ко­за­ки й по­ля­ки вих­ва­чу­ва­лись на ко­нях і би­лися по­де­ку­ди по­оди­но­ко. В неділю пер­шо­го лип­ня, Хмельницький пус­тив на те місце, де не бу­ло окопів, та­тар та ко­заків. По­ля­ки по­пе­ре­ду од­тис­ли й од­би­ли їх: але ко­за­ки вда­ри­ли ра­зом з трид­ця­ти гар­мат, а та­та­ри по­си­па­ли на їх стріла­ми, і во­ни мусіли по­вер­ну­тись за око­пи. В по­неділок, дру­го­го лип­ня, Хмельницький післав га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Бур­лая з пол­ком до став­ка, де не бу­ло окопів. Сміли­во на­пав Бур­лай на польську і на угорську піхо­ту. Він пла­вав по Чорнім морі, за­во­ював Си­ноп, зав­да­вав стра­ху тур­кам в Цар­го­роді. Сміли­во Бур­лай заг­нав­ся в са­мий польський обіз. По­ля­ки пе­ре­ля­ка­лись і крик­ну­ли на Фірлея, що їм не мож­на би­тись з та­кою си­лою, і що тре­ба втіка­ти до Зба­ра­жа в за­мок. Один князь Єремія Виш­не­вецький, Лу­бенський дідич, не бо­явся. Грізно він крик­нув на по­лох­ли­вих панів, і во­ни при­тих­ли.