Живцем поховані

Як ця пе­рез­ва бу­ло доїжджає до бра­ми в двір, то па­ни да­ють знать і труб­лять в ріжки та тру­би, а де­котрі стріля­ють з руш­ниць. Коні ха­ра­пу­дяться, ста­ють гоп­ки. Па­ни ре­го­чуться. Бра­му од­чи­ня­ють, і ввесь поїзд пог­ли­нає бра­ма й двір. З па­ла­цу не­на­че ви­си­па­ються панії й пан­ни, най­мич­ки й ко­зач­ки. Ноші з ди­чи­ною кла­дуть кру­гом ган­ка. Ла­кеї й ку­харі збіга­ються. Цікаві пан­ни обс­та­ють ноші й ог­ля­да­ють ли­сиці та зай­чи­ки. В ве­ли­ко­му дворі бу­ла збірня та­ка, ніби там став який­сь яр­ма­рок у будлі-яко­му містеч­ку, в Ро­китні, або в Шам­раївці, або в Фас­тові. Га­лас, шум, кри­ки, регіт! Двір не­на­че га­ла­сує од ра­дощів, на­че на­вез­ли до­бут­ку після то­го, як роз­би­ли во­ро­же військо й заг­ра­бу­ва­ли й опа­ну­ва­ли всі незліченні скар­би.

Усей на­товп зап­ро­шу­ють не в па­лац ста­ро­давній та не­ве­ли­кий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть про­ти па­ла­цу аж у пар­ку, в ту за­лу на два етажі з дво­ма ряд­ка­ми вікон - уни­зу й угорі. Там вже по­рається ціла юр­ба ла­кеїв, котрі роз­но­сять чай на здо­ро­вецьких срібних підно­сах і розс­тав­ля­ють ста­ка­ни на двох ряд­ках мра­мор­них сто­ликів, що сто­ять по обид­ва бо­ки за­ли попід стіна­ми. А там вже гра­ють му­зи­ки до танців. Жінки й доч­ки приїжджих гос­тей і собі йдуть у той прос­тор­ний і ви­со­кий, на­че церк­ва, павільйон, зу­мис­не збу­до­ва­ний для літніх балів і танців. Па­ничі роз­по­чи­на­ють танці і, не зва­жа­ючи на те, що ввесь день га­ня­ли пішки по діброві, га­ца­ють цілу ко­рот­ку ніч та вже, як свіне над­ворі, роз'їжджа­ються до­до­му вже тоді, як лю­де про­ки­да­ються й ус­та­ють, щоб йти на пан­щи­ну в по­ле.

- Чи пак і те­пе­реч­ки став­ля­ють ко­за­ки в лісах ят­ки на стов­пах з покрівлею й нак­ла­да­ють в ят­ках ко­пиці сіна для серн на годівлю на зи­му? - пи­таю я в сво­го візни­ка.

- Атож! Став­ля­ють, але кіз чо­гось не­ба­гацько в лісах, їх пев­но їдять вов­ки. Бо в лісах ко­за­ки за­бо­ро­ня­ють стрілять вов­ки. І їх розп­ло­ди­лось си­ла! Як тільки смерк­не, то де тільки хо­дить то­ва­ря­ка ко­ло лісу, за­раз з ча­гар­ни­ка десь візьметься вовк та й ду­шить ху­до­бу. Оце не­дав­но ми не заг­на­ли те­лиці в двір, а вовк вис­ко­чив з ліска та й обг­риз бік. Те­лич­ку не од­ря­ту­ва­ли од смерті, - про­па­ла. Те ж са­ме роб­лять вов­ки з графськи­ми сер­на­ми й зай­ця­ми, котрі йдуть на годівлю… вов­кам.

- Чом же ви й ті, що од їх гра­фи по­одніма­ли по­ле, не за­ве­ли крам­ниць, не пішли в кра­марі? - пи­тав я в Ва­си­ля.

- Не завів, бо не бу­ло за що. Та й граф Кса­верій за­раз нак­ли­кав із Вар­ша­ви євреїв купців і пос­та­вив отой му­ро­ва­ний «гос­тин­ний ряд» з крам­ни­ця­ми навк­ру­ги в йо­му, отой, що й те­пер стоїть се­ред пля­ца на містеч­ку. А во­ни за­раз по­на­во­зи­ли з Вар­ша­ви уся­ко­го кра­му та й осілись у нас і по цей день. А те­пер за ни­ми й не по­тов­пиш­ся.

