Бурлачка

Михалчевська з сином та з Василиною пішли в Круглик до своїх знайомих, шляхтичів Мостицьких.

Куток Круглик стоїть вище од усього Стеблева на косо­горі, котрий легко піднімається вище та вище вгору. Ши­рокий косогор неначе луснув і запав посередині. Ввесь Круглик на косогорі до самого верху гори, вся довга западина серед Круглика - все потонуло в розкішних сад­ках, в темні та ясні гілки, а сама середина яру неначе бу­ла закидана густими вербами.

Невважаючи на косогір, колись у тому довгому яру йшли рядком ставки. Ставки повисихали, і тепер зо­стались тільки левади - такі чудові, такі дивні, що на їх не можна й надивитись. Там, де колись були греблі, обсаджені вербами, тепер зосталися тільки рядки старих верб, пишних, чудових, неначе одна левада була одгороджена од другої чудовою зеленою стіною, підпертою знизу товстими колонами. По обидва боки ставків колись були посаджені верби над самою водою; тепер ті старі верби стоять попід горами довгими рядками над самими левадами і замість води спускають свої віти на пухку зелену, густу, як руно, траву. Через той довгий рядок левад стелеться маленька стежечка. Підеш серед гарячого літнього дня тією стежкою й неначе увійдеш в якісь дивні покої, дивніші й кращі од царських! Ідеш стежкою і неначе переступаєш з одного гарного залу в другий, ще кращий й дивніший. Зелені левади з чотирьох боків обставлені рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, і такі густі та рясні, що кожна верба була схожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадюки і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови. Переходиш через одну леваду, вступаєш, неначе через двері в стіні, в другу і знов бачиш перед собою розкішну залу, з чотирма зеленими стінами. Серед тієї зали вискочив з землі здоровий круглий кущ калини з червоними китицями ягід, неначе хто поставив і засвітив сеіред зали розкішний канделябр. Перейдеш ще кілька покоїв, ніби висланих чудовими м’якими килимами, і перед очима знов впоперек яру стоїть вербова зелена стіна, неначе хто обставив леваду розкішними ширмами. Молоді буйні верби вже поросли тут подекуди по леваді. Одна верба спустила тоненькі віти з дрібненьким листом до самої землі, і її матове листя неначе пилом припало. Друга верба розчахнулась однизу на два стовбури й погналась вгору двома зеленими гніздами з блискучим листом, неначе помазаним лаком...

По обидва боки левад, через високі стовбури верб, ви­дно на косогорах густі садки. По один бік - густі старі гру­ші вище й вище виганяються по косогорі, неначе густі хмари наступають згори; по другий бік левади - страшен­на садова гущавина; там, за вербами, густі вишняки, сли­ви угорки злились докупи з широкими кущами бузини та калини. Хміль вхопився за стовбур високої верби, обмо­тав її, в’язкою впав на вишню, обплутав увесь верх, пере­скочив на бузину, обмотав її рясними низками й сховався десь у сливах та в калині. Сонце било в ту гущавину навскоси, освічувало її наскрізь, пронизувало її золотими нитками, перероблювало листя на зелене скло. Все зелене гніздо світилося наскрізь, пашіло вогнем, теплом. Червоні кетяги калини під вербами, не сказати б, горіли на сонці, як свічки.

I пo обидва боки тих левад, на крутих косогорах, скрізь видно розкішні старі садки. Садки неначе за­глядають в долину через верхи верб, а ще вище од садків стоять на самих горах білі хати і неначе висять на зелених хмарах, пливуть проти синього неба, як на синьо­му морі! І всі рядки старих верб, і всі садки, як темні хмари, і вся розкіш густої трави на левадах - все залито гарячим, палким сонцем, все блищить та сяє; а з левад внизу видно ввесь Стеблів, всі фабрики, далекі голі гори під Корсунем, далекі старі ліси на покручених горах понад Россю до Богуслава...

Стара Михалчевська показувала Василині садки по обидва боки левад. Василині здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарівку, в садок свого батька.

