Без пуття

Павлусь М­а­лин­ка був гар­ний з ли­ця, мов чор­ня­вий та ку­че­ря­вий бог Апол­лон. Нас­ту­ся Са­мусівна бу­ла пиш­на на вро­ду, мов Аф­родіта, кот­ра тільки що ви­хо­пи­лась з морської піни на хви­лях, але ще не по­мо­ли­ла­ся бо­гу, не вми­лась і не об­тер­ла га­разд руш­ни­ком морської піни на ви­ду. Нас­ту­ся бу­ла гар­на, але тро­хи бліду­ва­та, ніби втом­ле­на, або тро­хи за­ниділа, ніби во­на дві ночі поспіль тан­цю­ва­ла на балі. Во­на бу­ла знач­но­го, ба­га­то­го ро­ду, а він ще значнішо­го й ба­гатішо­го. Во­на зрос­ла в роз­коші, а він ще в більшій. В її батька і в неї дав­но вітер свистів у ки­ше­нях; в йо­го ки­ше­нях ви­ла й скиг­ли­ла хур­ди­га. В її покійної ма­ми і в неї са­мої ки­шені бу­ли з дірка­ми, ку­дою з ран­ку до ве­чо­ра за гра­ни­цею вит­ру­шу­ва­лись червінці по Па­рижі, Ніцці та Римі, не­на­че бо­рош­но по гру­дя­но­му та ба­ка­юва­то­му шля­ху з подірав­ле­но­го мішка на возі. В йо­го та­та і в йо­го са­мо­го ки­шені бу­ли не­на­че якісь бе­зодні, ку­дою про­ва­ли­лись дві селі, ще й са­хар­ня з кос­то­пальнею та з дво­ма ви­со­чез­ни­ми тру­ба­ми-ди­ма­ря­ми, навіть не за­че­пив­шись у їх шта­нях та хо­ло­шах.

Вона й її ма­ма взим­ку зви­чай­но жи­ли в Па­рижі, а влітку швен­дя­ли, як ци­га­ни з шат­ра­ми, то по Швей­царії, то по Тіролі, то по Рів'єрі, тіка­ючи од спе­ки, од мош­ки, ко­марів та ґедзів, а приїзди­ли до­до­му на Ук­раїну вря­ди-го­ди тільки тоді, ко­ли їх ки­шені спо­рож­ню­ва­лись. Він, скінчив­ши ре­альну шко­лу, поїхав з батьком та матір'ю до Па­ри­жа буцімто докінчу­ва­ти своє вчіння, за­пи­сав­ся в од­ну ви­щу шко­лу вольним слу­ха­чем, щось там слу­хав раз на тиж­день для людсько­го та батьківсько­го ока, але в дійсності нічо­го не слу­хав у школі, бо мав ду­же делікат­не чут­тя, більше здат­не слу­ха­ти ар­тис­ток в опері, ніж усякі нудні та мудрі лекції. Він бив бай­ди­ки в Па­рижі й після смерті батьків, спо­рож­нив­ши ки­шені до самісінько­го дна, вер­нув­ся в Київ і гай­ну­вав без пут­тя реш­ту батьківсько­го доб­ра, чо­го не встиг іще про­гай­ну­вать йо­го та­то.

Настуся та­ки спа­ла вночі, хоч во­на і її ма­ма ля­га­ли спа­ти сли­ве пе­ред світом. Пав­лусь уночі ніко­ли не спав: про­во­див ночі то в клубі, то в рес­то­ра­нах за бен­ке­та­ми та кар­та­ми, аж уранці вер­тав­ся до­до­му й спав сли­ве до ве­чо­ра. В йо­го день був уночі, а ніч бу­ла вдень, як бу­ває в пу­гачів, сов та ка­жанків.

Його всі зва­ли бо­жевільним; її - навісною. Во­на бу­ла й ро­зум­на зро­ду, але в неї не­на­че не бу­ло однієї клеп­ки в го­лові; в йо­го зро­ду го­ло­ва бу­ла не без тя­ми, але бу­ла ніби не­доб­ре на­би­та об­ру­ча­ми, ще й з слаб­ки­ми вто­ра­ми.