«Вас по­хо­вав ста­рий гетьман Кса­верій жив­цем, без спо­боління, без жа­лю, а на­томісць по­за­во­див псярні та розп­лод­жу­вав вов­ки та ли­сиці», - май­ну­ла в ме­не дум­ка. Культу­ра влов­чих со­бак, до­ро­гих ко­ней, культу­ра пиш­них парків та краківських хо­мутів… та пан­щи­ни, - це бу­ла од­на й єди­на культу­ра, яку нес­ли на Ук­раїну давні польські маг­на­ти. Я при­га­дав ме­му­ари про ті ча­си М. Ча­ло­го та П. Ле­бе­дин­це­ва й пе­ресвідчив­ся, що во­ни бу­ли прав­диві.

Ми вже їха­ли ши­ро­ким пош­то­вим трак­том. Тут вже по­чи­нав­ся давній гетьманів парк, пе­ре­роб­ле­ний з справічно­го лісу. По один бік трах­ту тяг­ся без кінця гус­тий здо­ро­вий, як ліс, парк, об­сад­же­ний акаціями по­над око­пом; по дру­гий бік сто­яв обрідний ду­бо­вий та гра­бо­вий ста­рий ліс. Ши­ро­кий трахт став схо­жий на алею, обс­тав­ле­ну ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, на­че зе­ле­ни­ми стіна­ми. День зран­ку був яс­ний, со­няч­ний, жов­то-зо­ло­тий, а як звер­ну­ло з півдня, став який­сь білий, на­че срібний. Усе не­бо за­тяг­ло­ся ніби про­зо­рою імлою, а крізь неї, не­на­че че­рез намітку, лед­ве світи­лась не­бес­на бла­кить. По­де­ку­ди на небі в білій імлі пла­ва­ли не­ясні срібні хмар­ки, не­на­че роз­ли­те си­ве мо­ло­ко з лед­ве примітни­ми блис­ку­чи­ми обідоч­ка­ми та то­не­сеньки­ми обвіда­ми. Ті про­зорі роз­ма­зані хма­ри сто­яли не­по­руш­но, не­на­че пла­ва­ли в ти­хо­му мерт­во­воді. Сон­це світи­ло ти­хим білим світом, не­на­че се­ред не­ба чи­ясь ру­ка за­па­ли­ла вінок з дро­тиків магнія. На парк, на ліс, на всю зем­лю лив­ся ти­хий мо­лоч­но-білий світ. День ні хмар­ний, ні со­няч­ний, не зо­ло­тий, а який­сь ніби срібний. Не­бес­на бла­кить по­де­ку­ди прог­ля­да­ла й ви­зи­ра­ла, не­на­че си­ня ат­ла­со­ва підбійка. Усе не­бо з не­по­руш­ни­ми, лед­ве об­ме­жо­ва­ни­ми хма­ра­ми в імлі зда­ва­ло­ся на­че на­мальова­не, на­ки­да­не пер­шим ескізом ма­ля­ра на яко­мусь ве­ле­тенсько­му пла­фоні. Срібляс­тий світ за­ли­вав парк та ліс звер­ху до­ни­зу. Між де­ре­вом сну­вав­ся ле­ге­сенький ту­ма­нець. Ліс світив­ся наскрізь, на­че за­си­па­ний срібляс­тим пи­лом. Тіні од де­ре­ва бу­ли не­ясні, не різкі, а м'які, роз­лив­часті, не­на­че пот­ру­шені пи­лом. Зе­ле­не ба­дил­ля па­по­роті, чер­во­на смілка, білі та жовті со­няш­нич­ки в лісі й на око­пах не­на­че по­то­ну­ли на са­ме дно в про­зорій імлі. Ліс став ніби лег­ший. Усей ліс, уся до­ро­га, усей парк - усе бу­ло ніби за­ли­те про­зо­рим мо­рем, ніби за­то­ну­ло на са­ме дно. Щось бу­ло фан­тас­тич­не, надз­ви­чай­не в то­му освітленні срібно­го сон­ця. Се­ред біло­го дня з'яви­лось тро­хи навіть фан­тас­тич­не з'яви­ще, мрійна кар­ти­на, схо­жа на ма­ну - міраж. По­де­ку­ди в гу­ща­вині лісу та пар­ку білі то­ни та сутінки бу­ли інші й пе­ре­хо­ди­ли в го­лу­бу­ваті ніби од місяч­но­го сяєва.