В левадах під вербами скрізь були рублені криниці. Вода в криницях стояла врівні з травою. Стара Михалче­вська сіла на цямринах однієї криниці спочити. З гори прибігла стежкою дівчина, набрала в відра води, Михал­чевські й Василина напилися води, трохи одпочили і пі­шли далі по левадах, а потім повернули на гору й пішли садком. То був садок далекого родича Михалчевських, шляхтича Мостицького.

Стежка йшла через старий садок. Старі груші були ви­сокі, як дуби, і стояли так густо одна коло другої, як дерево в лісі. Широкі яблуні неначе полягали на землю важким гіллям.

- Ой господи, які тут гарні садки! - сказала Василина.

- Чи такі, дочко, і у вас в Комарівці, як тутечки в Круглику? - спитала Михалчевська Василину.

- Такі. Як побачила я ліс та оці садки, то мені аж легше стало на душі,- сказала Василина.

Стежечка вела просто до хати. На краю старого садка, на самій горі росли густі вишні та черешні. Коло хати бу­ло невеличке порожнє місце, вкрите зеленою соковитою травою. Мостицького хата була стара, але чимала, з маленьким ганком, з мальованими зеленими одвірками коло вікон та дверей. Під вікнами, по обидва боки ганку, росли кущі бузку та рож. Густі кущі мальви цвіли здорови­ми червоними та рожевими квітками. Хата стояла на горі чиста, біла, весела, з блискучими вікнами.

Михалчевська з Василиною ввійшли в сіни. До них ви­йшла з світлиці вже немолода Мостицька, з повним сві­жим лицем, з хусткою на шиї, і попросила їх у світлицю. Світлиця була просторна. Стеля трохи ввігнулась посередині. Ввесь куток за столом був завішаний образами. За образами були затикані васильки.

Господиня попросила гостей сісти коло стола. В сві­тлицю ввійшов старий Мостицький, з сивим волоссям на голові, з чорними довгими вусами. Він сів коло Михалче­вського і почав з ним розмовляти за фабрицьку роботу, за своє малярство, за свій підряд в сусідньому селі, де він малював церкву.

Стара Мостицька винесла пляшку горілки, а її дочка, молода дівчина, винесла на тарілці паляницю. Гості й ха­зяїн випили по чарці й розговорились. Молода дочка Мостицького покликала Василину в садок рвати черешні; Василина ввійшла в садок, обійшла його кругом і не мо­гла натішитись.

- Ходю по тобі, садочку, та не находюся, гуляю - не нагуляюся! - говорила Василина.

Вона вилізла на товсту черешню, а з неї перелізла на другу, нарвала черешень повну козубеньку й понесла в га­нок. Господар і гості вийшли на ганок, посідали на лавках й балакали до самого вечора.

Вже надвечір Михалчевська з Василиною та сином вернулася додому й попросила Василину помогти їй го­тувати вечерю. Василина скинула з себе керсет, об­в’язалась рушничком й несподівано чогось їй здалось, що вона дома…

Кров кинулась їй в лице. Вона глянула на Михалче­вського й трохи не кинулась йому на шию: потім роз­топила в печі, приставила в вогонь горщик, поралась коло припічка, неначе в себе дома. Вона бачила, що тихі Іванові очі не сходять з її лиця, ходять за нею слідком, за її руками, за її очима. І тихе домашнє життя, тихе щастя в сім’ї повіяло на Василину, неначе теплий пахучий весняний вітер з заходу.

А сонце ясно било в двоє вікон, пронизувало всю хату золотими пасмами та стрічками, обсипало червоним жа­ром зелений мисник, чисті фарфорові тарілки, грало яки­мись червоними чудними взірцями на білому чистому комині, на білій сорочці у Василини, на її пишному біло­му лиці.

Вечеря була готова. Василина поставила на стіл тарі­лки, подала вечерю. Після вечері вона кинулась до посуду, перемила й перетерла й розставила на миснику. Вже пізненько Іван провів Василину додому. Тихо, помалу йшли вони стежкою понад скелями над самою Россю, ча­сто ставали, дивились на Рось, на далекий порон, що переганяли люди з одного берега на другий, на високу скелю, де біліла церква в акаціях, на червоне небо на заході, проти котрого чорніли, неначе вирізані, визубні на верхах панського садка.