Настуся бу­ла в сво­го батька оди­ни­ця. Пав­лусь зос­тав­ся в сво­го батька так са­мо оди­нак. Він якось та­ки скінчив ре­альну шко­лу, хоч од лінивст­ва двічі тро­хи не вто­пив­ся, пе­реп­ли­ва­ючи ту нег­ли­бо­ку річку пре­муд­рості; але йо­го двічі ви­ря­ту­ва­ли вчи­телі та батьки і та­ки якось до­во­лок­ли йо­го за ру­ки до дру­го­го бе­ре­га. Во­на ніякої шко­ли не скінчи­ла, хоч усе по­чи­на­ла; завж­ди по­чи­на­ла та на то­му й скінчи­ла. Батько хотів од­да­ти її в гімназію або в інсти­тут. Ма­ти ста­ла про­ти то­го диб­ки, спе­ре­ча­лась дов­го й та­ки не да­ла доч­ки в чужі ру­ки, між чужі діти уся­кої масті: во­на бо­ялась, щоб дівчи­на там ча­сом не за­ниділа од важ­кої праці, не спрос­ти­лась, щоб ча­сом не наб­ра­ла­ся лібе­ральних ідей і уся­ких ба­цил та бак­терій, бо тих ба­цил та бак­терій во­на бо­яла­ся гірше, ніж чу­ми, ніж нудьги од на­уки. Нас­ту­сю вчи­ли вдо­ма до­рогі гу­вер­нант­ки та усякі вчи­тельки. Нас­ту­ся вчи­лась до­ма по­волі, не ха­па­ючись, вчи­лась, як мок­ре го­рить; вчи­лась, ко­ли са­ма хотіла. Во­на вчи­ла­ся й гу­ля­ла, гу­ля­ла й вчи­лась на­пе­ремінку, щоб бу­ло не ду­же важ­ко. Три дні во­на вчи­лась, а на чет­вер­тий день ма­ма во­зи­ла її в танцк­лас тан­цю­ва­ти з дітьми. Знов три дні вчи­ла­ся, а два дні од­по­чи­ва­ла: ма­ма во­зи­ла її сков­заться на льоду на лиж­вах, або в гості, або бра­ла з со­бою ку­дись, іду­чи з візи­та­ми, а вве­чері во­зи­ла в те­атр. У Нас­тусі літні ва­кації тяг­лись ціле літо, цілих п'ять місяців, щоб во­на га­разд од­по­чи­ла од праці та не по­марніла, не зблідла на ви­ду.

Незабаром Нас­ту­ся зовсім не схотіла вчи­тись: поп­ро­га­ня­ла своїми ве­ре­да­ми вчи­тельок і на то­му скінчи­ла свою на­уку. Ма­ти пос­та­но­ви­ла, як тільки Нас­ту­ся підрос­те, по­вез­ти її в Па­риж і там викінчи­ти курс її на­уки. В Нас­тусі гар­на го­лов­ка так і зос­та­лась вольна од уся­ко­го по­га­но­го, важ­ко­го вчіння. За­те ж Нас­ту­сю ду­же ба­гацько вчи­ли му­зи­ки, бо са­ма ма­ма ду­же лю­би­ла уся­ке штуч­ницт­во, а най­більше му­зи­ку. І Нас­ту­ся справді нап­ро­ди­во бу­ла здат­на до му­зи­ки. Му­зи­ка да­лась Нас­тусі ду­же лег­ко, і во­на швид­ко вив­чи­лась чу­до­во гра­ти на ро­ялі. Во­на ще доб­ре вміла ма­лю­вать квітки на фар­форі. В неї вда­ча бу­ла й справді ар­тис­тич­на.

Мати лю­би­ла свою оди­ни­цю без міри, без тя­ми, яко­юсь хво­роб­ли­вою, нер­во­вою лю­бов'ю, якою люб­лять дітей ду­же нер­вові та ду­же по­чут­ливі ма­тері. Во­на пес­ти­ла ди­ти­ну, не да­ва­ла їй дов­го сидіти за вчінням, щоб ди­ти­на не мор­ду­ва­лась, спо­бо­лю­ва­ла їй так, ніби во­на са­ма сиділа за книж­кою й му­чи­лась. Во­на вво­ля­ла її во­лю, да­ва­ла їй усе, чо­го тільки бу­ло її ду­ша за­ба­жає. З са­мо­го мал­ку усі в гос­поді вво­ля­ли її во­лю, ніби во­лю яко­гось бож­ка. Ма­ти вби­ра­ла її в ок­са­мит та шовк, гра­лась нею, гра­лась її уби­ран­ня­ми, не­на­че ди­ти­на кук­ла­ми, цяцька­лась, панька­лась з нею й чва­ни­лась нею без со­ро­му пе­ред усіма.