- Еге, ту­та вже десь ли­ли лив­цем тучні дощі? - спи­тав я в Ва­си­ля.

- Оце не­дав­но ли­ли лив­цем місця­ми страшні наглі дощі. По­де­ку­ди вже по­ви­ри­ва­ло греблі на Рас­та­виці, поз­но­си­ло мли­ни, по­за­топ­лю­ва­ло лу­ки, а мли­нові ко­ле­са по­роз­ки­да­ла во­да по лу­ках між вер­ба­ми та вільха­ми, - обізвав­ся Ва­силь. Кар­ти­на бу­ла пиш­на, та чо­мусь во­на те­пер ме­не не зве­се­ля­ла так, як зве­се­ля­ли ко­лись пе­редніше ці самі місця рідно­го краю.

Сумні Ва­си­леві оповідан­ня на­ве­ли на мою ду­шу сму­ток та не­ве­селі ду­ми. І оригінальна, сли­ве фан­тас­тич­на кар­ти­на срібно­го пе­ред­до­що­во­го не­ба й сон­ця та за­ли­тих срібляс­тим сяєвом лісів не мог­ла пе­ре­мог­ти і вга­му­вать важ­ко­го по­чу­ван­ня. Срібне не­бо, срібне сон­це, пиш­ний біляс­тий ве­се­лий день, біляс­тий ліс, - а на душі в ме­не сму­ток та на­че якась чор­на тем­ря­ва, а на серці жаль.

Добре опа­сені коні швид­ко ка­та­ли по ши­рокій, тро­хи піску­ватій алеї. Фа­етон на­че нес­ло на ру­ках. Ба­зар са­ме ру­шив з місця й по­чав роз'їжджа­тись. Ми до­га­ня­ли й ви­пе­ред­жа­ли кінні й во­лові во­зи та усякі вал­ки хур з ва­гою, що тя­гай­ся шля­хом без кінця. Пе­ред моїми очи­ма ма­нячіли й ми­готіли на во­зах мо­ло­диці, чо­ловіки, діди, че­пур­ненько уб­рані, не­на­че я пе­рег­ля­дав на ма­лярській вис­таві дов­гий, дов­гий ря­док кар­тин Тру­товсько­го, братів Ма­ковських, Бо­да­ревсько­го. От пе­ред моїми очи­ма про­май­ну­ли інші во­зи. На во­зах си­дять мо­ло­диці, біліють вмо­щені в со­ломі та в пе­реїдах нові горш­ки, макітри та гле­чи­ки, стрим­лять нові білі ло­па­ти, граблі й зас­ту­пи. На од­но­му возі біліє двоє но­вих ситів з чис­теньки­ми лис­ню­чи­ми оби­чай­ка­ми. А далі по­пе­ред нас ко­титься кінський віз, а на возі си­дить ба­ба в намітці на го­лові й дер­жить у ру­ках но­ве вікно з ус­тав­ле­ни­ми тах­ля­ми. Сон­це б'є в шиб­ки. Скло стра­шен­но бли­щить, ніби на шиб­ки впа­ло чет­ве­ро со­не­чок, і ті со­неч­ка ріжуть мені очі, штри­ка­ють та ко­лють не­на­че роз­пе­че­ни­ми в огні шпич­ка­ми.

- Ой Ва­си­лю! Бо­га ра­ди, по­га­няй­те швид­ше! - гук­нув я до по­го­ни­ча, - ми­най­мо оте ка­торж­не вікно. І виніс же дідько ба­бу на ве­ли­кий трахт з вікном в ру­ках! По­вер­тає та й по­вер­тав те вікно на всі бо­ки, мов цяцьку, ніби грається ним, ніби зу­мис­не на­во­дить блиск прос­то мені на очі. Ця ба­ба пев­но виїха­ла на ве­ли­кий трахт, щоб драж­нить мої очі своїм вікном. Вже в ме­не аж сльози ко­тяться по що­ках, ніби я пла­чу за ста­рим ба­би­ним роз­би­тим вікном.