Настуся надз­ви­чай­но лю­би­ла цяцьки та ляльки - це най­ви­ще ди­тя­че штуч­ницт­во. Ма­ти на­ку­пу­ва­ла для неї цілий ма­га­зин до­ро­гих ляльок та уся­ких цяцьок. Ку­пу­ва­ли для неї ляльки й цяцьки і тітки й дя­ди­ни. І дядьки й натітни­ки, і усякі ку­зин­ки і да­ру­ва­ли їй на іме­ни­ни. Тих ляльок та цяцьок наз­би­ра­лась ціла зашк­ля­на ша­фа.

Ще на два­над­ця­то­му році Нас­ту­ся но­си­лась з лялька­ми, гра­лась та ми­лу­ва­лась ни­ми, го­лу­би­ла їх, зва­ла їх своїми сест­ра­ми та дітка­ми, а се­бе зва­ла їх ма­мою. Во­на са­ма ши­ла для ку­кол нові уб­ран­ня, одя­га­ла їх то за паннів, то за сільських дівчат, ви­ши­ва­ла їм взор­ця­ми со­роч­ки та хвар­туш­ки, ро­би­ла квітки на го­ло­ви, чіпля­ла на шиї на­мис­та й ду­качі. Во­на сіда­ла про­ти їх в кріслі, са­ма гар­на, не­на­че здо­ро­ва лялька. Ма­ти при­па­да­ла до неї, цілу­ва­ла, пес­ти­ла, потім са­до­ви­ла її собі на коліна, ко­ли вже її ніжки не теліпа­лись, а тор­ка­лись об діл, цілу­ва­ла її й при­гор­та­ла до сер­ця.

Усі тітки, дя­ди­ни та ку­зин­ки так са­мо пес­ти­ли Нас­ту­сю, ма­за­ли її та хва­ли­ли, аж пе­рех­ва­лю­ва­ли на один бік, бо підле­щу­ва­лись до її тоді ще ба­га­тої ма­ми.

Настуся ще змал­ку тільки й лю­би­ла од­но й єди­не: фран­цузьке, ілюст­ро­вані гар­ни­ми ма­люн­ка­ми ка­зоч­ки. Во­на на­чи­та­лась їх так, що од восьмо­го ро­ку уяв­ля­ла се­бе яко­юсь каз­ча­ною осо­бою й лю­би­ла одя­гаться в усякі надз­ви­чай­ні каз­чані уб­ран­ня, одя­га­ла й інших дівча­ток, своїх при­ятельок-гос­тей. Во­ни пе­ре­би­ра­лись то за царівен, то за ци­га­нок, то за тур­кень, то за хлоп­чиків-ца­ренків. В цих чу­до­вих уб­ран­нях та в па­пе­ро­вих ко­ро­нах во­ни тан­цю­ва­ли, вда­ючи з се­бе уся­ких каз­ча­них лю­дей та вся­ких при­видів. В Нас­тусі ра­но за­во­ру­ши­лась фан­тазія. Во­на вже на два­над­ця­то­му го­ду навіть вдень бо­ялась са­ма ви­хо­ди­ти в дру­гу по­рож­ню кімна­ту, а вве­чері бо­яла­ся зос­та­ваться са­ма в кімнаті, ко­ли ча­сом її ма­ти або гу­вер­нант­ка ви­хо­ди­ли ку­дись до іншо­го по­кою. Їй зда­ва­лось, що кру­гом неї десь по­хо­ва­лись по світли­цях якісь царівни, відьми, вов­ки в чер­во­них ша­поч­ках та уся­ка каз­ча­на ма­ра. В Нас­тусі ду­же за­рані роз­ви­лась уява та мрійність.